Друг мій бомж (частина 1)

Автор — Тимур Литовченко

Чи знаєте ви, хто такий Іван Ядловський? Якщо не знаєте — то дізнайтесь: протягом багатьох років він абсолютно добровільно доглядав могилу Тараса Шевченка на Чернечій, а згодом — на Тарасовій горі в Каневі. Й навіть проводив імпровізовані екскурсії для відвідувачів. А чи знаєте, хто такий Петро Заруденський?! Та так, український бомж… Щоправда, не зовсім звичайний!..

А незвичайність цього безхатька в тому, що він абсолютно добровільно доглядав могилу Лесі Українки. От тільки Іван Ядловський мав власну хату, в якій прожив до самої смерті. Тоді як Петро Заруденський, живучи на вулиці, тим не менш регулярно (щонайменше раз на тиждень) сідав у роздовбаний деренчливий трамвай маршруту №9, їхав на Байковий цвинтар і прибирав могилу великої поетеси та її родичів. У Петра Амосовича існувала домовленість про користування інвентарем з літньою жінкою, чиї родичі покоїлися неподалік, через одну могилу: в разі потреби, він позичав на тій могилі віник, совок і ганчір’я, а прибравши Лесину могилу — повертав усе на місце, в спеціально обладнану скриньку.

Ні-ні, не подумайте: штатні працівниці Байкового цвинтаря настільки важливу могилу прибирали і прибирають також… просто вони не завжди справляються зі своїми обов’язками належним чином. Наприклад, в літню задуху або особливо восени, коли листя з дерев падає цілими оберемками. Чи то птахи, що безтурботно пурхають з гілки на гілку, «помітять» пам’ятник. А буває, бродячий пес напаскудить — сам таке бачив. Оскільки ж Петро Амосович бував на могилі Лесі Українки дещо частіше від цвинтарних прибиральниць, то й наводив там марафет щоразу…

Любов до творчості великої дочки українського народу у нього розвинулася ще з дитинства. Коли німців з їхнього села на Проскурівщині (тепер — Хмельницька область) вигнала радянська армія, то один з бійців віддав тодішньому хлопцеві свій речовий мішок. Окрім буханця хлібу й пари банок «другого фронту» (тушонки), там же лежав томик творів Лесі Українки… Минуло багато-багато років, і коли тато Амос привіз свого меншого сина Петруся до Києва, оскільки молодий чоловік захотів вивчитися на лікаря — то заразом повіз його на Байковий цвинтар, щоб показати, де спочиває його улюблена поетеса.

Цю могилу він відвідував згодом щоразу, коли життєві негаразди навалювалися на плечі кам’яними брилами — бо після таких відвідин відчував полегшення. А неприємностей у житті лікаря Заруденського не бракувало… По закінченні медінституту він почав працювати в системі київської «швидкої допомоги». І звісно ж, разом з іншими лікарями «швидкої» брав участь у ліквідації наслідків Куренівської трагедії 13 березня 1961 року. Там надивився такого, що не стримався й почав задавати начальству «незручні» запитання.

Тоді Петра Амосовича терміново перевели в Хмельницьку обласну лікарню — але на початку 1970-х туди приїхав лектор товариства «Знання», який почав пропагувати корисність для людини малих доз радіації. Як з’ясувалося, таким чином було вирішено підготувати місцеве населення до будівництва двох АЕС — Хмельницької та Рівненської. Терапевт Заруденський заперечив, що люди — це не рослини й не мушки дрозофіли і що порівняння лектора некоректні. Незговірливого лікаря викликали до розлюченого начальства і запропонували на вибір: або звільнення з «вовчим білетом» в кишені — або «добровільне» перепідготовка на психіатра, яких тоді в області бракувало…

Психіатром він таки допрацював до пенсії. Але тут утнув дурість: взяв за дружину спритну молодку — а у неї знайшлися дужі брати, які викинули чоловіка з приватизованої квартири, яку потім продали й перепродали… Отак Петро Амосович і забомжував, перебрався до Києва — бо виживати тут все ж таки легше, як не крути.

Познайомилися ми в Спілці письменників. Я давно примітив бомжа, який відвідував різні літературні заходи. Попервах відніс його до «стололазів»: є така категорія людей, охочих поїсти задурно… Однак з часом помітив, що безхатько з’являється також на заходах, де фуршети не передбачені! Причому завжди виявляє неабияку зацікавленість почутим.

Прийшов і на презентацію першого видання мого роману «До комунізму залишалось років п’ятнадцять-двадцять». Під час свого виступу плакав і сам Петро Амосович, і всі присутні — бо він змалював такі «картинки з натури», від яких кров холола в жилах. Наприклад, як на його очах ківш екскаватора розривав навпіл і вивертав з багнюки верхню половину мертвого тіла, яку вантажив у кузов самоскиду. Потім так само нижню половину мертвого тіла вантажили на інший самоскид, обидві половини тіла розвозили на різні кладовища й ховали як «невпізнані рештки». Це був один із засобів применшення кількості жертв Куренівської трагедії… Мене ж колишній лікар дуже хвалив за те, що я написав про ті події цілісний роман.

Цей виступ був для мене особливо цінним, бо в 1996-1998 роках багато хто казав мені в обличчя, нібито я… ВИГАДАВ (!!!) Куренівську трагедію через невмотивовану ненависть до радянської влади, яка мене на ноги поставила, на інженера вивчила і в люди вивела. Остаточно це припинилося тільки після виходу документальних книжок києвознавця Олександра Анісімова і появи пам’ятних знаків жертвам трагедії. Отож свідчення лікаря «швидкої», озвучене просто на моєму творчому вечорі, було неоціненним! Я не тільки подарував йому примірник своєї першої авторської книжки, але й почав потрошку підкидати грошенят.

(Далі буде)

About the Author

Tymur
Tymur
Письменник, журналіст і блогер

1 Comment on "Друг мій бомж (частина 1)"

  1. Це дуже добре, пане Тимуре, що ви піднімаєте завісу над тим, чого ми не знаємо, ваша діяльність є дуже корисною.

Comments are closed.