Автор — Тимур Литовченко
Так-так, я неодноразово чув, що для справжніх українців дата «23 лютого» є абсолютно пустопорожньою, що там нема чого святкувати і таке інше в тому ж дусі. І все ж таки можу заперечити: нехай не святкувати, але згадати в цей день справжнім українцям є про кого… Саме так: не «про що» — але «про КОГО»!..
Якщо сказати, що останній український гетьман помер в 1957 році, то це зазвичай спричинить здивування, а потім — неабиякий емоційний сплеск, аж до обурення. Бо насамперед, на думку спадають сучасні «гетьмани» — президенти України. Однак назвати будь-якого нашого президента «гетьманом» можна лише умовно — бо його виборна посада має назву «Президент України» (див. ст.106 Конституції України), а посада військова — назву «Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України» (див. п.17 ст.106 Конституції України). Тоді як поняття «гетьман» в Основному Законі нашої держави не прописано загалом.
Отже, булава, як неодмінний офіційний символ Президента України, починаючи з Леоніда Кравчука — це все ж таки красива данина історичній традиції, скопійована з гетьманського клейноду… Але якщо президенти Незалежної України є «гетьманами» в переносному значенні, тоді на думку спадає Гетьманщина — історична форма української державності в XVII-XVIII століттях. Хоча якщо брати передісторію, то треба врахувати, що перелік гетьманів починають з князя Дмитра Вишневецького на прізвисько «Байда» (а жив він в XVI ст.). Та й загалом, «гетьманами» називали козацьких ватажків ще в XV ст.
І вже потім з глибин пам’яті вирине Українська держава, або Гетьманат Павла Скоропадського, який існував з весни до початку зими буремного 1918 року. Ну, от ми й дісталися нарешті до буремного ХХ століття і до останнього українського гетьмана, посада якого мала саме таку назву…
Але ж стривайте!!! Добре відомо, що хоча Павло Скоропадський був офіційно обраний на посаду 29 квітня 1918 року (і при цьому навіть миропомазаний єпископом Никодимом у Софійському соборі), проте всезнаюча Вікіпедія повідомляє усім охочим, що посада гетьмана була скасована Головою Директорії УНР Володимиром Винниченком. А Директорія УНР діяла з листопада 1918 року по листопад 1920 року… Насамкінець, наприкінці ІІ Світової війни перебуваючи в Німеччині, 71-річний Павло Скоропадський потрапив під бомбардування авіації союзників і помер 26 квітня 1945 року в Меттені (Баварія).
Тоді при чому тут 1957 рік?! А при тому, що все так — от тільки трішечки не так, як казав Шельменко-денщик!..
Річ у тім, що гетьманом Павла Скоропадського обрали на З’їзді хліборобів-власників, що зібрався у київському цирку Крутикова по вул.Миколаївській. Від початку Скоропадський спирався на український монархічний рух — а це створена ним політична організація військовиків і землевласників «Українська Громада» (згодом «Українська Народна Громада»), Українська демократично-хліборобська партія В’ячеслава Липинського і Миколи Міхновського та Союз земельних власників. Коли І Світова війна скінчилася, то на еміграції в Німеччині опинився не тільки гетьман Скоропадський зі своєю сім’єю, але й весь рух монархістів-гетьманців. Зазнавши декілька трансформацій, цей рух продовжував існувати і після смерті Павла Скоропадського. Протягом 1945-1948 років регентські обов’язки виконувала вдова гетьмана — Олександра Петрівна (в дівоцтві — Дурново), аж поки 5 листопада 1948 року черговий з’їзд трансформованого монархічного руху не затвердив на найвищій посаді Данила Павловича Скоропадського. От саме він і став насправді останнім українським гетьманом… про що всезнаюча Вікіпедія скромно мовчить.
Чому?.. Мабуть, все сталося з подачі ідеолога руху — В’ячеслава Липинського, який проповідував ідею української трудової дідичної (спадкової) монархії. Себто, кандидат мав підкріпити свої претензії на гетьманську посаду славетними «трудами» на благо України. За життя батька Данило «трудився» як гетьманич, а з листопада 1948 року він став вже самостійною фігурою. І проходив «кандидатський стаж» в якості повноправного, повномасштабного голови руху.
Але ж це сталося на еміграції, а не в Україні?! Так, безперечно. Однак на початку XVIII ст. Пилип Орлик був обраний гетьманом також на еміграції. Більш того, автор «Пактів й конституцій законів і вольностей Війська Запорозького» так і не повернувся на батьківщину до кінця своїх днів… Тим не менш, ніхто не сумнівається, що він таки був гетьманом на еміграції! Отже, подібний прецедент в історії вже мав місце.
А як же бути із скасуванням гетьманської посади Винниченком?! Та дуже просто! Річ у тім, що монархістам-гетьманцям будь-які керівні вказівки республіканців були, м’яко кажучи — до лямпи. Тому скасування гетьманської посади Директорією жодним чином не вплинуло на існування самої посади. Як не вплинула на це й еміграція Павла Скоропадського до Німеччини. Тут знов-таки можна вдатися до історичних паралелей: Іван Мазепа не перестав бути українським гетьманом ні через прокльони московського царя Петра І та підшефних царевих попів, ані через втечу до молдавських Бендер після поразки шведів під Полтавою.
Тепер бодай стисло розповім про Данила Скоропадського. Народився він 31 січня (13 лютого за ст.ст.) 1904 року в Санкт-Петербурзі. Його батько на той час робив доволі успішну палацову кар’єру. Отже, зростав хлопчик в імперській столиці, хоча на літо все сімейство регулярно виїжджало в українські маєтки Павла Петровича — в Тростянець чи в Полошки.
Невідомо, як би все склалося, якби не І Світова війна та Лютнева революція 1917 року в Російській імперії. Чим далі, тим ширші маси вояків охоплювала більшовизація. Тимчасовий уряд не міг дієво протистояти цьому згубному для імперії явищу. Аби хоч якось стримати «почервоніння» хоч якоїсь частини армії, виникла ідея: українізувати (!) військові частини, сформовані переважно з етнічних українців. За дорученням Тимчасового уряду, цим і зайнявся генерал Скоропадський…
(Далі буде)
