Краткая история азиопы

Недавний ответ Илона Маска Диме Рогозину словами «Батут работает», это на самом деле – подведение некой черты под многовековым спором или противостоянием дремучей азиопы цивилизованному миру. Ведь перед Второй Мировой войной совки всерьез полагали, что они живут в передовом обществе, в котором уже опередили буквально всех, и что весь остальной мир настолько от них отстал, что на него можно смотреть свысока, примерно как Рогозин смотрел на космическую программу США. При этом, совкам трудно было представить, как дело обстоит на самом деле, и если бы им показали эти два фото, снятые в одно время, они бы даже не поняли, что слева – совковые студентки, а справа – американские.

Конечно, совковый менталитет быстро отработал бы вариант «Батут» и можно было бы привести какие-то аргументы про счастливое будущее или что-то там еще, но когда с этим приходится сталкиваться лицом к лицу, то все условности слетают. В конце войны, когда совковые оккупационные войска оказались в Европе, они были в шоке от того, что обнаружили в домах местных жителей. Имеются воспоминания того, как бойцы никак не могли понять, что это за прибор такой – пылесос. Холодильник же их повергал в каталепсию, ну и все остальное – тоже.

Поэтому грабили они все очень вдохновенно, хоть размер «трофеев» ранжировался в зависимости от звания. Рояли и прочие крупные предметы могли себе позволить «затрофеить» лишь старшие офицеры. Ну а как «отоваривался» Жуков, знают многие. Ведь упереть эшелоны «трофеев» мог только высший военачальник. Причем, от рядового до маршала никто не считал все это скверной. Наоборот, гребли все, что могли увезти.

О чем можно говорить, если туалетная бумага в совке появилась только в 1969 году и то лишь потому, что удалось закупить оборудование для ее производства в Великобритании. А до этого были две центральные газеты «Правда» и «Известия». Совки тогда даже имели дискуссии по поводу того, у какой из этих газет мягче бумага.

Но на том дело не кончилось. В далеком уже 1983 году январский выпуск журнала Тайм украшал вот этот рисунок с надписью: «Персональный компьютер – человек года». Еще раз, 1083 год и персональный компьютер.

Понятно, что совки не могли пройти мимо такого вопиющего факта и дали свой комментарий. Его дал замминистра радиопромышленности Николай Горшков. Вот этот замечательный ответ.

Согласимся, очень странная речь, особенно в той части, что на 25 человек выделяли 30 литров спирта. Как же его делить? Ну а сейчас на Московии тоже идут свои путем и целые НИИ работают над проблемами удобства для людей с особыми потребностями. Правда, делается это в оригинальном, российском направлении, но это почему-то очень напоминает батуты.

Автозак для инвалидов и для женщин с маленькими детьми, это, наверное, ноу-хау РФ и наверное, россияне на эти фото смотрят со слезами умиления. Во всем этом отсутствует всего один, крайне важный именно для Московии момент. Там пока так и не назначена дата закрытия последнего сортира с дыркой в полу. Есть мнение, что однажды это случится и вместо привычной дырки, россияне там будут иметь добротный и практичный батут.

47 Comments on "Краткая история азиопы"

  1. strelok17 | 03.09.2020 at 07:20 |

    В 83 году я спаял, из честно “вынесенных” с завода деталей ПК Микро-80. На “честно ” содранном совком с процессора i8080 КР580ВМ80А.
    А в 86 году тем же способом собрал Радио-86РК.
    Так что были, были в совке персональные компьютеры в те времена. Если конечно была возможность “вынести” или “достать” нужные компоненты. Ну и знания и руки не из жопы.
    Так что совок был “наравне” со Штатами в этой области. 😉

    • При стоимости автомобиля, и если связи позволят.
      При этом никакого софта, и чисто понтово-игрушечное применение.

      Наравне. Ага…

    • parazels | 03.09.2020 at 10:56 |

      Мы в 1988 Аркашу (РК) слепили, в фанерном корпусе, чисто для игр. Даже моник 14″ чёрно-белый чей-то папа достал (поломанный ясное дело), цэ по тем временам сокровище было! Потом в 1991, уже в институте, спаяли Синклер Ленинград-1 на Z-80, который совок скопировать уже не мог)) Этот ПК применяли уже для практических задач – матмоделирование на Бейсике (ещё том, линейном), бо лень было диффуравнения считать вручную, построение функциональных и простых графиков… ностальгия короче))

    • Я собрал Радио 86РК в 87 году Плату рисовал с макета в журнале Радио, все детали нашел у нас, а вот видеоконтроллер КР580ВГ75 не смог найти в нашем райцентре. Пришлось ехать в Киев за этим “чудом” совковой микроэлектроники. А первая игра была “тетрис”. Самое забавное, набирал в ручную, в машинных кодах жена диктовала а я давил клавиши. играли с удовольствием аж 3 часа. А потом моргнул свет и тю-тю, нет программы. Пришлось записывать на кассетник. А потом был Синклер на Z80, львовский вариант, печатную плату уже покупал в Одессе. Ну а потом купил сыну “Поиск” общем, вот такие приятные воспоминания моей молодости.

  2. александр | 03.09.2020 at 07:38 |

    Дежурная смена инженеров – сутки-трое.
    Шеф, уходя домой, (работал на пятидневке) оставлял дежурным около 0,4 л чистого питьевого спирта. О месячной профилактике даже не говорю. Плюс дни рождения и так далее.
    Со временем пайка стала значительно сокращаться. Вплоть до перевода на изопропиловый спирт.

