Страта через помилування, або Фантом (VI)

(Попередня частина)


Попередження: хто не любить космічну НФ — не читайте це!!!


Коли ж я отямився від нападу божевілля, з відвертим здивуванням помітив, що сиджу в знайомій «одиночці». Виявляється, суддів настільки шокувала моя відвертість, що вони змушені були на добу перервати засідання, аби обговорити додаткову інформацію. Це повідомлення похмурого чергового не викликало в мене бодай найменшого захоплення. Я не міг дочекатися, коли вже мене врешті-решт стратять, і наймізерніше зволікання цієї жаданої події, найменша її затримка викликала таке саме роздратування, як ниючий зубний біль.

Звідки ж мені було знати, що мене взагалі не стратять! Опинившись наступного дня в залі засідань, я майже фізично відчув стіну відчуження, якою був віднині відділений від кожної людини. Навіть колабораціоністи, товариші по нещастю мене не розуміли, тому що одна річ убити чужу для тебе людину і зовсім інша — близького, а не просто ближнього. Відчуження ще більше посилило колишню тугу за смертю…

І треба ж! Адвокат проконсультувався з Моралізатором, і той, проаналізувавши історії принесення в жертву Авраамом Ісаака й особливо — Ієфаєм власної дочки знайшов, що мотиви мого вчинку повністю збігаються з мотивами послуху праотця та ізраїльського судді. І на цій підставі раптом почав вихваляти мій вчинок і порекомендував виправдати мене.

І мене таки виправдали! Єдиного! Не знаю, щоправда, чи зміг би хтось вигадати для мене жахливіше покарання… Окрім того, відтепер мене вихваляли публічно, розписували мої чесноти в усіх випусках новин із залу суду. І продовжують робити це в спеціальних програмах. Хоча, що найцікавіше, стіну відчуження я відчуваю й досі. Мене, як і тоді, у залі суду, не розуміють…

Але, незважаючи на це, вголос звеличують до небес.

І от тепер я сиджу в особливій ложі, спеціально для мене влаштованій на південній трибуні стадіону й озираю приготовані знаряддя вбивства. Вже майже полудень, яскраве сонце нестерпно пече потилицю, просто обсмажує її… Господи, всюди одне й те саме! Хіба ж прожектор у дарків не випромінював такого ж гарячого сяйва? Тільки світив в обличчя, а не в спину. І хіба не був таким же нестерпним вогонь, який спалював живцем наші жертви…

Тисяча сто десять чоловіків вже зайняли уготовані для них місця. Всі вони згодні зі смертним вироком, який зараз монотонно ллється з динаміків, заповнює чашу стадіону, закручується зворотною воронкою й лине в піднебесся, немовби намагаючись потягти за собою душі засуджених, котрі, Бог знає як, утримуються поки в тілах. Свою згоду з вироком усі висловили ще в залі суду. Кожний. Один лише я протестував проти життя, але мій протест був відхилений… А приречені до страти, а не до життя не протестували! Хоч могутні легіонери зараз тягли деяких під пахви. Але це не тому, що екс-агенти чинили опір. Просто у них не залишилося сил, щоби йти. Ноги підломлювались.

І зараз я бачу, що о-он той молоденький хлопчина з рядових агентів ледве стоїть. Здається, ще мить, і він завчасно впаде з лави і заб’ється в зашморгу. Так би й було вже, якби не спеціальний підколінник, який тримав ноги рівними. Пам’ятаю, в залі засідань юнак тихенько плакав, а його старенькі батьки просто ридали! Він у них був єдиним сином. Я не витримав і попрохав, щоб мене стратили бодай замість нього.

«Злочин індивідуальний. Звіт перед Господом кожна людина також несе індивідуально. Отже, страта когось замість іншого є безглуздям».

Такою була рекомендація непоступливого Моралізатора.

Господи! Боже мій! Отець, Син і Дух Святий! Та що ж це діється?! Навіщо нам Моралізатор, про яку взагалі мораль, про яку справедливість може йти мова, якщо внаслідок війни люди знову почали вбивати й зараз продовжують робити це?! Отже, в результаті двісті п’ятдесят безкровних років минули для людства даремно, і невідомо, в які ще безодні дрімучих інстинктів ми поринаємо, в яке трясовиння провалюємося… Схаменіться, люди!!!

Чому після зачитування вироку метроном відлічує останню хвилину життя засуджених: навіщо ці додаткові тортури?..

От і край! Впали складані лави, і ціла тисяча затанцювала в повітрі в жахливому танку смерті. Навіщо?! Чому?! Який же це Моралізатор, наскільки моральний той комп’ютер зі своєю клятою програмою милосердя, складеною за Божественними біблійними законами, якщо він безжально засудив людей до найтяжчого виду страти — до повішення?!

Ах, піклування про глядачів… Ах, забагато крові буде, якщо всім засудженим, рядовим і командирам відтяти голови і дуже нестерпний сморід, коли їх палити тим чи іншим способом… Але ж удавлені помирають не одразу, а як мінімум протягом хвилини чи навіть по кілька хвилин.

А втім, яка різниця, сотню осіб ти вбив чи десять тисяч. Ти є вбивцею, та й годі! Відтак на шибениці чи на гільйотині, проте однаково треба спокутувати гріх зради — отже, потрібно вмерти.

Ну, нарешті! Останній припинив сіпатися… Як, знов хвилинний відлік?! Та ось сяйнувши на сліпучому сонці, зі свистом падають ножі ста гільйотин, і сто відтятих голів «десятників» летять до кошиків.

На західній трибуні хтось леметує. Мабуть, дружина, яка тільки-но зробилася удовицею.

Нова хвилина відліку — і я вже не можу бачити, як від розрядів п’ятдесятикіловольтного струму карлючаться та обвуглюються тіла десяти «сотників». Дійсно, якби так страчували рядових агентів, було б забагато горілого. Тільки от цікаве питання: либонь, краще було б взагалі нікого не страчувати?..

Краще мені було б сидіти навпроти, з північного боку. Сонце сліпило би очі, і я не зміг би взагалі нічого розгледіти… Чи це також частина покарання життям, винайденого невтомним Моралізатором? Я не відводжу погляду від порожнього крісла, над яким нависає консоль з невеликим плазмогенератором.

Тому що в тім кріслі за всіма правилами повинен був сидіти —

я сам!

Останній раз процокала хвилина відліку, по тому миттєво сяйнув сліпучий спалах — і порожнє чорне крісло зникає, перетворюється на порох.

Ось так повинен був безслідно зникнути, розвіятись у попіл і пил головний колабораціоніст, який, на жаль, залишився жити.

До речі, чому надморальний Моралізатор не порекомендував зовсім відмінити спалення порожнього крісла? Це ж чиста символіка. Чи мене таки стратили — символічно! Чи справді ніхто не хотів втручатися у хід складеної комп’ютером програми страти, аби не заплямувати власної кришталево-чистої людської душі.

Ясна річ: втручання людини суб’єктивне, Моралізатор же як Бог —об’єктивний.

Стирвайте, а чи не є наш хвалений Моралізатор новим ідолом? «Не створюй собі кумира…»

Важка десниця твоя, Господи! Але й легкий Твій хрест. Тільки де рука, а де ноша? Як розрізнити їх?..

— Зачекайте, Валявський.

Де це я?!

Еге, виявляється, біля дому. Цікаво, як і коли я залишив стадіон? Страта скінчилася, величезна чаша спорожніла, і я пішов геть. А це?..

Погляд!!!

Господи, та сама жінка! Та сама!!! Яка поранила мене кухонним ножем перед приміщенням суду!

— Зачекайте, Валявський. Я…

— Що вам треба?

Куди, однак, поділася вбивча сила її погляду? Залишився тільки сум… і ще щось, чого я поки не розумію.

— Знаєте, я вирішила… Я не знала тоді, перед судом, що ви і своїх убили. Причому свідомо, заради всіх інших. Це так… піднесено…

— Та що ж ви таке верзете?! — моєму роздратуванню немає меж. Господи, прости і помилуй мене й цю дурну… Алілуйя! Дякую, що простив, Ти воістину благий і милосердний!

— Ні, правда. Жертва завжди звеличує. І… я довго думала, вагалася… Вибачте мені. За ніж. Я довго молилася, щоб ви мене простили, як простив цей замах і Бог.

— Краще б ви не схибили, тоді б я не мучився. Втім, я аніскільки не серджуся на вас… Всього найліпшого.

Незважаючи на спеку, я мерзлякувато щулюся, піднімаю комір сорочки й поспішаю додому.

— Слава Богу, що не сердитеся. І дякую за прощення. Тільки щодо «не схибити» ви неправі. Лікарі вас все одно виходили б.

Я на мить зупиняюсь. Адже вона має рацію! Не на мене одного чинили замах…

— І знаєте що, Деміне…

З чого б це їй переходити на ім’я замість прізвища?!

