Страта через помилування, або Фантом (I)

Автор — Тимур Литовченко

Коротка передмова. Далеким від літературного середовища людям важко уявити подібне, але за часів СРСР існувало наступне обмеження: якщо ти не член Спілки письменників — «товсті» літературні часописи не можуть публікувати твої художні твори, за обсягом більші від 1 авторського аркуша (23,4 сторінки стандартного машинопису, або 40’000 знаків з урахуванням пробілів). На початку «лихих 90-х» я був у літературі ніким, і звали мене ніяк. І раптом полемізуючи подумки зі старшим колегою по цеху — з українським письменником Борисом Комаром, автором повісті «Мандрівний вулкан», я мимовільно вибудував цікавий сюжет, що явно тягнув на роман! Але на той час українські видавці прямим текстом відправляли мене до Москви і Санкт-Петербургу — то хто ж опублікує роман?! Росіяни?..

Я вчинив по-іншому: доклавши чималих зусиль, ледь втиснув дайджест сюжету в 1,5 а.а., дав оповіданню назву «Фантом» і відніс його в «Науку і суспільство». В цьому журналі мою попередню повість («Ґроно червоних ягід») вже кастрували до 1 а.а., вже бачили, який жах вийшов у підсумку, а тому на цей раз пішли мені назустріч і друге принесене оповідання вже не різали. Тільки назву дали іншу — «Страта через помилування». Але опублікували тоді ж, у 1994 році, не відкладаючи в довгу шухляду…

Це оповідання я розгорнув у роман «Приречений жити» (10 а.а.), надрукований львівським Видавничим домом «Панорама» у 2005 році. Зараз же, зважаючи на тимчасову відсутність AntiColorados’а, пропоную завсідникам «Лінії Оборони» ознайомитися з початковим оповіданням.


Попередження: хто не любить космічну НФ — не читайте це!!!


Моїй коханій дружині Олені ПРИСВЯЧУЮ


1

Загалом цікаво, що наприкінці ХХІІІ сторіччя, після двохсотп’ятдесятилітньої перерви, у людства знову прокинулось бажання влаштувати страту. Та ще й не просту, а публічну. Й до всього того — масову. Щоправда, і привід аж надто підходящий. Тисяча сто одинадцять зрадників — це аж ніяк не жарт! Стратять, правда, всього тисячу сто десять, бо мене помилували. Єдиного.

І все ж я гадаю, що Христос проллє сьогодні криваві сльози. Так, так, накоять нині справ його любі «овечки»! Спочатку засудили, тепер — вб’ють… Тобто, не вони вб’ють, звичайно. Ще б пак, хто схоче брати гріх на душу після того, як 2069 року розібрали на запчастини останній електричний стілець! Тепер, звісно, довелося знову зібрати з десяток. Так вирішила Об’єднана рада церков, проконсультувавшись із Моралізатором. Саму ж страту виконає комп’ютер за наперед складеною програмою. Ясна річ, Моралізатор дійшов висновку, що програмування комп’ютера-ката — це не гріх. А самому комп’ютерові, що вбиває за цією програмою, не треба йти до священника на сповідь. Отже, «морально всі чисті». Чудово…

Знову ця жінка! Я майже не бачу її, лиш до болю знайомі очі промайнули на тлі пістрявої мішанини з десятків тисяч облич. Але я точно знаю, що то її очі. Я не сплутаю їх ні з якими іншими, в них назавжди причаївся біль непоправної втрати.

— «Ти!.. Ти!.. Покидьок! Ти вбив усіх моїх!..»

Конвоїри — дужі хлопці, відбірні важкоатлети з Легіону. Зараз вони насилу, але все ж утримують натовп бажаючих глянути на головного агента, на того єдиного, кому повернули право дихати, їсти, пити… Коротше кажучи, існувати після сьогоднішнього полудня. Тоді ж, перед Верховним судом, жінка якось прорвалась крізь їхнє кільце і, встромивши мені в плече тупий кухонний ніж, заходилася дряпатися й кусатися, наче дика очеретова кішка. Шрами на обличчі і плечі ще й досі болять, особливо перед дощем.

