Тому й вивчився на інженера-металурга, а згодом пішов працювати на металургійний комбінат, наслідуючи приклад батька й діда. Ну, то хіба ж міг він кинути таке чудове підприємство?! Як же він житиме без цього чудового комбінату, на якому керує прокатним цехом…

Тим паче, що керівництво області вирішило будь-що утримати місто під владою України. Для того й дав завдання виробити якомога більше товстих слябів високої якості. Андрійович знав, з якою метою вони роблять цей прокат. От тільки говорити про це робітникам не можна… На перший погляд, і Сашко, й Антон, а також інші робітники здаються надійними хлопцями, проте всяке може бути. Як-то кажуть, чужа душа – темний ліс. Тим паче невідомо, кому вони передадуть слова Андрійовича надалі… Отже, він підтвердив:

– Інакше нас усіх не тільки премії позбавлять, але й додатково оштрафують.

– Та ну?! – здивувався робітник, який не повірив у подібну можливість. Бо зрізати премію за брак – то одне, а штрафувати зовсім інше.

– Ну гаразд, гаразд, жартую! – посміхнувся Андрійович і додав суворо: – Але найменші дефекти тут неприпустимі. Тож нам доведеться працювати в три зміни, аж доки в найкоротший термін не виконаємо спецзамовлення. Зрозуміло?

– Та зрозуміло, нема базару! – кивнув Антон і клацнув якимсь тумблером на пульті керування прокатним станом. Готовий сляб поповз іншим рольгангом у бік проміжного складу. Після остаточного охолодження його якість проконтролюють, щоб далі або перемістити на склад готової продукції, або повернути на переділ. А там…

«Цього разу не про гроші йдеться. Від якості слябів, можливо, залежить життя всіх маріупольців», – сказав головний металург. От тільки знати про це ні Антону, ні Сашку, ані решті робітників не варто. Нехай собі спокійно працюють, нехай катають двохсотміліметрові сляби…

* * *

Півтора десятки бронетранспортерів ДНР, підтримані кількома танками, розвернутися в бойовий порядок і тепер сунули на Маріуполь. Хоча навіщо такі приготування?! Адже перед цим смугу їхнього наступу ретельно переорали «гради». А після них не виживає ніщо. А якщо якимсь дивом хтось із українських вояків і виживе, то чинити спротив все одно не здатен.

І тепер дорога на Маріуполь відкрита – хоч голими руками місто бери! Тож навіщо в бойовий порядок лаштуватися?! Могли би і парадною колонною в переможене місто увійти.

Як раптом…

– Ах ти ж!..

Це були останні в житті слова, сказані командиром першої з БМП, враженої влучним пострілом з гранатомету. Слідом за першою БМП були підбиті не тільки ще чотири інших, але й парочка танків.

Зрозумівши, що українські бійці не просто дивом вижили на переораній «градами» смузі, але тепер огризаються гранатометним вогнем, війська ДНР поспішно розвернулися й відступили.

Потім «гради» ДНР повторно переорали смугу запланованого наступу…

І все повторилося знов: хтозна яким чином, але українські вояки не тільки вижили під вогняним шквалом, але знов відкрили вогонь з гранатометів по військам ДНР!

Наступ на Маріуполь захлинувся.

* * *

А чи знаєте, в чому полягав секрет неймовірної стійкості українських військ, яким не могли зашкодити вогняні шквали з ДНРівських «градів»?..

Все дуже просто: зведені на передньому краї оборони міста бліндажі були споруджені в дуже оригінальний спосіб – їх перекрили товстелезними двохсотміліметровими слябами, виробленими на металургійних комбінатах міста! Одна така металева смуга здатна спокійно витримати понад півтора десятки прямих влучань реактивних снарядів «градів». Себто, бліндажі на підступах до міста стали практично непробивними.

Спробуй-но зламати таку оборону!

Втім, краще навіть не пробувати…

Київ, 10 квітня 2017 року

---

Оповідання «Непробивні» в аудіоформаті: