Що ж, відкриємо всезнаючу українську Вікіпедію — а саме, один з підрозділів статті «Куренівська трагедія»:
Відгомін у літературі та мистецтві
Уперше в художній літературі тему Куренівської трагедії порушив Леонід Кисельов у вірші «Тринадцатое марта, Куреневка…» (1963).
У романі-документі «Бабин Яр» Анатолій Кузнецов розглядає Куренівську трагедію як відплату за невідповідне ставлення радянського режиму до вшанування пам’яті розстріляних у Бабиному Яру. Сторінки, присвячені трагедії 1961 року, не ввійшли до першого журнального (підцензурного) видання (1966) і вперше побачили світ у закордонних виданнях роману.
Пізніше цей метафізичний зв’язок між двома трагедіями (1941 і 1961 років) поклав в основу сюжету повісті «Апокаліпсис по-київськи» київський письменник-фантаст Тимур Литовченко. При цьому подані в повісті подробиці техногенної катастрофи багато в чому не відповідають документальним фактам.
Свою реакцію на Куренівську трагедію висловив класик української радянської літератури Олесь Гончар. У його новелі «Чорний Яр» докладно описано розвиток подій Куренівської трагедії, наведено відомі письменникові подробиці катастрофи. Новелу вперше було опубліковано 23 грудня 1985 р. російською мовою в газеті «Правда». Критики назвали цей твір малим «Собором».
Про мене, білого й пухнастого, йтиметься трохи нижче. Озираючи цей список, мушу зазначити лише два моменти:
- моє ім’я має стояти тут все ж таки на останньому місці, а не на передостаньому — бо так виходить хоча б за хронологією публікацій;
- ніякої повісті «Апокаліпсис по-київськи» я ніколи не писав… Роман, який тут мається на увазі, носить назву «До комунізму залишалось років п’ятнадцять-двадцять», тоді як «Апокаліпсис по-київськи» — це назва авторської збірки, до якої включено даний роман.
Безумовно, найпершим з українських митців відгукнувся на події фатального понеділка, 13.03.1961 поет Леонід Кисельов… Нехай це був всього лише вірш, однак він став найпершим! На жаль, дізнатися хоч якісь подробиці про його написання немає жодної можливості: Леоніда Кисельова не стало в далекому вже 1968 році.
Далі — Анатолій Кузнецов з його знаменитим романом-документом «Бабин Яр». Поза всяким сумнівом, цей твір справедливо є найвідомішим з усього переліку. Пам’ятаю, хтось навіть рекомендував його читачам «Лінії Оборони» в якості книжки, обов’язкової для прочитання. Однак Куренівській трагедії в цьому творі присвячено лише півтори сторінки! Та й не у всіх виданнях «Бабиного Яру» цей опис присутній. Принаймні в журнальному варіанті та в «розширеній» книжковій радянській публікації нічого подібного точно нема — я це питання досліджував. Лише опинившись на еміграції в Лондоні, Анатолій Кузнецов нарешті додав у фінальну частину дуже стислий текст, присвячений спочатку замиванню Бабиного Яру, потім самій катастрофі й нарешті — реакції влади на неї.
Ну, й нарешті новела Олеся Гончара… Хоча критики, як бачимо, дуже високо оцінили її, проте це, як не крути — все ж таки газетна новела. От цікаво, хто з завсідників «Лінії Оборони» читав те саме число газети «Правда»?! Зізнаюся чесно: особисто я не читав!.. Не зустрічав новели «Чорний Яр» і в тих збірках творів Олеся Гончара, які мені траплялися. А він же, між іншим, у 1985 році був екс-головою Спілки письменників УРСР, академіком АН УРСР, Героєм Соціалістичної Праці, Кандидатом у члени ЦК КПРС… Настільки поважній персоні багато чого дозволялося. Не все — але багато… Отож лишається висловити безмірний жаль, що новела «Чорний Яр», очевидно, не вийшла за межі шпальт газети «Правда» перебудовного періоду.
Та в будь-якому разі, всі перелічені літератори (один поет і троє письменників) оприлюднили свої твори ще до виходу першого документального дослідження Куренівської трагедії. А першу суто ДОКУМЕНТАЛЬНУ (!) книжку про ту далеку катастрофу опублікував києвознавець Олександр Анісімов. Скромна брошурка під назвою «Киевский потоп» вийшла друком в 1998 році. Наступна книжка Анісімова (теж документальна, але вже україномовна) — «Куренівський Апокаліпсис» побачила світ ще пізніше, вже в 2000 році. На превеликий жаль, як і поет-першопроходець теми Леонід Кисельов, Олександр Анісімов вже пішов у засвіти: його не стало в червні 2012 року…
Потім вже після Помаранчевої фронди вийшов 1-й том документів стосовно Бабиного Яру під редакцією Віталія Нахмановича та ін. Є там цікаві речі, що безпосередньо стосуються Куренівської трагедії — зокрема, протоколи допитів свідків катастрофи, протоколи деяких нарад будівельників за участю голови виконкому Олексія Давидова, закриті звіти щодо кількості загиблих і постраждалих тощо. Можливо, надалі були б оприлюднені ще цікавіші документи… Однак проект зупинили за відсутністю фінансування.
І звісно ж, загиблих колег не забули трамвайники. Зокрема, директорка Музею електротранспорту Лідія Лівінська, яка сама пережила катастрофу, дуже багато зробила для увічнення пам’яті про неї.
Та в будь-якому разі, підкреслюю: своїми художніми публікаціями всі зазначені літератори випередили книжки дослідників-документалістів. Так, іноді варто ризикнути — але тільки не змовчати!.. Тоді як і раніше, перед тобою відкриватимуться дороги, а не криві, захаращені хмизом стежини.
(Далі буде)