  3. pan_futiy | 03.09.2020 at 08:04 |

    Автозак для инвалидов и для женщин с маленькими детьми, это, наверное, ноу-хау РФ…
    А вот интересно, в паРашке в тюрьмах\сизо есть подъемники или пандусы для колясочников? Или их дубинками заставляют по лестницам подниматься?
    Кстати, старое совковое, несколько подзабытое, такое ноу-хау как карательная психиатрия – начинает возвращаться в паРаше:
    Российская школьница посажена в “психушку” из-за подписки на паблик о “Колумбайне”
    https://www.newsru.co.il/world/01sep2020/krasn444.html

  4. “А до этого были две центральные газеты «Правда» и «Известия». Совки тогда даже имели дискуссии по поводу того, у какой из этих газет мягче бумага” (с)
    *****
    Згадав анекдот…
    СРСР. Патруль Добровільної народної дружини (ДНД) заходить в громадську вбиральню. З першої кабінки виходить пролетар.
    – Та-а-ак, а нумо поглянемо, чим він там підтирався?! Овва, газетою “Правда”! Гаразд, складаємо протокол…
    Загребли пролетаря.
    З другої кабінки виходить селянин.
    – Та-а-ак, а нумо поглянемо, чим він там підтирався?! Овва, газетою “Известия”! Гаразд, складаємо протокол…
    Загребли селянина.
    А в третій кабінці засів інженер Мойша. Сидить і сидить, не виходить… Патруль ДНД калатає у двері:
    – Ти там заснув чи мотузку проковтнув?!
    – Зараз, зачекайте… – відповідає Мойша. І далі сидить.
    Нарешті вийшов.
    – Та-а-ак, а нумо поглянемо, чим він там підтирався?!
    – Нічим я не підтирався.
    – Як же так?!
    – А отак! Чекав, доки у мене ср*ка висохне…

    • pan_futiy | 03.09.2020 at 09:36 |

      “А до этого были две центральные газеты «Правда» и «Известия».”
      Одного знакомого фотолюбителя в 82-м чуть было из фотоклуба не выгнали.
      За натюрморт.
      На газетке пара гранчаков, полупустая бутылка “Московской”, хлеб, еще там чего-то и обглоданная селедка.
      Вроде вот так все ничего, только газетка была “Правдой” где-то за 10 ноября. С огромным портретом в траурной рамке.
      И обглоданная селедка лежала как раз поперек этого портрета…
      Потом этого фотолюбителя все равно выгнали, но уже за другое…

      • Санто | 03.09.2020 at 09:57 |

        У мене є подібне фото з армії – на жовтневі свята ми, декілька офіцерів,вийшли на природу – у виноградники посвяткувати. А паперові серветки, чи одноразовий посуд – для совка це річ неможлива. От я і сфоткав на свою “Смену-8М” наш стіл – газета, на якій гранчаки, металеві миски з солдатської їдальні на яких – той же оселедець, хліб, ковбаса, цибуля, виноград. От газета не видно яка. Мабуть, “Красная Звезда”, адже ми в армії 🙂

      • Я з цим теж мало не влетів. Моя бабуся Галя (татова матір) померла 9 листопада 1982 року. Майже синхронно з Іллічем!.. І от уявіть: одразу після Жовтневих свят нам в інституті оголошують про смерть Генерального Секретаря ЦК КПРС, Голови Президії Верховної Ради СРСР товариша Леоніда Ілліча Брежнєва, у нас оголошується тотальна жалоба… А тут я приходжу в деканат із заявою: мовляв, такі справи – прошу відпустити мене на похорон моєї бабусі Ганни Андріївни Прокопенко… Ох, який скандал здійнявся!!!
        – Литовченко!!! Ви ж відмінник, комсомольський активіст – а тут такі аполітичні жарти?! Що це таке, як це розуміти?!
        Ледь-ледь вдалося мені довести, що у мене справді померла бабуся і що я відпрошуюсь на поховання, а не приколююсь… 🙁

    • Ливарник | 03.09.2020 at 12:28 |

      Как много вы читаете? Дык… сколько оторву

  5. Санто | 03.09.2020 at 08:38 |

    Мдя, я якраз в армії працював на отій ЕОМ, що 100 кв.м. Але головне – то був, ясно дєло, спирт. Завідував ним у нас прапор-каптьорщик. Що цікаво, для обслуговування самої ЕОМ ледве витрачалася його 200 мл пляшечка – спиртом промивали місця пайки при ремонті плат. А контакти ми спиртом не терли – вони були посріблені, і значно ефективніше їх було чистити полоскою цупкого паперу.То ж спирту брало начальство, скільки хотіло, а решта для прапора була валютою, на яку вимінювалися запчастини, фарба, замки, інструмент і прочеє. Але не всьо було так ідилічно. Раз на місяць у нас були офіцерські збори, і от раз на них зачитали колективний лист дружин офіцерів ЦУПа до командира частини, тіпа: Що у вас в тій частині робиться, бо таке враження, що у вас там посередині стоїть цистерна спирту і кожен наливає і випиває звідти, скільки захоче. Поверніть на тверезих чоловіків. Зачитавши листа, командир сказав: Хлопці, я всьо понімаю, хочеться, але не не паліться так явно – бо вони напишуть у Москву і нам зріжуть норми видачі…
    а потім, після дембеля, були і Радио-86РК, і “Спеціаліст”, і “Sinclair” Синклерів ми з товаришем наклепали ледь не десяток – уже крунтих, з флопіком. І навіть продали чотири штуки в якийсь НДІ, бо той був бідний, як церковна миша, і справжніх персоналок придбати не міг. Зараз згадуєш все це, як поганий сон. І ніякої ностальгії за роками молодості я не маю…

    • Андрій Дар | 03.09.2020 at 09:32 |

      А чуть позжк, уже были компьютеры с жесткими дисками. Очень жесткими! Весом по 10+ кг и диаметром свыше полуметра…. Вот их и разбирали, и протирали пластины дисков спиртом… )))

      • Та невже їх розбирали?! 🙂
        А хіба вони не в вакуумі крутилися?! 🙂

        “Весом по 10+ кг и диаметром свыше полуметра…” (с)
        *****
        Згадав анекдот.
        Приходять двоє до комп’ютерного магазину.
        – Так, ми тут комп’ютер купувати будемо… Серьога, а нумо нагадай, яка там діагональ монітора у Васі?
        – Двадцять дюймів.
        – Ага… Скажіть, у вас є монітори на сорок дюймів?
        – Є.
        – Давайте! Серьога, а нумо нагадай, який там вінчестер у Васі?
        – Десять гігабайт.
        – Ага… Скажіть, у вас є комп з вінчестером на двадцять гігабайт?
        – Є.
        – Давайте! Серьога, а нумо нагадай, що там іще є у Васі?..
        – Сервер.
        – А це що таке?
        – Це та залізна “дура”, яку Коляну на ногу вронили – пам’ятаєш, як він матюкався?
        – Ага, ага, пригадую! І скільки ж той сервер важить?
        – Десь тридцять кіло.
        – Гаразд… Скажіть, а чи є у вас сервери на шістдесят кіло?
        🙂 🙂 🙂

        • Санто | 03.09.2020 at 10:15 |

          Вакуума там не було, навпаки – був наддув, щоб не натягувало пилюки ззовні. Повітря для наддуву фільтрувалося повітряним фільтром, який доводилось перідоично міняти, бо забивався пилюкою…

        • Andriy Moderator | 03.09.2020 at 19:23 |

          “Та невже їх розбирали?! ?
          А хіба вони не в вакуумі крутилися?! ?”

          Это были совсем не те “жесткие диски” к которым привыкло нышешнее поколение.
          Это были пакеты из пластин в прозрачной коробке. Нижний поддон снимаем, берем за ручку сверху и ставим в накопитель. Верхнюю прозрачную крышку снимаем, пакет остается в накопителе, закрываем крышку накопителя и нажимаем кнопочку для его запуска.

          Вот такой вот диск: http://forumimage.ru/show/103700406
          А вот это накопитеь: https://www.computer-museum.ru/images/histussr/es5061.jpg

          • А-а-а, оці!.. Нарешті зрозумів, про які “жорсткі диски” йдеться. Але ж вони не на “персоналки” встановлювалися, а на великі ЕОМ!
            http://mooseum.ru/Obrazovanie/PC/image/istor/2/2-006.jpg
            Я ці “бандури” пам’ятаю ще з літньої практики після 9-го класу, яку ми проходили в КиївЗНДІЕП на бульварі Лесі Українки, №26… Звісно, нас (школярів-практикантів, до цих “бандур” не допускали. Максимум – це звірити копію перфострічки з оригіналом (покроково!), помітити помилкові місця олівцем і доповісти керівникові… А “бандури”… Так, це було ого-го! 🙂

      • Санто | 03.09.2020 at 10:05 |

        Були у нас такі, я довго працював на СМ ЕВМ, вертушки були у нас болгарські, ІЗОТ. В ньому одна пластина була вбудована – так би мовити, диск С:. А друга – тіпа диск D: – вставлялася в такій касеті. Оту вбудовану пластину, коли зношувалася, ми міняли на витягнуту з нової касети. І, звісно, мили ізопропіловим спиртом – етиловий, що був у нас, чомусь залишав розводи. Об’єм такого накопичувача був аж 1,4 Мбайт на пластину. От і уявіть, що туди можна було записати, коли середній об’єм МР3 файла 1 мбайт на хвилину…

        • Пхе! Тоді оперативка була 640 кб – і цього вважалося достатньо на всі майбутні часи!!!
          🙂 🙂 🙂
          640K ought to be enough for anybody
          🙂 🙂 🙂

        • Валентин | 03.09.2020 at 11:55 |

          Використовувати той ЕВМ для печатання текстів було дуже зручно.Це для мене був прорив-стільки часу вивільнилось,що закінчував роботу у 18.00.

      • Так на расее выпускают винчестеры, которым вааще анало говнет. 2-3 года тому назад проскочила инфа, что на расее разработали жесткий диск емкомкостью 50 мБ и весом 25 кг.