І все ж найстрашнішим були її очі… Погляд, що вбиває…

Ясна річ, я багато читав про те, що «очі людські є дзеркалом душі», але якось не надавав значення «дзеркалам», не вмів вдивлятися в них і читати в їхній глибині. Мабуть, єдиний виняток — моя Паола. От у неї я закохався саме через очі. Не можна сказати, що погляд її був лагідним, як у янгола (що дехто вважає ідеалом людської краси й досконалості). Швидше навпаки: він був жорстким. І вії явно підкачали, тому що були коротенькими й рідкими. Паола завжди комплексувала через вії і користувалася накладними. Та коли вона дивилася на мене, ставало так хороше… І погляд її втрачав жорсткість, а в світло-карих райдужних плямах починали витанцьовувати золотаві іскорки… Не можу пояснити, що це було. Мабуть, любов… Бог знає. А я від усього втомився. Дуже втомився. Надзвичайно. І нічого вже не знаю…

Але після того, як мене захопили дарки, я спізнав справжню ціну погляду. Недарма ж бо інопланетян нарекли саме так . Варто було глянути їм в очі — й на душі ставало так темно, незатишно й моторошно, що хоч у зашморг лізь, аби швидше піти з цього світу. В цьому, власне, й полягала проблема для дарків. Вони гуманоїди, більше того — у всьому нормальні люди. Не сині спрути зі щупальцями, не мізки-океани, не миршаві потвори — звичайнісінькі люди. У всьому. Крім очей.

Зазирнеш даркові в очі й одразу збагнеш: це не людина. І не допомагають ні контактні лінзи, ані пересадка органів. Я гадаю, у дарків чорнота оповила психіку. Цього не замаскуєш ніяк.

І от проблема: якщо дарки хочуть завоювати нас, потрібна точна інформація про людство. Себто, необхідна агентура. А як агенту причаїтись з-поміж людей, якщо його елементарно по очах упізнати можна?!

От тому й захопили вони нас — тисячу сто одинадцять чоловіків. Тобто, власне, захопили набагато більше, просто не всі погодилися працювати на них. Ціна була жахливою. Ой ле-ле, жахливою!..

…Коли вибухає космічний корабель, це зовсім не означає, що в ньому всі гинуть. Тим паче, коли йдеться про великі вантажні чи пасажирські судна. Автоматичні перегородки можуть спрацювати, і тоді в окремих відсіках зруйнованого корабля опиняються живцем замуровані люди. І жити їм доти, поки не скінчиться щось одне: повітря, їжа чи вода. Швидше за все вичерпуються резерви повітря. Але то лиш загальне правило, з якого бувають винятки. Якщо пощастить не задихнутися в такому уламкові корабля, якщо не вмреш від голоду й спраги, тебе навіть врятувати можуть. Усе залежить від того, скільки доведеться чекати. Втім, дарки й не чекали. Після атаки вони відшукували уламки з живими людьми, брали їх у полон і пропонували стати секретними агентами. В противному разі — уранові копальні чи ще щось гірше… Жінок вони взагалі не вербували. Одружитися з ними вони не могли: генетична несумісність. Зате з чоловіками вели довгі бесіди…

…Мій дарк «обробляв» мене вже третій день. Я не знаю, чого він так причепився до мене. Кандидатам в агенти пропонували серйозні тести. Я відмовлявся вже двічі. Але мій дарк був таким же впертим, як і я. Ми обидва не хотіли здаватися. Ні він, ні я.

І лише наприкінці третього дня в мене визріла одна думка…

Сам по собі я не є видатною, ба навіть талановитою особистістю. Пересічний нудненький обиватель, що не дуже просунувся по службі і не забезпечив своїй сім’ї рівень життя, який скидався б на рівень султанів з «Тисячі й однієї ночі». (Ця добірка давніх східних казок — моя слабкість, єдина книжка, котру я читав більше одного разу за життя, але справи це не стосується.) Просто не уявляю, що знайшла в мені така жінка, як Паола. Коли я розпитував її про це, вона лише сміялася й говорила: «Ти, Демі, сам себе не знаєш. Ти наче «скажений» огірок, що лежить собі на грядці, а натиснеш на нього — так плюне зернятками, що тільки тримайся».

Щодо «плювків», зауваження було слушне. Виходило, що жити зі мною начебто і спокійно, а з іншого боку ексцентричні витівки, до яких я періодично вдаюся, не дають нудьгувати. Мабуть, Паолі це подобалося, оскільки вона чотирнадцять років жила зі мною і народила трьох дітей… От саме через старшого, через нашого Сплінта, й вийшов мій останній «фокус».

Сталося це рік тому, саме тоді, як ми остаточно вирішили податися на сьому Альдебарана. Сплінт тоді взявся за реферат з історії літератури. І оскільки війна з дарками, либонь, є й буде центральною подією нашої епохи, тему він обрав відповідну: «Героїзм та патріотизм в літературі ХVІІІ-ХХІ ст. Розвиток поняття». Якось ніяково говорити таке про роботу свого хлопчика, — адже це єдине, що він встиг написати за своє коротке життя… Але краще б цей реферат згорів у пекельному полум’ї!!!

