Подолання (1)

Автор — Тимур Литовченко

Останніми днями на «Лінії Оборони» була оприлюднена низка матеріалів, які дохідливо живописали систему промивання мізків радянських людей, взяту на озброєння вищим керівництвом сучасних РФ та Білорусі, яка вже перетворилася на БєларуSSію. Порівнюючи тамтешню ситуацію зі станом справ в Україні, можна зробити висновок: попри те, що хоча українські «грядки» теж жорстоко виполювали (чого тільки три Голодомори варті!) — але щось-таки явно не допололи… Засіб подолання наслідків ідеологічної «мозкомийки» існує один-єдиний: бунт проти системи. Коли ж можна і варто бунтувати?! Ще те питаннячко!..

В тихому болоті чорти водяться
(Прислів’я)


Можна було бунтувати проти системи від початку — «від молодих нігтів», так би мовити. Це прекрасно описав шановний Anti-Colorados. Це означає бути хуліганом, максимально відтягувати момент вступу до лав піонерії та комсомолу і т.ін. З іншого боку, неповнолітні діти апріорі не наділені всією повнотою прав. До того ж, радянська система мала свої методи перевиховання отаких конфліктних дітей та підлітків — аж до постановки на облік у дитячу кімнату міліції. Та й у «незручну» криміналізовану компанію можна було залюбки влипнути… Причому найперші, хто б кинувся придушувати отакий дитячо-підлітковий бунт — це найближчі родичі, починаючи з батьків.

Але навіть не це було головним застереженням! Починаючи з 5-річного віку, я самотужки взявся розкопувати все, що стосувалося Куренівської трагедії 13.03.1961 року. Тупий дитячо-підлітковий бунт міг обернутися передчасним викриттям моїх «розкопок». Тоді слідом за мною мали б перевірити на лояльність радянській владі батьків — а тут міг сплисти з небуття мій український дід, розстріляний як «ворог народу» в одній обоймі з товаришем Косіором… Тягнути за собою ще й тата з мамою я не мав жодного права, тому відкритий бунт неповнолітнього відпадав категорично.

Лишалося бути послідовно зразковим жовтеням, піонером та комсомольцем завжди і в усьому. Настільки зразковим, щоб нікому навіть на думку не спало, що оцей тихий окулярик, по маківку занурений в навчання і вище маківки — в поглинання белетристики, до якої тільки можна було дотягнутися в СРСР, насправді має претензії до рідної радянської влади. А конкретно — підозрює її в колосальній несправедливості до власних громадян, навіть безмежно відданих цій владі.

Звісно, таке рішення мало свої негативні наслідки: тебе миттєво списували в категорію «зубрилок» — хоча насправді зазубрювати доводилося буквально одиничні речі, всі інші знання систематизувалися й органічно перепліталися між собою, а тому й засвоювалися легко. До того ж, я з самого дитинства міг шпарити напам’ять найрізноманітніші художні тексти, від оповідань до романів. Оскільки ж навіть найзапекліші хулігани полюбляли прослухати «Вершника без голови» Майн Ріда, «Собаку Баскервілів» Конан Дойла, «Копальні царя Соломона» Гаґґарда, «Айвенго» Вальтера Скотта тощо (такий собі «театр перед мікрофоном») — мене особливо не чіпали. До того ж, я завжди й категорично відмовлявся «стукати» на товаришів та носити записочки класної керівниці їхнім батькам. А коли треба було або дохідливо розжувати важкий матеріал будь-якому двійочнику, або тупо дати списати «контрошу» — весь клас знав, до кого завжди можна звернутися.

А втім, був і значно гірший наслідок такого рішення: не тільки однолітки могли махнути на тебе рукою (записавши в безнадійні «зубрилки») — те саме могли зробити й дорослі! Насамперед — вчителі… Насамперед — вчителі шкільні, які були ходячими джерелами досвіду і знань, яких я прагнув найбільше. Отож я завжди цінував, коли з того чи іншого вчителя вдавалося буквально «витягнути» щось неформальне і понадпрограмне.

Зокрема, від «фізички» Світлани Петрівни вищали не тільки учні (бо вона навантажувала не тільки матеріалом зі шкільної програми, але і з т.зв. «решебників» — збірок завдань підвищеної складності), але і вчителі. А все тому, що вона була відкритою затятою сталіністкою. Категорично не поділяючи її політичні уподобання, я сам, тим не менш, очікував з нетерпінням 12 квітня — Дня Космонавтики. Адже у цей день Світлана Петрівна пересувала розклад уроків так, щоб зібрати 8-10 класи в актовому залі. Далі всі старшокласники хором співали під грамплатівку «Заправлены в планшеты космические карты…» або «И на Марсе будут яблони цвести», або щось інше «космічне». А далі весь день — всі 6 уроків присутні занурювалися в худохню самодіяльність, присвячену Космосу.