    • parazels | 03.09.2020 at 11:05 |

      Помню на протирку огромных винчестеров выделяли 2л чистого спирта. Шоб его промыть и протереть, 50г хватало с избытком. Понятно куда потом тот спирт девался. И на технологические приборы тоже выделялся спирт в соизмеримых количествах. Помню с Политеха где-то в году 90м, отправили 2х наладчиков кудась на Урал приборы настраивать. Выделили разумеется 60л спирта, по 2л на прибор. Дали месяц на наладку. Они по канистре оставили дома, 1 взяли с собой. Квасили в дороге, потом весь месяц там, и за 2 дня до отъезда, наладили все приборы, оставшейся поллитрой спирта протёрли)) Так завод им в благодарочку выдал ще канистру, в дорогу))

  6. Но на том дело не кончилось. В далеком уже 1983 году январский выпуск журнала Тайм украшал вот этот рисунок с надписью: «Персональный компьютер – человек года» (с)
    *****
    Я вже десь писав, що іще коли навчався в школі (кінець 1970-х), то у нас на ВДНГ проходила американська виставка, на яку рвався весь Київ. Зокрема, в тамтешньому виставковому буклеті (у вигляді журналу) була вміщена розповідь Айзека Азімова про те, як корпорація ІВМ в рекламних цілях привезла до нього додому й запустила персональний комп’ютер, як він вчився на ньому працювати і що тепер чернетки його оповідань мають вигляд такий самий, як оцей виставковий буклет… Це було ще раніше 1983 року. Інші на ту розповідь Азімова майже не звертали увагу, бо в тому буклеті був рецепт американського торту “Леді Балтимор” і фото радянського суховантажу, який навантажується американським зерном… А я звернув тому, що на той час вже мріяв стати письменником-фантастом – як Азімов. До того ж, він теж був Козерогом (народився 2 січня), з’явився на світ на Смоленщині, мав “п’яту графу”. Насамкінець, в школі я мав профорієнтацію програміста-обчислювача – отож розумівся на предметі трохи більше, ніж дорослі…

    Согласимся, очень странная речь, особенно в той части, что на 25 человек выделяли 30 литров спирта (с)
    *****
    Нічого дивного. Коли я заробив собі в 1996 році на перший комп’ютер, то через знайомого відкупив старий IBM PC/XT у покійного вже старшого колеги-фантаста Бориса Штерна.
    https://uk.wikipedia.org/wiki/Штерн_Борис_Гедалійович
    На той час ця “персоналка” експлуатувалася вже щонайменше 10 років (а може й більше), тому працювала специфічно. Зокрема, з системного блоку треба було знімати кришку – інакше “мізки” вмить перегрівалися, і “персоналка” вирубалася. Я насвердлив у кришці отворів – те допомогло. Довелося зварити спеціальний мініатюрний столик, який ставився над розкритим системним блоком і на який вже встановлювався монітор… “Персоналку” я назвав Лапотусиком, і як попереджав мене Штерн, з комп’ютером доводилося час від часу розмовляти (причому ласкаво) і просити не глючити, не демонструвати характер… Коротше, все, як у братів Стругацьких в повісті “Понеділок починається в суботу”, де Федір Симеоновіч Ківрін поселив в інститутську ЕОМ “Алдан” чиюсь безсмертну душу…
    І найголовніше: раз на місяць усі плати Лапотусика треба було витягати, промивати контакти чистим медичним спиртом, промивати також гнізда і встановлювати на місце! При цьому жодні замінники не допускалися: ні одеколон, ні денатурат, ні ацетон – тільки чистий медичний спирт!!! Чи треба додавати, що колишній господар Лапотусика – Борис Гедалійович Штерн час від часу уходив в запої?.. При всій повазі до метра… Але що було – те було, ніде правди діти 🙁 Тому 30 л спирту на 25 осіб – це нормально, нічого дивного.

    • pan_futiy | 03.09.2020 at 09:55 |

      IBM PC/XT
      Ну раз пошли воспоминания…
      Рассказывали в середине 80-х… Не знаю, анекдот или реальная история.
      В некоем НИИ нетехнического профиля вся бухталтерия металась по институту,
      разыскивая пропавший дорогущий прибор Один ВеЭм ЭрЭс ХаТэ…
      В конце концов, кто-то чуток более других продвинутый в технических вопросах догадался, о чем речь.
      “Прибор” был обнаружен пылящимся в углу кабинета главбухши…

      • “…прибор Один ВеЭм ЭрЭс ХаТэ” (с)
        *****
        Бугагагааааааа!!! Ржунимагуууууу!!! Валялсо пацццталом!!!
        🙂 🙂 🙂 🙂 🙂

    • Санто | 03.09.2020 at 10:24 |

      Американська виставка… Ходили ледь не всім курсом. Вразив перший тоді моноблок “Макінтош” вже з Windows-подібним інтерфейсом. Персоналки XT на його тлі виглядали блєдно зі своїми іграшками на Бейсику на CGA адаптері з роздільною здатністю 320х240, хоч і кольоровому. А найбільше мене вразив програвач відеодисків. Не компакт – а саме відео. Диск той був скляним, діаметром – як велика грамплатівка, вміщав 45 хвилин відео з одного боку, щоб дивитися фільм далі – його треба було перевернути. Так от, той програвач був змонтований без корпусу, в такому плексигласовому боксі, де добре було видно всі плати, моторчики, лазерну головку. Крутив цей програвач по колу такий собі відеодайжест тієї виставки. От цікаво, як пам’ять зберігає те, що “записувалося” в неї під сильни емоціональним впливом…

