Автор — Тимур Литовченко

Останніми днями на «Лінії Оборони» була оприлюднена низка матеріалів, які дохідливо живописали систему промивання мізків радянських людей, взяту на озброєння вищим керівництвом сучасних РФ та Білорусі, яка вже перетворилася на БєларуSSію. Порівнюючи тамтешню ситуацію зі станом справ в Україні, можна зробити висновок: попри те, що хоча українські «грядки» теж жорстоко виполювали (чого тільки три Голодомори варті!) — але щось-таки явно не допололи… Засіб подолання наслідків ідеологічної «мозкомийки» існує один-єдиний: бунт проти системи. Коли ж можна і варто бунтувати?! Ще те питаннячко!..

В тихому болоті чорти водяться
(Прислів’я)

---

Можна було бунтувати проти системи від початку — «від молодих нігтів», так би мовити. Це прекрасно описав шановний Anti-Colorados. Це означає бути хуліганом, максимально відтягувати момент вступу до лав піонерії та комсомолу і т.ін. З іншого боку, неповнолітні діти апріорі не наділені всією повнотою прав. До того ж, радянська система мала свої методи перевиховання отаких конфліктних дітей та підлітків — аж до постановки на облік у дитячу кімнату міліції. Та й у «незручну» криміналізовану компанію можна було залюбки влипнути… Причому найперші, хто б кинувся придушувати отакий дитячо-підлітковий бунт — це найближчі родичі, починаючи з батьків.

Але навіть не це було головним застереженням! Починаючи з 5-річного віку, я самотужки взявся розкопувати все, що стосувалося Куренівської трагедії 13.03.1961 року. Тупий дитячо-підлітковий бунт міг обернутися передчасним викриттям моїх «розкопок». Тоді слідом за мною мали б перевірити на лояльність радянській владі батьків — а тут міг сплисти з небуття мій український дід, розстріляний як «ворог народу» в одній обоймі з товаришем Косіором… Тягнути за собою ще й тата з мамою я не мав жодного права, тому відкритий бунт неповнолітнього відпадав категорично.

Лишалося бути послідовно зразковим жовтеням, піонером та комсомольцем завжди і в усьому. Настільки зразковим, щоб нікому навіть на думку не спало, що оцей тихий окулярик, по маківку занурений в навчання і вище маківки — в поглинання белетристики, до якої тільки можна було дотягнутися в СРСР, насправді має претензії до рідної радянської влади. А конкретно — підозрює її в колосальній несправедливості до власних громадян, навіть безмежно відданих цій владі.

Звісно, таке рішення мало свої негативні наслідки: тебе миттєво списували в категорію «зубрилок» — хоча насправді зазубрювати доводилося буквально одиничні речі, всі інші знання систематизувалися й органічно перепліталися між собою, а тому й засвоювалися легко. До того ж, я з самого дитинства міг шпарити напам’ять найрізноманітніші художні тексти, від оповідань до романів. Оскільки ж навіть найзапекліші хулігани полюбляли прослухати «Вершника без голови» Майн Ріда, «Собаку Баскервілів» Конан Дойла, «Копальні царя Соломона» Гаґґарда, «Айвенго» Вальтера Скотта тощо (такий собі «театр перед мікрофоном») — мене особливо не чіпали. До того ж, я завжди й категорично відмовлявся «стукати» на товаришів та носити записочки класної керівниці їхнім батькам. А коли треба було або дохідливо розжувати важкий матеріал будь-якому двійочнику, або тупо дати списати «контрошу» — весь клас знав, до кого завжди можна звернутися.

А втім, був і значно гірший наслідок такого рішення: не тільки однолітки могли махнути на тебе рукою (записавши в безнадійні «зубрилки») — те саме могли зробити й дорослі! Насамперед — вчителі… Насамперед — вчителі шкільні, які були ходячими джерелами досвіду і знань, яких я прагнув найбільше. Отож я завжди цінував, коли з того чи іншого вчителя вдавалося буквально «витягнути» щось неформальне і понадпрограмне.

Зокрема, від «фізички» Світлани Петрівни вищали не тільки учні (бо вона навантажувала не тільки матеріалом зі шкільної програми, але і з т.зв. «решебників» — збірок завдань підвищеної складності), але і вчителі. А все тому, що вона була відкритою затятою сталіністкою. Категорично не поділяючи її політичні уподобання, я сам, тим не менш, очікував з нетерпінням 12 квітня — Дня Космонавтики. Адже у цей день Світлана Петрівна пересувала розклад уроків так, щоб зібрати 8-10 класи в актовому залі. Далі всі старшокласники хором співали під грамплатівку «Заправлены в планшеты космические карты…» або «И на Марсе будут яблони цвести», або щось інше «космічне». А далі весь день — всі 6 уроків присутні занурювалися в худохню самодіяльність, присвячену Космосу.

До речі, якщо своє «мінус перше» НФ-оповідання я власноруч спалив невдовзі після написання, то вже «нульове» прочитав перед усіма старшокласниками (плюс директриса, плюс завуч) в четвер, 12.04.1979 року на отакому «космічному» творчому вечорі. Не дивно, що за цю творчу віддушину я вибачав «фізичці» весь її сталінізм.

До того ж, на відміну від двох «русачок» (одною з яких була директорка школи), кращі відносини у мене складалися чомусь з «українками». Особливо з Ольгою Василівною, яка з часом стала прототипом однієї з моїх літературних героїнь. От саме від неї я й почув, що… «з Тичиною не все настільки просто, як тобі здається — він боявся». Адже той, хто навчався в радянській школі, незмінно страждав від «Трактор в полі дир-дир-дир» та піонерського маршу «Партія веде». Це в сучасній школі вивчають «Сонячні кларнети», а хто хоче — дістається навіть до поеми «Чистила мати картоплю». Для нас же все зводилося до самопальних глузливих рядків:

На майдані біля бані
Спить Тичина в чемодані!

Або:

Де знайти таку кирпичину,
Щоб убить Павла Тичину?!

Отож саме від Ольги Василівни я під величезним секретом уперше почув, що насправді знаменитий Павло Тичина (класик, орденоносець, депутат) до тремтіння в колінках боявся ОДПУ — НКВС — КДБ. З іншого боку, він категорично не вірив, що радянська молодь здатна встояти під «мозкомийкою» радянського агітпропу. Тому гадав, що всі без винятку молоді люди — це суцільні загублені покоління. Отож вважав за краще приєднатися до агітпропу, отримавши за це різноманітні «плюшки»…

Звісно, Ольга Василівна не казала цього прямо — лише натякала загальними розпливчастими словами. Однак зробити висновки з її слів можна було вже самостійно. Лишалося пошкодувати про трагедію українського класика: адже виходило, що він не тільки сам продався радянській владі з усіма тельбухами — він ще й допомагав морально нищити покоління за поколінням радянської молоді, подаючи приклади огидного римоплетіння!

До речі, з якого переляку той-таки Тичина вирішив, що коли ОДПУ зламало його — то й молоді покоління так само будуть понівечені та зламані радянським агітпропом?! Навпаки, ризикуючи вляпатися в «соціальний дарвінізм», я припускав, що молоді покоління можуть виявляти до прийомів агітпропу більшу стійкість, ніж їхні батьки й діди! Недарма ж ми вивчали баладу Стівенсона «Вересовий мед», де є наступні рядки:

И эхом ему ответил
С обрыва отец-старик:
— Правду сказал я, шотландцы,
От сына я ждал беды.
Не верил я в стойкость юных,
Не бреющих бороды.

Пам’ятаю, ми ще шкільний твір писали про «стійкість юних», в якості прикладів наводячи подвиги піонерів-героїв Великої Вітчизняної. Тому зневіра українського класика особливо розчаровувала. І розшукати «кирпичину, щоб убить Павла Тичину», хотілося ще більше. Хоча він і без того врізав дуба ще в 1967 році…

(Далі буде)