До речі, якщо своє «мінус перше» НФ-оповідання я власноруч спалив невдовзі після написання, то вже «нульове» прочитав перед усіма старшокласниками (плюс директриса, плюс завуч) в четвер, 12.04.1979 року на отакому «космічному» творчому вечорі. Не дивно, що за цю творчу віддушину я вибачав «фізичці» весь її сталінізм.

До того ж, на відміну від двох «русачок» (одною з яких була директорка школи), кращі відносини у мене складалися чомусь з «українками». Особливо з Ольгою Василівною, яка з часом стала прототипом однієї з моїх літературних героїнь. От саме від неї я й почув, що… «з Тичиною не все настільки просто, як тобі здається — він боявся». Адже той, хто навчався в радянській школі, незмінно страждав від «Трактор в полі дир-дир-дир» та піонерського маршу «Партія веде». Це в сучасній школі вивчають «Сонячні кларнети», а хто хоче — дістається навіть до поеми «Чистила мати картоплю». Для нас же все зводилося до самопальних глузливих рядків:

На майдані біля бані
Спить Тичина в чемодані!

Або:

Де знайти таку кирпичину,
Щоб убить Павла Тичину?!

Отож саме від Ольги Василівни я під величезним секретом уперше почув, що насправді знаменитий Павло Тичина (класик, орденоносець, депутат) до тремтіння в колінках боявся ОДПУ — НКВС — КДБ. З іншого боку, він категорично не вірив, що радянська молодь здатна встояти під «мозкомийкою» радянського агітпропу. Тому гадав, що всі без винятку молоді люди — це суцільні загублені покоління. Отож вважав за краще приєднатися до агітпропу, отримавши за це різноманітні «плюшки»…

Звісно, Ольга Василівна не казала цього прямо — лише натякала загальними розпливчастими словами. Однак зробити висновки з її слів можна було вже самостійно. Лишалося пошкодувати про трагедію українського класика: адже виходило, що він не тільки сам продався радянській владі з усіма тельбухами — він ще й допомагав морально нищити покоління за поколінням радянської молоді, подаючи приклади огидного римоплетіння!

До речі, з якого переляку той-таки Тичина вирішив, що коли ОДПУ зламало його — то й молоді покоління так само будуть понівечені та зламані радянським агітпропом?! Навпаки, ризикуючи вляпатися в «соціальний дарвінізм», я припускав, що молоді покоління можуть виявляти до прийомів агітпропу більшу стійкість, ніж їхні батьки й діди! Недарма ж ми вивчали баладу Стівенсона «Вересовий мед», де є наступні рядки:

И эхом ему ответил
С обрыва отец-старик:
— Правду сказал я, шотландцы,
От сына я ждал беды.
Не верил я в стойкость юных,
Не бреющих бороды.

Пам’ятаю, ми ще шкільний твір писали про «стійкість юних», в якості прикладів наводячи подвиги піонерів-героїв Великої Вітчизняної. Тому зневіра українського класика особливо розчаровувала. І розшукати «кирпичину, щоб убить Павла Тичину», хотілося ще більше. Хоча він і без того врізав дуба ще в 1967 році…

(Далі буде)

About the Author

Tymur
Tymur
Письменник, журналіст і блогер

12 Comments on "Подолання (1)"

  1. ля нас же все зводилося до самопальних глузливих рядків:

    На майдані біля бані
    Спить Тичина в чемодані!
    —–
    В нашій школі ходило
    А Тичина пише вірші.
    Та все гірші, та все гірші..

    І виправте “до тремтіння в колінках п(Б)оявся ОДПУ — НКВС — КДБ”

    • В нас було: “краще зжерти кирпичину, чим учить Павла Тичину!”

    • Сергій-Д | 25 Червня, 2021 at 14:06 |

      to POMAH | 25 Червня, 2021 at 06:34 | Більш точно так (на мотив “Партія веде”): “А Тичина пише вірші / З кожним днем все гірші, гірші / Та всі як один, та всі як один!”

    • А в нас були ще такі поези:

      Наш Павло Тичина –
      Ти ж у нас професор!
      Ти ж у нас як Пушкін…
      Жаль, нема Дантеса!

  2. В нас було таке.
    Краще з’їсти кирпичину
    Чим учить Павла Тичину.

  3. Julia Sochinska | 25 Червня, 2021 at 07:52 |

    Извините, я добавлю. Видно, он боялся с детства, всего на свете. Я в школе к нему относилась соответственно, как и все вы, и мучилась уча вірши. А однажды моя прабабушка, рассказала, что мой прадед учился с Тычиной в бурсе. И хлопці накрывали его одеялом с головой, дубасили и кричали: Тичина, склади віршика! І Тичина складав, тоді його відпускали. И вообще, Тычина, это было, что-то несерьезное, и никто не мог подумать, что он станет великим поэтом.

  4. а мені ЗАЙШЛО
    Я єсть НАРОД, якого ПРАВДИ СИЛА
    Ніким звойована ще не була!
    Володимир Сосюра
    й ДОСІ дивуюсь, ЯК таке пропустила цензура!
    щоб тебе НЕ ЧІПАЛИ в школі, треба було ОЧОЛЮВАТИ жопленят, піонерів та комсу. Не вдалось очолити тільки комсу, тому що в класі було троє, народжених в попередньому році, я ж попав в комсу останнім з класу, в грудні, бо не було 14ти років.
    “Насамперед — вчителі шкільні, які були ходячими джерелами досвіду і знань, яких я прагнув найбільше. Отож я завжди цінував, коли з того чи іншого вчителя вдавалося буквально «витягнути» щось неформальне і понадпрограмне.” треба ВМІТИ задавати ПРАВИЛЬНІ провокаційні запитання! Правда, треба було вміти мати Світогляд, який змінювався тільки покращеннями, а не деградацією
    Щодо ХВізики…
    в мене був фізик Микола Кирилович. Хохмач – яких ще пошукати. “Рєшебніки” – моє всьо. Адже шкільна програми вся розв”язувалась в 2, максимум 3 дії. Це якщо знаєш ХВормули 😉

  5. ” І розшукати «кирпичину, щоб убить Павла Тичину», хотілося ще більше. Хоча він і без того врізав дуба ще в 1967 році…”-не все так просто в цьому світі! Мені розповідали, що зам. Голови Ради національностей(верхньої палати двопалатного совкового “парламенту”) П.Тичина написав заяву про звільнення через прийняття указу про звільнення за бажанням від вивчення національних мов(спершу це стосувалося дітей військовослужбовців, а далі на всіх). Після цього демаршу його почали травити, і затравили до інфаркта.(Якщо в когось є більш детальна інформація, то….)

  6. Vadym Kuzmenko | 26 Червня, 2021 at 01:40 |

    А подивіться-но на такий варіант відомого віршу:
    Я УТВЕРЖДАЮСЬ

    Я єсть народ, якого Правди сила
    ніким звойована ще не була.
    Яка біда мене, яка чума косила! —
    а сила знову розцвіла.

    Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.
    Щоб жить — я всі кайдани розірву.
    Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу.

    Московіє! Мене ти пожирала,
    як вішала моїх дочок, синів
    і як залізо, хліб та вугіль крала…
    О, як твій дух осатанів!

    Ти думала — тобою весь з’їдаюсь? —
    та, подавившись, падаєш в тріву…
    Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу.

    Я єсть народ, якого Правди сила
    ніким звойована ще не була.
    Яка біда мене, яка чума косила! —
    а сила знову розцвіла.

    Сини мої, герої-українці,
    я буду вас за подвиг прославлять,—
    ідіть батькам на допомогу й жінці,
    дітей спішіте визволять!

    На українських нивах, на литвинських,
    на бесарабських — я прошу, молю! —
    вбивайте ворогів, злодюг злодійських,
    вбивайте без жалю!

    Нехай ще в ранах я — я не стидаюсь,
    гляджу їх, мов пшеницю ярову.
    Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу.

    Із ран — нове життя заколоситься,
    що з нього світ весь буде подивлять,
    яка земля! яко зерно! росиця! —
    Ну як же не сіять?

    І я сіяю, крильми розгортаюсь,
    своїх орлів скликаю, кличу, зву…
    Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу.

    Ще буде: неба чистої блакиті,
    добробут в нас підніметься, як ртуть,
    заблискотять косарки в житі,
    заводи загудуть…

    І я життям багатим розсвітаюсь,
    пущу над сонцем хмарку, як брову…
    Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу.

    Я єсть народ, якого Правди сила
    ніким звойована ще не була.
    Яка біда мене, яка чума косила! —
    а сила знову розцвіла.

    Рашистська гидь, тремти! Я розвертаюсь!
    Тобі ж кладу я дошку гробову.
    Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу.

    Зверніть увагу, заміни (у порівнянні з совковим “оригіналом”) мізерні:
    – “Тевтоніє” – на “Московіє”;
    – “червоні українці” – на “герої-українці”;
    – “На українських нивах, на російських, на білоруських…” – на “На українських нивах, на литвинських, на бесарабських…”
    – “Фашистська” – на “Рашистська”.
    І все! Вірш повністю відповідає дійсності.
    А може, Тичина саме так і задумав?

    • Можливо, так і задумав… І так – вірш “Я утверждаюсь” особисто для мене є ЄДИНИМ вартісним твором пізнього періоду творчості Павла Тичини.

Comments are closed.