  7. Олександр | 03.09.2020 at 09:58 |

    1986 г. я заканчиваю строительный институт и одним из разделов диплома расчет чего-то на ЭВМ . ЭВМ ” Наири” – пишущая машинка для ввода и вывода и и метров 5 высотой около 1,5 м чего-то мигающего и гудящего . Ввод на перфокартах. Вообщем воспользовавшись что как-раз в зале ЭВМ была “профилактика” приложил к диплому просто пачку перфокарт. А на уроках по высшей математики у нас было любимое занятие – расчитать на Этой ” Наири” _ обратную матрицу . Чем больше исходник тем длинее ( метров до 2-3) она выдавала распечатку . А Первый свой компьютер я купил в 1996 г. за 1500 у.е ( можно было “однушку” купить или машину ” Опеля”)

    • “Наири” пам’ятаю, хоча за “Ряд-2” у мене спогади приємніші 🙂
      Я теж захищав диплом у 1986 році, але я вчинив значно крутіше… Моїм дипломом керував завкафедрою, він же був деканом. Він дуже хотів, щоб я лишився на кафедрі працювати, а я не хотів… Отож він несподівано почав мене валити: знаючи, що разом зі мною диплом пише моя дружина, яка щойно народила дочку (а отже, я по факту працюю на два дипломи!), завкафедрою змінив мені тему диплому на мій день народження – 4 січня. А захист вже з 1 лютого… Коли я обурився – він сказав, що може змінити мені тему диплому скільки завгодно разів хоч напередодні захисту! І що я ще на колінах благатиму його, щоб мені дозволили захиститися…
      Я розумів, що мушу відповісти тільки асиметрично. Проаналізувавши ситуацію – зрозумів, що ніхто не врахував, що я програміст-обчислювач за шкільною освітою: у нас буквально щойно – на 5 курсі вперше прочитали курс по обчислювальній техніці. Я послухав пару лекцій: то був “печерний” рівень, просто жах!.. Тоді я на все плюнув, здав курс екстерном і вивільнив собі трохи часу. Але курс був зовсім новий, в якому сам викладач розбирався не дуже… Тому рівня моїх знань просто не оцінили. Те, що треба для асиметричної відповіді!
      Коротше, я переконав свого завкафедрою, що хочу сам, з власної ініціативи вписати в свій диплом додаткову – “математичну” главу. Де буде коротко (буквально на 1,5 сторінки) розглянуто питання математичного моделювання мого технологічного процесу. Не запідозривши нічого, завкафедрою відповів: якщо я сам собі хочу ускладнити життя – він тільки “за”! Тоді я за день наваляв на 1/2 сторінки програму на FORTRAN’і обрахування простенького лінійного теплотехнічного процесу переплаву титанового злитку + на 1 сторінку налив “води” про загальну користь матмоделювання. Завкафедрою знов нічого не второпав… А я, між тим, запрограмував роздруківку “картинкою” поздовжнього розрізу злитку, де різні температурні зони були позначені цифрами від “9” (рідкий метал) до “0” (застиглий метал). І запрограмував 3-годинний процес з 5-хвилинним інтервалом. А це виходило:
      (3 х 60)/5 + 1 = 37 прямокутних температурних діаграм різної висоти, де цифрами від “9” до “0” були наочно показані різні температурні зони на розрізі злитку…
      Коли я склав усі ці графіки докупи – обсяг пояснювальної записки до диплому зріс удвічі. Що виглядало дуже ефектно! Але цього додатку ніхто не бачив, аж доки я не приніс на кафедру зшитий диплом з усіма 37-ма графічними роздруківками. Бо додатків я не показував нікому до останнього моменту…
      Ясен перець, мій завкафедрою був не настільки дурним, щоб завалити ТАКИЙ диплом, який справив на кафедрі справжню сенсацію! У підсумку, коли я розвісив належні 18 креслень, мій захист диплому виглядав буквально наступним чином:
      – Добридень, студенте Литовченко!.. Колеги, чи має хтось запитання до дипломного проекту студента Литовченка? Ніхто не має?.. Вітаємо, студенте Литовченко, з успішним захистом! Бувайте здорові.
      Це при тому, що інших ганяли як сидорових кіз, і вони виповзали з аудиторії всі в милі…

  8. федір | 03.09.2020 at 10:00 |

    Билл Гей(тс) утверждал в те годы, что для компьютера более чем достаточно оперативной памяти 740 Кб ))))))
    но прогресс такой прогресс

    • Санто | 03.09.2020 at 10:11 |

      Взагалі то так і було – просто тоді оброблялися лише тексти і числа. Потужності тодішніх процесорів не вистачало для обробки навіть звуку, не те, що відео. Тому більший обсяг пам’яті був їм ні до чого. А пристойний звук, щоб МР3 не хрюкало, з’явився починаючи з процесора DX4-100. І до відео було ще ой як далеко…

      • Andriy Moderator | 03.09.2020 at 19:36 |

        Да ладно, игровые компьютеры с вполне приличным звуком и вполне приличной графикой были намного раньше.

    • Ні, перепрошую, але Білл Гейтс такого стверджувати ніяк не міг!
      Вище – https://defence-line.org/2020/09/kratkaya-istoriya-aziopy/comment-page-1/#comment-271981 – я цитував його фразу:
      “640K ought to be enough for anybody”.
      Отож число обов’язково мало бути кратним ступеню двійки:
      2, 4, 8, 16, 32, 64, 128, 256, 512, 1024… тощо.
      Тому саме 640 кілобайт, але ніяк не 740 кілобайт…

  9. Евгений О. | 03.09.2020 at 10:42 |

    Пожалуй вся суть той страны, и судя по всему, сегодняшней эрэфы, наиболее адекватно отражена в фотографиях студенток. Там, в стане врагов пролетариата, и тут, где рождены, чтоб сказку, самую жуткую, сделать былью….
    Иногда,если я рассказываю о прошлом тем, кто существенно моложе, но уже с образованием, возникает вопрос – а зачем…
    Зачем нельзя купить газик, уазик, или рафик, зачем цензура для учебника физики…
    С олной стороеы это и хорошо,б но с другой…
    Если не помнить прошлого, оно обязательно вернется.
    В том -то и преимущество коммунарских пропагандонов, что реальность помним мы, а мозги загаживают молодым. Которые не понимают, зачем…

  10. Martin | 03.09.2020 at 12:50 |

    Спогади, так спогади.
    Роблю якось, 1991рік, доклад своєму керівнику с приводу моделювання на “персоналке” СМ4 польоту ракети-носія на активному відрізку польоту при виході з атмосфери. Керівник мій був з підмосковних мокшей, тому мав дуже високу самооцінку. Коли стикався з ним в останнє, 2001 році, в нього було вже за три десятки дипломів про те що він є дійсним академіком аерокосмічних наук, почесний робітник НПО “ЭНЕРГИЯ” і особистий друг С.П.Корольова (довідка з печаткою 🙂 ).
    Так от, я доповідаю що підпрограма індикатору польоту, щоб дивитись у “реальному часі моделювання” куди летимо (польоти нижче рівня моря теж траплялись), не влазить у оперативну пам’ять навіть у пакетному режимі (виходимо за розрядність адресної шини). Керівник, свербить мене поглядом, як ворога народу і питає: “Гаваришь 32 килабайта тебе мало? Не выдумывай!”. Говорили ми голосно, стоячи між двома шафами, з одного боку заважало урчання з контейнера вінчестера на 4 пластини по 1М кожна, а з другого АЦПУ (алфавітно-цифровоє печатающєє устройство – печатающая машинка з кібермашиністкою, 256 символів на рулоні за одне “натискання”) був вимкнений.
    Отакий “персональний” батут! 🙂
    Тому перехід на РС АТ/ХТ з монітором A4-портрет з матричним “Епсоном”А3-розміру, мабуть мрія письменника у 1991 році, був стрибком у майбутнє.

    • 1991 рік – це саме розпад СРСР. Тоді у нашій лабораторії був болгарський “Pravetz 16″ (без вінта, на 2 флопа по 5” – на одному програмне забезпечення, на іншому дані), в інституті – “Ряд-2” з АЦПУ. Тоді я про домашній ПК ще не мріяв. Тоді я був щасливий, що маю вдома портативну друкарську машинку! Ручну!..
      Тоді в усіх пристойних друкарнях ще був т.зв. “високий” друк. А тому редакції приймали рукописи, віддруковані на друкарській машинці. І чим крутішим був часопис (або видавництво) – тим “первішим” мав бути варіант машинопису, поданий на розгляд. Наприклад, журнали “Радуга” і “Київ” (часописи, засновні Національною Спілкою письменників України) вважали оскорбухою, якщо їм подавали другий примірник. Тільки перший!!!
      Це вже після початку Незалежності України розплодилися як гриби після дощу приватні друкарні, обладнані офсетними машинами. Отож вимоги подачі на розгляд редакції 5” дискети з електронним текстом – це вже десь 1994 рік. А далі – тільки по наростаючій!..

  11. А кому доводилось работать на “Электро́ника Д3-28” с принтером на термобумаге?

    • Санто | 03.09.2020 at 14:33 |

      Нє, таке не траплялося. Зате є інша історія. Про бумагу. У нас були такі реєстратори телеметрії, які друкували на електрохімічному папері – термопапір совок тоді винайти не сподобився. Фішка була в тому, що рулон для друку мав бути вологим. Перед сеансом його розпаковували зі спеціальної герметичної упаковки і вставляли в той реєстратор – фактично, аналог термопринтера. Він там собі малював графіки і цифри, а після сеансу рулон виймали – бо до наступного сеансу за декілька днів рулон висихав і ставав непридатним. Але його не викидали, а ставили на підвіконня – в кінці місяця їх списували. І от те підвіконня було заставление тими рулонами, які у висохлому вигляді нагадували туалетний папір. І от якось бійці з автороти привезли нам якусь фігню, ще й допомогли занести в будівлю. А там їхнє око впало на той папір – біленький, м’якенький. Вони й поцупили кілька рулонів. Що було далі розповідав сусід по гуртожитку, комвзвода автороти. Бійці взяли ті рулончики, поставили в туалеті і використали за призначенням. А через годину всі побігли в санчасть – попа зачесалася. Воно і понятно – при контакті з вологою активізувалася вся хімія того паперу. Фершал поставив бійців раком, позаглядав, а там – кривава рана. Ви шо, каже, наждаком підтиралися? Нє, папір якийсь на техтериторії знайшли. Фершал був досвічений, фокус цей знав і знав чим нейтралізувати, бо жертви були не перші. Але все одно бійці пролежали в медчастині тиждень попами догори і на манній каші…

    • В корпусі №12 КПІ у мій час був цілий лабораторний клас, обладнаний калькуляторами “Элкетроника БЗ-28”, врізаними в робочі столи. У нас там були якісь лаби, щось на тих “куркуляторах” треба було програмувати… І нехай вибачають мене всі афроукраїнці, але програмування на “Элкетронике БЗ-28” – це робота не для білої людини, бо там такі кретиністичні коди програмування!..
      🙁
      Але тут я трохи схитрував. Бо сам по собі калькулятор з можливістю програмувати в кодах мене дуже зацікавив. І коли випустили “Элкетронику БЗ-34”, то я в універмазі “Україна” попросив продавця показати мені інструкцію і прикинув, що тут коди нормально впорядкували, порівняно з попередньою моделлю. А тому, щойно отримав чергову стипендію – купив собі “Элкетронику БЗ-34”. І потім вона мені слугувала і в студентські роки, і під час роботи в ДКТБ ІЕЗ ім.Патона, і в самому Інституті електрозварювання ім.Патона, і навіть в Науково-виробничій фірмі “Фосімпекс” – на останньому місці роботи перед моєю першою газетою… Бо хоча в 1996 році у мене вдома вже стояв IBM PC/XT на прізвисько “Лапотусик”, куди я впаяв якийсь BASIC – проте для оперативних розрахунків годилася й “Элкетроника БЗ-34”. Ясен перець, тамтешні акумулятори-“таблетки” давно вже накрилися великою й волохатою – проте від мережевого адаптера все працювало. Отже, калькулятор протягнув понад 15 років! Тому “машинка” була прекрасна. ІМХО.
      Ну, то коли у нас були оті кляті лаби в корпусі №12 – я трохи схитрував. У нас група була кількісно більшою, ніж мало місце врізаних в столи калькуляторів. Отож я затесався в другу хвилю студентів, і доки перша хвиля, матюкаючись крізь зуби, намагалася щось напрограмувати на наявних “Элкетрониках БЗ-28”, я з найбезневиннішим виглядом ляснув себе в чоло, витягнув з сумки свій калькулятор і спитав у лаборанта дозволу підключитися до розетки і попрацювати. Лаборанту було байдуже – йому аби нас усіх якнайшвидше випхнути з класу… Він дозволив – я швиденько запрограмував усе, що треба, зробив розрахунки й виконав лабу!
      🙂
      Був ще й інший цікавий випадок, коли я працював в конструкторському бюро ІЕЗ. У нашому відділі за сусіднім кульманом сиділа вже літня конструкторка І категорії. Інтелект у неї був, м’яко кажучи, посередній, особисте життя не склалося… Тим не менш, вона полюбляла задирати інших співробітників з довільних приводів. Якось їй доручили побудувати якусь там розгортку одного з елементів корпусу. Грубо кажучи, корпус – це циліндрична “діжка” з подвійною стінкою (в проміжку запускається вода для охолодження), в яку з різних боків врізаються під різними кутами циліндри та конуси теж з подвійними стінками (охолоджувані), на які вже встановлюються прилади. Ну от, і спочатку треба побудувати в масштабі 1:10 ТОЧНІ розгортки всіх отих циліндрів та конусів, потім на заводі розгортки вирізали в металі, згинали в циліндри та конуси на вальцях, зварювали з фланцями й обробляли. А з цих елементів збирали корпус…
      Ну, отож розгортки. За класикою жанру, вони будуються вручну – хитромудрим “методом триангуляції”. І на одну розгортку ця конструкторка І категорії витрачала 1 робочий тиждень – 5 робочих днів… Робота копітка й відповідальна. Оскільки ж корпус складався – основної подвійних “діжки” + 3-4 раструбів, врізаних в нього, це виходило 8-10 розгорток. Часу – 3 місяці… Ну, то ця конструкторка малює першу розгортку перший тиждень і весь час мене дістає:
      – От ти КПІ з “червоним дипломом” закінчив, а методу триангуляції не знаєш!
      Я їй весь час пояснював, що це вона механіко-машинобудівний факультет закінчувала, а я – “чистий” технолог-ливарник, у мене конструкторської підготовки загалом обмаль… А вона дражниться і дражниться, дражниться і дражниться!..
      Коли почався другий тиждень (вона працювала вже над другою розгорткою), то я нарешті не стерпів і сказав:
      – Тамаро Андріївно, я весь ваш проект – всі десять розгорток за три дні зроблю!
      Вона аж підстрибнула, а потім побігла по відділу, волаючи, що “Тимур її образив, бо маючи всього лише ІІІ категорію й не знаючи методу триангуляції, не поважає її конструкторський досвід”. На її зойки прибіг начальник відділу – ще сталінської закалки мужик. Вислухавши, в чім річ, спитав:
      – Ти справді берешся зробити весь проект корпусу за 3 дні замість трьох місяців?! А як ти це зробиш, цікаво?..
      Ну, я пояснив, що в курсах нарисної геометрії та аналітичної геометрії (1 курс КПІ) ми проходили всі необхідні формули, що дозволяють вирахувати лінії перетинів конусу з циліндром, конусу з конусом і циліндру з циліндром на моєму калькуляторі “Элкетроника БЗ-34”. Тому метод триангуляції мені до лямпи – я без нього обійдуся. Начальник відділу наказав ображеній конструкторці продовжувати роботу, а мені сказав коротко:
      – Доведи.
      Тоді я засукав рукава і за 2 дні зробив 10 креслень усіх розгорток. Начальник усе перевірив, потім викликав ту конструкторку і спитав:
      – Що скажете, Тамаро Андріївно?
      Вона аж затрусилася і сказала, що такого не може бути, і без методу триангуляції я десь нахомутав. Тоді начальник відділу сказав, щоб я поки що зайнявся іншою роботою, а ця конструкторка тим часом “з нуля” мусить побудувати якусь нову розгортку і звіритися з моєю роботою… Через тиждень вона представила чергову розгортку, побудовану “правильним” методом. Потім з ватману вирізали як її, так і мою розгортки – й вони ідеально співпали!!!
      – Отож ти побудував усе не за три дні, а за два?! – здивувався начальник відділу. Але я сказав, що третій день мені потрібен, щоб за допомогою формули Сімпсона обрахувати площу кожної розгортки, а помноживши на товщину сталевого листа і питому вагу сталі – визначити масу кожного елементу. Бо масу треба проставити на кожному кресленні… І ще сказав:
      – А можна я порахую масу усіх розгорток, сидячи вдома?
      – Біс із тобою, посиди один день вдома! – махнув рукою начальник.
      і я протягом третього дня, сидячи вдома, за допомогою формули Сімпсона, знов-таки запрограмованій на “Элкетронике БЗ-34”, чесно обрахував масу всіх розгорток. А ще вдома зі мною сиділа дружина – бо вона тоді доглядала нашу маленьку донечку і поралася по господарству. І ми з нею знайшли, чим займалися в паузах між розрахунками площі розгорток по формулі Сімпсона…
      🙂 🙂 🙂 🙂 🙂
      P.S. Після того випадку моя сусідка-конструкторка більше мене не зачіпала в професійному плані.

      • pan_futiy | 03.09.2020 at 21:33 |

        Тимур | 3 Вересня, 2020 at 19:00
        …отож розгортки. За класикою жанру, вони будуються вручну…
        Кошмар и ужас! Хорошо, я в свои инженерные времена с развертками дела не имел.
        Зато в современных 3D CAD программах от нескольких минут до нескольких часов (в зависимости от сложности) уйдет на построение модели, а развертка (в большинстве случаев) получается автоматом, нажатием на одну кнопку.
        Например, такую простую деталюшку https://www.youtube.com/watch?v=zqqQcrNTYHk можно построить (если без пояснений, как в ролике) неспеша за три-пять минут, а развертка – (по таймлайну 13:00 – 13:10) нажатием кнопки…

        • “Кошмар и ужас!” (с)
          *****
          Отож бо… 🙁
          І головне, що мене вбивало в тій історії – це нестримний апломб тієї літньої конструкторки І категорії! Бо “дідівським” методом триангуляції вона (працівниця високої кваліфікації з конструкторською освітою за плечима й огромезним досвідом роботи) будувала 1 розгортку за 5 робочих днів (41 робоча година). Тоді як я – конструктор ІІІ категорії майже одразу після інституту, з технологічною (а не конструкторською) освітою за плечима будував 1 розгортку за 3 години, всього лише використовуючи формули аналітичної геометрії для обрахування ліній перетину, формулу Сімпсона для обрахування площі та радянський програмований калькулятор “Элкетроника БЗ-34”, зменшив час побудови 1 розгортки до 2,4 годин. І наші розгортки співпали абсолютно точно – що підтвердив начальний відділу особисто…
          Таким чином:
          41/2,4~17
          Виходить, я спрацював нестандартно – але в 17 разів ефективніше!
          Тоді чим вона хизувалася: що й досі володіє унікальним, але явно застарілим і вкрай неефективним методом триангуляції?! Ну добре, що володіє… Але якщо я спрацював у 17 разів швидше і з тим же результатом – тоді чим їй хизуватися?!
          Але подумаємо на крок далі…
          Прийшли на завод дві розгортки. По ідеї, на те, щоб лише розмітити сталевий лист методом триангуляції, робітники знов-таки витратять в 17 разів більше часу, ніж на те, щоб повторити на металі мою розмітку. І результат буде один і той самий… Це знов-таки додатковий виграш в продуктивності праці – вже на заводі!
          Тоді в чому трагедія??? А вона ж вередувала на весь відділ!.. Там же рейвах вчинився – ой!.. 🙁

  12. Гость | 03.09.2020 at 14:58 |

    Блин, это же крутая идея! Нигде в мире такого нет, никто так не заботится об инвалидах, как менты и ФСБ. Я в диком восторге! Прям аж зависть черная пожирает! ))))))

  13. Did Groza | 03.09.2020 at 16:46 |

    Работал на компьютеростроительном заводе. Спирт выписывали по количеству разъемов, требующих протирки. Настаивали на лимонных корках, и чтобы не портить контакты, мужественно пили за здоровье ЭВМ по праздникам.
    А расчеиы к диплому своему считал на “Промінь-2” с его 120 ячейками для программирования кодовыми вставками. На удивление, совпадало с теорией.

  14. Sluhach | 03.09.2020 at 18:31 |

    Как говорит молодежь – “собрались олды” из 80-х и понеслось.. )

    • “Были когда-то и мы рысаками!” (с)

    • Алєхандро | 04.09.2020 at 04:27 |

      А вот тоже гляжу, разшуршались такие)) Под важными статьями по два-три коммента, а тут понеслась =) z-80… а я, а то, а сё)
      Еле сдерживаю себя,чтобы тоже технических подробностей не навалить про своего первого монстра. С ковоксом даже. Навесной монтаж, все как положено)

      А насчет автозаков, тут выше говорили, поддерживаю. в дичайшем восторге. Инвалиды что, не люди? Сажать всех, как положено. Иди знай, может он террорист-бомбист 8)

Comments are closed.