А от коли дізнався, що Петро Амосович ще й добровільно доглядає могилу Лесі Українки… Його духовний подвиг, співставимий з діянням Івана Ядловського, розчулив мене остаточно. Я не тільки написав про нього статтю «Бомж — хранитель національної духовності» для журналу «Політика і культура» (матеріал цей здійняв неабиякий рейвах), але й почав віддавати йому свою цдоку, або на християнський манер — десятину: річ у тім, що в юдаїзмі вважається за краще не просто вкинути гроші в синагогальну скарбничку «на добрі справи» — а знайти конкретного нужденного й допомогти саме йому, конкретному. Я тоді розсудив, що чим довше протягне безхатько — тим довше на могилі Лесі Українки буде порядок.

До речі, не все вирішувалося завдяки грошам. Іноді Петро Амосович був просто голодним, а у мене в кишені лежав тільки проїзний на метро. Тоді я ніс безхатькові «тормозок», призначений мені на обід, на звичайне місце зустрічі — під Центрвиборчком. Чудово розуміючи, звідки цей перекус, бомж приймав лише половину принесеного. Більш того — пильнував, щоб я з’їв свою половину на його очах, а не сунув потайки йому в кишеню. Отож, бувало, сидимо ми під ЦВК, їмо по половинці мого «тормозка» і теревенимо на найрізноманітніші теми…

У свої 70 з гаком років Петро Амосович не тільки читав напам’ять улюблені з дитинства поезії Лесі Українки. З ним загалом цікаво було розмовляти на найрізноманітніші теми: від історії козаччини, Запорозької Січі та голодоморів (два з яких він особисто пережив) — аж до майбутнього України та української «правиці», на яку добродій покладав великі надії. Ну, і ще час від часу ми забиралися у зовсім вже високі матерії — Бог, віра, релігія… До речі, наскільки я зрозумів, у далекому дитинстві хтось із місцевих євреїв підгодовував малюка мацою, бо її смак немовби повертав Петра Амосовича у дитинство: на його прохання, я його пригощав мацою — тоді обличчя старого немовби світилося зсередини.

Але часто, аж надто часто бомж вгрузав у халепи! Час від часу його били, відбирали всі гроші, назбирані за здачу склотари. Пару разів Петро Амосович намагався прилаштуватися в якомусь монастирі — отож його били або робітники, які щось там лагодили, або якісь прочани… Коли ж добродій Заруденський опинявся в лікарні — я мусив негайно доправити йому «пакет швидкої допомоги»: мило, станок для гоління, йод, вату і бинт. Як колишній лікар, Петро Амосович не міг дозволити собі потрапити на лікарняне ліжко, не вимившись і ретельно не поголившись.

А одного разу загалом сталася бридка НП. 29 грудня 2003 року мій підшефний потрапив до лікарні з запаленням легенів на початковій стадії. Окрім нього, в палаті лежали ще двоє хворих, один з яких постійно скрикував:

— Ой-йо-йой!.. Ой-йо-йой!.. Ой-йо-йой!..

Це я побачив, навідавшись до Петра Амосовича ввечері після роботи. Пішов на сестринський пост, однак враховуючи наближення Нового Року, весь молодший персонал вже розвезло від медичного спирту… Ледь роз’яснивши сестричкам, що один пацієнт потребує допомоги, пішов додому. Але наступного ж ранку зателефонував бомж (я йому купував картку для телефонів-автоматів, один з яких був у вестибюлі лікарняного корпусу):

— Тимурчику, біжи сюди, мене на вулицю викидають.

Нагадую, це було 30 грудня. Лютий мороз. А у добродія Заруденського — запалення легенів… На щастя, я встиг дуже вчасно: ледь встиг побачити, що ліжко вчорашнього ойкаючого пацієнта порожнє. Щойно Петро Амосович розповів, як помирав добродій, як у двері вихором увірвався палатний лікар і почав горлати на 70-літнього чоловіка:

— Ти ще тут?! Я ж наказав тобі забиратися на#&%!!! Ти ж все одно подохнеш, тільки статистику мені попсуєш!..

Побачивши ж мене — не знайшов нічого кращого, як сходу роззявити пащеку на відвідувача й адміністративно-матюкальною мовою спитати, ким я доводжуся безхатькові?! Чи часом не родичем?! Довелося видобути з кишені посвідчення редактора відділу тижневика «ПіК» і пояснити, що я добродію Заруденському не родич, а журналіст і що за пару годин напишу статтю під назвою… наприклад — «Смерть під ялинкою».  Що новорічний журнал з цією статтею неодмінно ляже на стіл міністрові охорони здоров’я. З усіма наслідками для всього відділення коновалів у білих халатах.

Пополотнілий лікар напівшепотом запросив мене в коридор «на пару слів». В результаті перемовин дійшли консенсусу: я забезпечую хворому ліки (яких у лікарні не було) плюс чистий б/у одяг на час виписки, а добродія Заруденського лікують до повного одужання — тоді я забуваю про померлого через халатність медперсоналу напередодні Нового Року. Життя врятоване за життя загублене.

Петра Амосовича за наступні десять днів інтенсивного лікування і справді поставили на ноги. Після того він прожив ще 9 місяців. І весь цей час, доки лишалися сили, продовжував акуратно навідуватися на Байковий цвинтар та прибирати могилу Лесі Українки.

Хоча вже було очевидно, що він потроху видихається. Адже роком раніше — на 90-ті роковини з дня смерті великої поетеси добровільний доглядач її могили зорганізував цілу громадянську панахиду! Знаю це достеменно, оскільки допомагав Петру Амосовичу редагувати, дизайнувати, а потім роздрукувати запрошення (цупкий папір, кольоровий струменевий принтер). А ще забезпечив його конвертами і розшукав деякі адреси… Отож все виглядало дуже солідно, й ніхто навіть запідозрити не міг, що все це зорганізував звичайний безхатько.

Офіційна панахида на цвинтарі відбувалася зранку, зорганізована добродієм Заруденським — по обіді. Я трохи запізнився через редакційні справи, але на центральний номер таки встиг: адже з-поміж інших, Петро Амосович запросив народний хор з Черкас! Вони таки приїхали (причому власним коштом) і відспівали дуже красиво. На завершення керівник хору подякував організаторові за запрошення, і всі вклонилися йому у пояс. А бомж стояв усміхнений, одягнений у вишиванку і з синьо-жовтим прапором на плечі. Ці речі він оберігав понад усе…

Петра Амосовича Заруденського не стало на початку жовтня 2004 року. До Помаранчевої революції (точніше, фронди) він не дотягнув трохи більше місяця. Я написав про добродія невеличкі мемуари, які назвав так само, як і цей матеріал — «Друг мій бомж». Але видавці такого друкувати не хочуть: доля українських безхатьків (навіть високодуховних) читачів не цікавить.