— Ви такий самотній, неприкаяний… Під час цієї війни ми обидва втратили всіх близьких. І ви, і я. І ось я подумала… Я довго думала, Деміне… Це не миттєве, а дуже виважене рішення… — вона тремтить, червоніє й блідне поперемінно. — Горе так зближує…

О Господи! Лише цього бракувало.

— Я хочу взяти з вами шлюб.

— Ні.

— Але ви так потребуєте духовної підтримки..

— Ні!

Я повертаюся і щодуху мчу в під’їзд.

— Родина так багато значила для вас? Справді?

— Так, так-так!!! Дайте мені спокій!

Проте слідом за мною котиться її останній вигук: «Тим більше потребуєте! І я радилася з Моралізатором…»

Я зачиняю двері квартири, з розгону кидаюся на диван. Тремтячими руками виймаю з нагрудної кишені обтріпану, не раз просяклу потом голограму нашої сім’ї. Точніше, дружини і дітей, оскільки своє зображення я старанно відірвав, доки сидів у камері. Такому брудному вилупку, як я, не місце поруч із ними, моїми дорогими чистими янголами!

Один, назавжди один, поки живий. Проклятий людьми і незрозумілий ніким у світі.

А вони мовчки посміхаються мені: Паола, молодшенькі і звичайно ж Сплінт. І завжди посміхатимуться, поки я не зустрінусь з ними в раю. Я їх зрадив, вони мене — ніколи.

Господи, але навіщо Ти залишив мене живим?! Мене, самотнього й божевільного?! Як приклад для тих, хто живе? Чи щоб вислуховувати зізнання різних психопаток? З Моралізатором вона, бачте, радилася! Дурепа…

«Не роби собі Моралізатора… Не вклоняйся йому й не служи йому, бо я, Господь, Бог твій, Бог ревнитель, який карає дітей за провину батьків…»

Не залишилося в мене дітей! І після мене не залишиться також. Лише ваші душі, дорогі мої, навіки зі мною, і Господь. А я давно вже ніщо. Порожнє місце, спалене розрядом плазми. Привид. Фантом.

Все в очах каламутніє, подвоюється, потроюється, подрібнюється на тисячу шматків, поки я не розумію, що виною цьому — сльози, які рясно котяться з очей по щоках. Через них я не бачу голограми. Не бачу рідних і близьких. Розділений, назавжди розділений простором і часом, енним виміром.

Не міг я бачити, як вони гинули у вакуумі! Вони були в хвостовій частині «Ґолден Глорії», яка пішла за межі гіперпросторового коридору. Можливо, якраз там вони вижили…

Або саме в непідвладному людині енному вимірі лежить божествений рай?

Втім, яка різниця… Звідси вони зникли, а я залишився тут! Так навіщо ж, Господи?

Бути повчальним прикладом?

Чи не бути?!

Або ж стерти на порох Моралізатора і, розчинивши у воді, давати пити людям? Знищити цього бездушного ідола в ім’я Бога Живого, про якого інші… забули!

А втім, не знаю, не знаю… Нічого не знаю.

Київ, 21.2—13.3.1994


P.S. В якості бонусу додаю буктрейлер на роман «Приречений жити» (Львів, Видавничий дім «Панорама», 2005 рік). Нагадую, що цей роман (470 тис. знаків з урахуванням пробілів) являє повну «розгортку» сюжету, насилу втиснутого в оповідання «Страта через помилування, або Фантом» (56 тис. знаків з урахуванням пробілів).

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

About the Author

Tymur
Tymur
Письменник, журналіст і блогер

24 Comments on "Страта через помилування, або Фантом (VI)"

  1. Дякую, цікаво.
    Одна ремарочка, з приводу жахливих очей.
    Людське око не здатне передати жодної емоції, усі ці ефекти досягаються за рахунок лицевих м’язів.)

  2. Евгений (3-я волна) | 11 Квітня, 2021 at 20:44 | Відповіcти

    Дякуємо!
    як завжди, Укроп не буде своїми коментами давати Вам спати 🙂
    …але все одно побажаємо Вам “Добраніч!”

    *буде бажання – викладайте на ЛО ще щось, із задоволенням почитаємо!