Не знаю вже яким чином, але розкопав Сплінт книжечку одного забутого писаки, що жив у другій половині двадцятого століття. Там ішлося про якийсь пірнаючий вулкан — суцільне марення. А головне те, що лиходії, які жили в цьому пірнаючому вулкані, теж відловлювали нормальних людей і теж змушували їх працювати агентами. Зовсім як дарки! А щоб агенти не зрадили їх, книжкові злодюги змушували кандидатів потопляти пасажирські пароплави. Отже, якщо тобі дуже схочеться їх зрадити, на тебе пишуть донос: такий-то пустив на корм акулам стільки-то осіб.

О тій порі я не знав іще, яку ціну дарки змушують платити за служіння їм. Та й ніхто цього не знав, оскільки перебіжчиків від них не було. Жодного! Втім, не знаю вже яким чином, але наші пронюхали, що агентура вербується. Ще б пак! Хіба самі лише дурні сидять у розвідці Легіону?..

В усякому разі, на рівні чуток про завербованих зрадників знали навіть найостанніші обивателі. Знали й про те, що прийти повинитися вони не можуть: від цього вчинку їх утримує щось жахливе.

…Сплінт учепився за планериста Віктора, що потрапив до пірнаючого вулкану. Цього Віктора злочинці також змушували потопити пароплав, але він відмовлявся! Не зміг людей убити! Ну, тут його за всіма правилами мали знищити, але зась: інші полонені допомогли хлопцеві вибратися. Ще автор у книжці тій накрутив різноманітних чудасій про якесь випромінювання; про те, що в результаті його дії через тисячу годин не можна буде жити за межами вулкана, лише всередині його чи під водою, наче риби; про таблетку, що нейтралізує випромінювання, яку створив полонений професор… Загалом, суцільні нісенітниці. Тільки Сплінт мій буквально все розумів і розійшовся:

— Це нечесний прийом! Там була така сама проблема, що й у нас із дарками! І коли б дарки мене особисто змусили, я без розмов потопив би пароплав.

— А чому ж? — здивувався я. Тут Сплінт візьми та й скажи:

— Нейтралізуючу таблетку автор просто вигадав, аби виправдати те, що герой відмовився від убивства. А насправді так не буває. Не може бути. Насправді доводиться вибирати:

або сто осіб, або все людство.

У мене аж волосся на голові заворушилося від Сплінтових промов, і я, затамувавши подих, запитав:

— І ти б обрав?..

— Ясна річ, людство, — гордовито й дещо зухвало відповів хлопчик. — Які можуть бути сумніви чи вагання! В житті немає й не може бути «таблеток»! А заради врятування цілого завжди жертвують частиною. Наприклад, коли під час серйозних хірургічних операцій відтинають хворий орган…

Я мовчав, і Сплінт закінчив:

— Я б потопив пароплав і здався владі. Нехай мене після цього хоч четвертують. Сто життів як оплата за всіх чи сто одне життя — яка різниця?

— Ти говориш абстрактно, — я спробував спинити хлопця і повернути із піднебесся на грішну землю, — а от уяви собі, що це… що це я знищив земляків. Як би ти сприйняв те, що твій батько — вбивця?

Я прагнув, аби Сплінт зрозумів: людина не живе сам-на-сам, у моральному вакуумі. Вона може принести в жертву себе, то її особиста справа. Але зазіхати на життя інших… Проте хлопчик відповів зовсім не те, чого я чекав од нього:

— Я би пишався тобою, тату.

(Далі буде)

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

About the Author

Tymur
Tymur
Письменник, журналіст і блогер

13 Comments on "Страта через помилування, або Фантом (I)"

  1. Ну, от і обіцяна космічна фантастика! З продовженням – я розбив оповідання на 6 подач. Це буде публікуватися замість серії Anti-Colorados’а «На ночь глядя», доки він не повернеться до звичайного режиму роботи 😀

  2. Моральна проблема, якою терзався син головного героя, мені нагадала нашу недавню історію, я вже сьогодні мав нагоду згадати ту історію у іншому коменті, але здається, тут теж варто. Мова про збитий над Донбасом у 2014 році “Боїнг”… Та про ціну людського життя, чи навіть сотень життів для врятування мільйонів. Бо знаю що Ви “не зовсім атеїст” тому спрмймете це без насмішки. Чи не здається що кілька сотень людей було принесено в жертву заради врятування України від захоплення? ВВХ тоді забилося в бункер і довго не вилазило бо сказати було нічого, а наші скористалися тією форою в часі і “маленькая победоносная” стала вже неможливою. Що то було? Випадковість, чи “шахматна гра” і хто з ким “грав партію”? Але якось згадалося у зв’язку з кінцівкою цієї частини твору…

    • В принципі, таке питання ставити можна… Але розвивати конспірологічну теорію з цього приводу я не хочу. Принаймні доки не завершиться міжнародний суд і доки не будуть відпрацьовані всі апеляції та касації – а вони теж будуть… 🙁 І тільки коли буде винесено вирок остаточний, що оскарженню не підлягає – тільки тоді настане час для подібної дискусії. А поки що її дуже легко обернути проти України на користь ВВХ**лу. Отож я на це обговорення зараз не піду. Принципово.

  3. А відносно постібатися над “вулканом”, то є такий собі Леонід Тендюк, моряк, який “не чужий” до бажання писати літературу. То у нього є книжка про те, як група моряків попала кудись на такий острів, де звісно що “натівські злочинці” займалися і дослідами на людях, прищеплюючи їм риб’ячі зябра, та і острів типу того “вулкана”, то якщо хочете постібатися, то ще і такий є “митець” 🙂 Повість називалась “Голова дракона”, ох і накрутив він там… 🙂

    • “…то якщо хочете постібатися…” (с)
      *****
      Дякую! Але цей сюжет я перевернув на свій манер ще в 1994 році. А в 2005 році всього лише розвернув заготівочку в роман. З цієї точки зору, все відпрацьовано. 🙂
      Щоправда, є у мене один молодший товариш, фанат моєї творчості. То він, було діло, замовив мені продовження цього роману – другу частину. Сіквел, так би мовити. Навіть попросив, щоб я дав героям певні імена!..
      Однак станом на 2005 рік у мене вийшло друком 11 авторських книжок і збірок фантастики + я взяв участь у 4-х колективних збірках. Але при цьому я не отримав жодного “слона” від фантастів!!! Ба навіть більше: коли в 2006 році подав на МАФ “Портал” усі свої три свіжі книженції (“Останній із струльдбруґів”, “Апокаліпсис по-київськи” і “Приречений жити”), то організатори “Порталу” вирішили, що саме в 2006 році розгляд претендентів на премію в номінації “Українська книжка”… скасовується без пояснення причин!!! А в той період номінація “Українська книжка” на МАФ “Портал” була єдиною на всю Україну і присуджувалася раз на рік…
      І буквально за кілька тижнів після того паскудства я отримав заохочувальний диплом від “Коронації слова – 2006” за авантюрно-історичний роман “Помститися імператору”!.. Тоді я проаналізував ситуацію і зробив свої висновки. Отож станом на 2006 рік я мав 15 авторських книжок і збірок фантастики – але всіх “слонів” за свою фантастику отримував на загальнолітературних конкурсах: Міжнародна премія ім.Гончара, “Золотий Бабай”, вся колекція дипломів літфести “Просто так!” і т.ін… Себто, мою фантастику відзначали як просто хорошу літературу, а фантасти спеціально скасовували номінацію, щоб тільки не розглядати мої книжки!.. А тут ще й диплом “Коронації слова”… То якого дідька мені ломитися у відкриті двері?!
      Тому починаючи з 2006 року, написання фантастики я згорнув до кращих часів. Тому сиквел “Приреченого жити” так і лишився не написаним. Я ж займався журналом “УФО” ше в 2007-2009 роках, але в творчому сенсі переключився на історичні твори. А потім і дружина до мене долучилася. Отже, сиквел “Приреченого жити” напишу ще колись, звісно, бо сюжет є… Але це буде, очевидно, ще не скоро. 🙁

      • Звісно що у житті складається по різному і Ви праві, “ломитися у зачинені двері” не варто, якщо досить добре “заходиться у інші”, зрештою так склалося…

      • Вуйко з Донецька | 7 Квітня, 2021 at 17:33 | Відповіcти

        Дякую вам за творчість. Після повернення (втечі) з Донецька мені, спраглому за мовою, ваші історичні твори та фантастика дуже допомогли.

  4. Після першої частини відразу пригадав “Предательство высшей пробы” Рендала Гарета. Колись в студентські роки мене цей твір дуже зачепив і я довго розмірковував на цю тему (“або сто осіб, або все людство”). З нетерпінням чекаю наступних частин.

    • Ага, теж згадав “Предательство высшей пробы” Рендала Гарета:-).
      Взагалі, в англосаксонській фантастиці досить поширеній сюжет – осмислена зрада одного (окремий випадок принесення себе в жертву) заради блага всіх. Або вимушена зрада одного, з подальшим каяттям, і принесенням себе в жертву заради блага всіх. Щось в цьому сакральне.

      • Я б так сказав, біблійне 🙂
        Дочекайтеся неділі, коли буде оприлюднена фінальна частина – тільки тоді все стане зрозумілим! Обіцяю 😀

Leave a comment

Your email address will not be published.


*


Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: