Автор: Vic

Маріуполь – багатонаціональне українське місто, яке з’явилося на місці фортеці Домаха Війська Запорізького. Мабуть голос пращурів і зараз надихає нащадків козацької вольниці без прив’язки до кровної спорідненості продовжувати боротьбу за свою землю та обирати “важкі обладунки воїна замість легкого ошийника раба”, хоча московська пропаганда за всіх режимів намагалася змусити жителів інших регіонів України повірити в зворотне. Ні, активно завезених після трьох штучних Голодоморів, Другої світової війни та тривалого періоду радянської окупації вихідців Московії та інших любителів “руського миру” в Маріуполі вистачає, як і в інших куточках України. Але у них немає критичної маси і дедалі їхня частка зменшується з кожним днем.

Відліком новітньої історії України став Майдан 2013 – 2014 років. Весь світ слідкував, як українська нація величезною ціною виборювала своє право бути вільною та незалежною в протистоянні з проросійською владою Януковича. Але для Маріуполя його передісторія гуртування та боротьби за свої конституційні права почалася за рік до того, 4 листопада 2012-го, коли близько десяти тисяч людей одної миті зібралося на центральній площі міста на масовий протест проти екологічного беззаконня місцевих заводів групи “Метінвест”.

В Маріуполі Майдан з двох десятків небайдужих, що прийшли сказати “Ні” владному свавіллю на замощеній радянськими бетонними плитами величезній площі з бовваном Леніна на чолі, зібрався в неділю після побиття студентів 30 листопада 2013 року.

Ніякої організації, невеличке коло усміхнених незнайомих між собою однодумців різного віку, жовті і блакитні стрічки різні завширшки на рукавах (бо національної символіки в місці тоді було не знайти), теплий чай з пластиковими стаканчиками принесені якимось літнім чоловіком… і міліціянти, по всьому периметру площі добре відгодовані міліціянти, їх було в рази більше ніж жалкої купки протестувальників першого маріупольського Майдану. Нечисельні того зимового дня перехожі, не розуміючи дійства та великого скупчення силовиків, швидко перебігали на інший бік проспекту.

Збори на протест відбувалися щонеділі, людей дедалі більшало, але через кілька тижнів стало зрозуміло, що треба їхати в Київ, де розверталися основні події боротьби за незалежність України. Маріупольські активісти, як і багато інших з усіх куточків країни, власним коштом їхали до столиці на Майдан. Того разу Україна перемогла величезною ціною життів Небесної Сотні, кремлівський ставленик Янукович втік до Ростову.

У відповідь на це 20 лютого 2014 року московські імперці розпочали гібридну неоголошену війну проти України окупацією Криму. На українському Донбасі був задіяний сценарій “російська весна”, за яким за рознарядкою Москви в Маріуполь був засланий десант з колишніх місцевих вихідців, а на той час кадрових московських військових, під слушною обмовкою “навідування родичів”. Здебільшого саме цей засланський зброд в громадянському одязі під триколорами штурмував та захоплював Маріупольську міськраду в лютому – березні 2014-го, зібраний проти їх дій 23 лютого український місцевий Майдан був розігнаний кийками силовиків.

Через три дні після проголошення московськими сепаратистами створення так званої “ДНР” 6 квітня, на маріупольській головній площі зібрався мітинг “За єдність України” та хода за збереження соборності країни, під час якого російські сепаратисти здійснили силовий напад на мітингувальників, внаслідок чого в реанімації опинилися дев’ять захисників єдності України. В результаті люмпеноподібним представниками “російського миру” зі зброєю в руках в номінально захопленій міськраді отримали від сепаратистської міської влади на чолі з Хатлубеєм приміщення, де вони чекали часу “Ч” з вказівками з Кремля.

Жах наступних двох з половиною місяців 2014-го зі спаленими маріупольськими міськрадою, військовою частиною та головним управлінням внутрішніх справ, пораненими та загиблими українськими воїнами та цивільними закінчився звільненням 13 червня Маріуполя, свою лепту до цього внесли і чисельні місцеві українські патріоти та релігійні громади підтримкою української влади. Але ця перемога була тільки передвістям великої війни…

На початку серпня Москва, з огляду на швидке звільнення українською армією окупованих територій, ввела на Донбас частини своїх регулярних військ. Околиці Маріуполя опинилися під постійними обстрілами, але громада не здалася. Як один з доказів – “Ланцюг єдності” для підняття морального духу українських воїнів на Східному кордоні міста, коли сотні городян в п’ятницю останнього тижня серпня збиралися після роботи, щоб показати свою підтримку українським захисникам. Старенькі БТРи та КРАЗи з молодими хлопчиками та досвідченими мужами в камуфляжі повільно проїздили повз імпровізовану варту пошани з маріупольців на блокпосту, який московські окупанти тільки-но напередодні обстріляли.

Відтоді всю осінь-зиму зібрання на маріупольському Майдані відбувалися майже щонеділі, не дивлячись на погодні умови. Мабуть тільки тут люди, загорнувшись в жовто-блакитні прапори пліч-о-пліч з однодумцями перед неясністю майбутнього, яке приготували їм кремлівські імперці, відчували відносний спокій. З кожним разом учасників тих щотижневих акцій ставало дедалі більше, рахунок вже йшов на тисячі, хоча міські вулиці після тих перших обстрілів значно спорожніли – частина чкурнула на захід, значно менше – на схід (більшість з них повернулися протягом наступних місяців, усвідомивши свою непотрібність Росії).

На центральній міській площі, яку замість радянського боввана вже захищав князь Святослав встановлений силами полку “Азов”, маріупольці гуртувалися, починали нові волонтерські проекти допомоги війську, збирали гроші на армію просто в якусь коробку чи залізну діжечку, складали та підписували листи-звернення до світової спільноти із закликами допомоги в боротьбі проти Російської Федерації, проводжали на фронт своїх добровольців (батальйон Свята Марія саме тут, під краплями осінньої мряки, складав присягу на вірність народу України).

Життя змінювалося, на стінах будинків з’явилися надписи “бомбосховище”, на вікнах – скотч навхрест, в школах постійні уроки протимінної безпеки… Місто вчилося жити в умовах війни. Далі будуть обстріл Маріуполя московськими окупантами з чисельними жертвами, постійне життя під гуркіт недалеких прильотів… 

А тим часом Вова Зеленський жартував про ебонітові палички, якими українські силовики мали бити протистувальників, щоб вироблялася електрика, розважав в Горлівці московських бойовиків, коли за кутом вбивали Героя України Рибака, їздив в Москву відпочивати, купував хатинку в окупованому росіянами Криму, порівнював Україну з актрисою з німецьких порнофільмів, продавав продукцію 95 кварталу на Московію… І зараз він лицемірно пхаеться на Майдан та каже “Слава Богу, що що “гради” летіли в Маріуполь…” (для його захисників, так це вирвано з контексту, але так не може казати жодна справжня людина, тим більше той хто обіймає посаду головнокомандувача).