    • Тільки якщо літературна публікація піде “в масть”. 😀
      Я чудово розумію, що призначення “Лінії Оборони” кардинально інше, тому не збираюся зловживати літературними “ізисками”, перетворюючи цей унікальний ресурс на літературний портал. 😀
      До речі, “Страту через помилування, або Фантом” я ризикнув викласти, оскільки тематично тут йдеться про війну з покидьками, про зіткнення цивілізацій, про розвідників, про контррозвідку, про ціну крові й моральність/аморальність… Коротше, про те саме, що відбувається з нами тут і зараз. А якщо так, то науково-фантастичне оповідання-лонґрід лине продовжить звичну лінію “Лінії Оборони” – отакий от каламбурчик!.. 😀

      • Пишіть! Якщо наступні твори (а формат ресурсу не витягне нічого більшого за оповідання, заодно і Вам легше написати), то тим самим зробите благу справу – може Автор хоча б трохи знизить темпи та відпочине доки Ви “на передовій”. А оповідання про совість, муки вибору, про необхідність інколи творити зло заради добра – чудово “зайдуть” і будуть по темі ресурсу.

  3. Наш (ваш, Тимуре) герой – “шпион поневоле”. Але візьмемо професіонала під прикриттям, який має виконати ту саму роботу тією самою ціною. І виконує. І – кому поталанить – не раз. Такий службіст що – втрачає людяність? Буває, що і втрачає, і здійснює злочин. Але тоді його судять не привселюдно, а таємним військовим трибуналом. То ж ви – свідомо чи ні – змалювали не стільки схибленого від горя героя, скільки схиблене від жиру суспільство. Яке за рахунок трагедії окремих людей влаштувало собі шоу на стадіоні. Отаке суспільство, яке не має вірних критеріїв оцінки злочину і подвигу, наступного разу буде зруйновано дарками. І тому цьому оповіданню якраз місце на ЛО. Бо наше суспільство в більшості сидить на трибунах того стадіону і чекає, поки когось стратять. І може ваше оповідання примусить когось замислитися, встати з тої трибуни і піти в школу розвідки, чи контррозвідки – за умови, що судити за промахи ї будуть професіонали а не випадкові цивільні присяжні, до яких можна віднести і комп’ютер-моралізатор, що уособлює собою “желанія толпьі”…

    • О так! Лише переживши весь цей жах, головний герой усвідомив глибину занепаду людства. В романі “Приречений жити” цей конфлікт ще на порядок глибший. А одна з фінальних фраз оповідання – “Не роби собі Моралізатора… Не вклоняйся йому й не служи йому”, – набуває особливо лиховісного значення. Але якщо напишу докладніше – вийде спойлер 🙁

    • І поневолі думаєш чи дійсно таке людство “біле та пухнасте”? Відповідь – ні! Вони не кращі дарків, а майже те ж саме.
      Доречі, Шановний Тимуре, Ви написали антирелігійний твір 🙂 Тому що “єфремівські” атеїстичні суспільства мабуть би таки простили, то хто з них кращий?

      • Ніфіга він не антирелігійний! Твір цей анти-ФАНАТИЧНИЙ, от і все. 🙂

        • Можна і так, не стану сперечатись 🙂

        • Доречі, громадяни “того” суспільства (я зараз про оповідання, за читання роману ще не брався) аж ніскільки не фанатики! Ті – не перекладають тягар що вважати добром, а що злом, на інших, на те вони і фанатики, що “зарані знають істину самі”, звісно істина буде у лапках… А ці – мені більше нагадують завсідників стадіону, де б’ються гладіатори, можливо, це була ще одна ідея, яку Ви закинули щоб ми її знайшли самі…

  4. Перечитав три рази підряд… Дуже сильно! Ви таки, шановний Тимуре, досягли свого – “торохнули лантухом по голові”… Навіть не хочеться ставити смайлик бо це буде, здається, кощунством, річ ішла про зовсім не смішні речі, хоча звісно “це все не насправді бо література”, але воно таки насправді, у тому світі – насправді…
    Я помилився зі своїм “технократичним підходом” і ніхто головного героя не став “переселяти у комп’ютер”, але Ви чудово передали атмосферу безнадії, як уявиш себе на його місці, то звісно – краще загинути… Не чекав що Моралізатор виявиться таким жорстоким (бездушним буде неправильно, він звісно бездушний тому що комп’ютер, штучний інтелект). Навіщо це все? Навіщо така “картинна” страта, навіть кати-нквдешники розстрілювали у підвалах, непублічно. Та ще і способи… Незрозуміло чому рядовим агентам дісталась найбільш тяжка смерть, хіба вони завинили найбільше? Зрештою, куля у голову куди гуманніша, або той самий плазмомет, що символічно “знищив” Деміна, я так розумію, смерть там абсолютно миттєва, то навіщо ті муки? Щоб помстится і насолоджуватися муками “козлищ”? І поневолі думаєш чи такий цей світ “білий та пухнастий”… Я б мабуть простив всіх, так ураження в правах, неучасть у виборах пожиттєво, заборона займати посади, але нехай живуть, навіть тюрма – не треба, це ж люди “комуністичного суспільства” (не кидайте тапками, я про “правильний” суспільний устрій без експлуатації людини людиною, назва не важлива)… Скоріш за все половина б і так зробила гріх та покінчила з собою самі бо то не життя… А вони залишилися, доречі, людьми свого суспільства – ніхто не просив помилування, розуміли свою вину, то чи не краще було проявити людяність та залишити їх жити? Адже ж зрозуміло що ніякої соцальної небезпеки ті люди не становлять, дарків вже нема, компромат весь використаний, вони такі ж жертви, як і пасажири мирних кораблів, що були ними знищені. Звісно нікуди не ділося питання справедливого покарання за скоєний злочин, але сам суд вже мабуть достатнє покарання для людей такого “пухнастого” суспільства? “Лантух” вийшов таки знатний… З однієї сторони розумієш що зло повинно бути покаране, а з іншої співчуваєш тим, кого карають… Цікаво, як би розвернулись події, якби у людей не було того “вищого авторитету”, що носив ім’я Моралізатор? Мабуть було б не так жорстоко? Чи точнісінько так же? Це як нинішня росія – у них є свій “моралізатор”, на якого вони “скидають провину за власне паскудство”, але це не значить що вони чимось кращі – кожен з ниї і є тим самим “маленьким моралізатором негідником”. Що б я побажав головному герою? Та мабуть смерті… Гуманної і по можливості “випадкової”, просто “Господи прибери мене звідси, будь ласка”, можливо Господь дійсно його простить і йому судилося десь у інших світах знову зустріти своїх, тільки вирішувати повинен Господь справжній, а не “негідник на мікросхемах”! Ото дійсно – “не сотвори собі кумира”! І заодно великий сумнів що такі релігійні суспільства можливі, особливо доведення до маразму з передачею функції Бога машині, це взагалі нонсенс… Тут щось одне, або низький рівень розвитку і релігійність, або високий, але такі суспільства з великою імовірністю будуть цілком атеїстичними. Доречі, зостається відкритим питанням чи здатний штучний інтелект бути релігійним? Я вважаю що ні. Машина надто раціоналістична і їй для пояснення світу досить “звичайної фізики”. А якщо вона раптом “стала релігійною”, то тут однозначно оце воно і є – поневолення людей штучним інтелектом та маніпуляція!
    Тяжкі враження від закінчення оповідання, так… Але це ознака сили письменника, так що Вам, шановний Тимуре – подяка за “струс”, може хтось задумається про сенс життя і чи варто “передавати свою совість комусь на зберігання”. Тому що хороша фантастика – завжди про нас самих, це просто такі “театральні декорації”, що дають можливість авторові краще донести свою думку, але вона завжди про нас та наші нинішні проблеми, інакше це ніхто читати не буде, а коли читають, значить “читають про себе”… Мабуть не один читач спитав себе як би він вчинив у такому випадку… Фантастика – це всього на всього “декорація”, а от ти – полонений у рашистів і тобі запропоновано – розстріляй своїх товаришів і ми тебе відпускаємо. Звісно що “ні”! А коли ціна питання – тільки ти можеш донести до своїх дуже цінну інформацію про ворога і це вирішить хід війни? Прокляті питання і ситуації, Господи, вбережи мене “від чаші цієї” і такого вибору…
    Дякую, шановний! Мабуть досить, щось мене “надто багато”, вже вище там Євген сміявся що знову не буду Вам давати спати своїми коментами, то я поспішаю висказатися поки ще не дуже пізно 🙂 Дякую, сильне оповідання! Хотілося б почитати “продовження” як людство звільнилося від влади аморальної машини і стало жити своїм життям, достойним саме людини, якщо це колись буде написано…

    • І подумалося ще про один аспект… Я роману не читав, думки тільки на основі Ваших спойлерів у коментах. У оповіданні Моралізатор однозначно виглядить як ворог людства, який ним грається в угоду самим ницим відчуттям натовпу. У романі, якщо розвивати Ваші натяки – все набагато складніше і сам Моралізатор не ворог людям, а опинився у точнісінько тій самій ситуації, що і сам Демін. Щоб “використати ‘вовків’ для порятунку людства” він сам змушений іти на подібні жертви. Можливо, там у романі і не так все, але я зрозумів саме так – машина, яка уособлює совість людства, сама попала у пастку, коли змушена творити зло заради торжества добра для захисту людства.

      • “Я роману не читав, думки тільки на основі Ваших спойлерів у коментах” (с)
        *****
        Рукопис для ознайомлення – на Вашій скрині 🙂 Я слова дотримуюсь. Почитаєте – можливо, висловите думку і щодо роману 🙂

        • О, дякую! Обов’язково дам відповідь тільки вже мабуть листом щоб не засмічувати стрічку тут. А якщо те обговорення буде мати якусь цінність, то використовуйте його на власний розсуд.

    • “Перечитав три рази підряд… Дуже сильно! Ви таки, шановний Тимуре, досягли свого – “торохнули лантухом по голові”… Навіть не хочеться ставити смайлик бо це буде, здається, кощунством, річ ішла про зовсім не смішні речі, хоча звісно “це все не насправді бо література”, але воно таки насправді, у тому світі – насправді…” (с)
      *****
      А я попереджав, що вмію ошелешити… спантеличити… Називайте як завгодно – але я те вмію.

      “Ото дійсно – “не сотвори собі кумира”!” (с)
      *****
      Ага, ага! От і сталося, що люди створили собі “кумира на мікросхемах” – Моралізатор!!! Більш того, Моралізатор почав керувати людьми з їхньої ж повної згоди. Почав потурати людям. Зрадники не хотіли жити?! Моралізатор влаштував страту. Сам же її і провів – аби люди не “бруднилися” кровопролиттям… Люди хотіли побачити “справедливу помсту”? Моралізатор влаштував масову публічну страту… Людям був потрібен Герой? Деміна не тільки залишили в живих – з нього зробили об’єкт культового поклоніння!..
      Все-таки Моралізатор – це машинерія, хоч і “суперрозумна”… І якщо люди захотіли, щоб ними управляли (маніпулювали) – Моралізатор і почав маніпулювати. І всі були задоволені… Аж доки з Деміном не сталося всього того, про що Ви прочитали. І ось він раптом вилетів з цієї бездоганної схеми. Й уздрів усю глибину занепаду “білого і пухнастого” людства!..

      “…дарків вже нема…” (с)
      *****
      Та ну?! Дарки є. Розбиті. Підкорені. В сиквелі (продовженні) з’ясується, що найагресивніших дарків винищили фізично (справедливість!), а решту перетворили на РАБІВ і віддали на перевиховання “білим і пухнастим” людям. Отакий поворот сюжету!.. Але сиквел ще не написаний, тому поки що зазирніть на свою пошту – буде приємно здивовані. 🙂

      • “Перетворено на рабів”? Чомусь вже і не дивує… Ще трохи і я почну співчувати даркам бо, як виявилося, ще невідомо хто тут гірший 🙂 Доречі, я якось не задумувався, що отакі муки вибору не так вже і рідко траплялися в історії. І вони здатні зламати мабуть найкращий штучний інтелект, а не тільки людину. Тому що іскін не повинен наносити шкоду людям, а якщо ситуація типу як у підводному човні, де пожежа у відсіку і треба той відсік задраїти, вбивши тих хто всередині, для порятунку човна в цілому? Що робити штучному інтелекту у випадку, коли для врятування екіпажу того ж космічного корабля треба зрадити і покинути деяких його членів у біді? Людині таке “даром не минеться”, то можливо і машина зійшла з розуму, навіть не роблячи зла свідомо? Втім, Ви праві, у оповіданні вона просто “механічно” пішла за натовпом, даючи йому те, що він хотів. То може саме натовп “захотів паскудства”, а машина не так і завинила? Питання… Добре, мабуть на добраніч Вам! Таки змусили думати…

  5. Дякую, прочитав із задоволенням.
    P.S.
    Схожа тема піднята в повісті Рэндалл Гаррет “Предательство высшей пробы”.

  6. Дякую за цікаве оповідання.
    Чесно кажучи, я розумію і головного героя, і Моралізатора в цій ситуації.

  7. Сильно, Тимуре. Дуже сильна повість. Багатошарова, фрактальна (де перемішується Світ та Темрява). і добирається до самої суті.
    Мовчазний респект. Я у захваті.

  8. Дякую,дуже сподобалось!Давно не читав фантастики))))

Leave a comment

Your email address will not be published.


*


Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: