Перстень для Незламного (частина 1)

Автори — Тимур і Олена Литовченки

 Однією з причин затримки написання нашої епопеї «101 рік України» стала участь в проекті «Спадщина» Ювелірного дому «Жуайо». Нашому творчому подружжю замовили 12 оповідань про ювелірні прикраси (перстні, кільця, обручки) видатних українців — історичних діячів. Одне з цих оповідань присвячене ювелірній прикрасі, пов’язаній із Степаном Бандерою. Хоча… не тільки!..


1926 року літні збори для юних скаутів з організації «Пласт» проходили під знаком подвійного ювілею: 70-річчя від дня народження та водночас 10-х роковин від дня смерті всіма улюбленого, майже обожнюваного поета Івана Яковича Франка. Не дивно, що його син — професор Коломийської української гімназії Петро Іванович Франко був буквально нарозхват. Всім хотілося, щоб живий спадкоємець батьківської слави особисто був присутній на всіляких пластовскіх заходах.

Запросили Петра Івановича і в околиці Стрия, де на березі однойменної річки змагалися в силі та спритності юні пластуни 5-го куреня імені князя Ярослава Осмомисла. Змагання пройшли на найвищому рівні. Почесний гість звернувся до пластунів з привітанням перед початком змагань, наприкінці взяв участь у вшануванні переможців. А коли настав час залишати табір, щоб відправитися на залізничну станцію, він несподівано кивнув одному з підлітків, після чого мовив коротко:

— Є невелика розмова, всього на чверть години.

— Я?.. Мене?.. — не повіривши такому щастю, перепитав підліток. Петро Іванович знов кивнув, попрямував до крайки води і там зупинився. Таким чином, залишаючись видимим звідусіль, він міг стежити, щоб до нього не наблизився ніхто, крім того самого підлітка.

— Скажи, як тебе звати? Вибач, що не запам’ятав, вас так багато…

— Степаном мене звуть, — з готовністю відповів хлопчина.

— Степаном, так… А прізвище?

— Бандера.

— Добре. Звідки ти родом?

— Зі Старого Угринова. Батько мій — тамтешній парох.

— Добре… А скажи-но, Степане, тебе не дивує, чому я захотів поговорити саме з тобою?

Правду сказати, підліток справді губився в здогадах, чому удостоївся такої високої честі. Особливо видатних результатів в сьогоднішніх змаганнях він не продемонстрував, на тлі інших пластунів свого куреня начебто не виділявся. Отже…

— Отже, так треба, — знизав він плечима і додав: — Вам видніше.

Гість усміхнувся і поспішив пояснити:

— Сьогодні я провів у вашому таборі весь день, уважно спостерігав за вами всіма, в тому числі за тобою. Я бачив, як завзято прагнув ти до перемоги, хоча самої лише завзятості для досягнення високих результатів виявилося недостатньо. Чи вірно я кажу?

— Вірно, — кивнув підліток, трохи при цьому засумувавши.

— Нічого, не переймайся, — утішив його Петро Іванович, — тим паче, що я, можливо, допоможу тобі. Але для початку скажи ось що… Я не тільки спостерігав за вами, а й слухав. Здебільшого мимоволі: просто дітлахи, знаєш, взагалі полюбляють пошуміти та погомоніти.

— Мабуть, що так, — погодився Степан.

— А ось саме ти в порівнянні з іншими поводишся відносно тихо, говориш порівняно мало, але вже якщо говориш…

Гість зміряв підлітка пильним поглядом:

— Говориш не так, як інші. І тому спитаю прямо: сьогодні я почув від тебе слова «Україна або смерть». Ти це серйозно сказав?

— Так, — не моргнувши оком, підтвердив підліток.

— Цілком серйозно?

— Цілком.

— А скільки тобі років, якщо не секрет?

— Сімнадцять.

— Отже, ти саме закінчуєш навчання в гімназії?

— Наступного року.

— Ну отож! Таким чином, ще навчання не закінчив, а вже вмирати зібрався. Недобре це, знаєш, недобре…

— Ну-у-у, тобто як вмирати… — Степан ніяково переступив з ноги на ногу. — Зрозуміло, я хочу жити! І буду. Думаю ось після гімназії поїхати далі в Подєбради, там господарська академія є.

— А як же твої слова «Україна або смерть»? Як з ними бути?

Підліток відповів не одразу, зате твердо:

— Якщо треба, будь-хто з нас віддасть життя за нашу землю.

— Ти, Степане, за інших не розписуйся! Від інших я чув сьогодні лише «Україна понад усе», натомість «Україна або смерть»… Так говорив один лише ти. Тому і цікавлюся, чи цілком серйозно ти говорив?

— Жити потрібно вільною людиною у вільній країні. Ось до цього я й готуюся. І так буде, а інакше…

— А інакше?

— А інакше це не життя, а рабське животіння. Я на це не згоден.

Вислухавши таку відповідь, Петро Іванович ласкаво поплескав підлітка по плечу, потім поліз у внутрішню кишеню піджака, дістав звідти носовичка, розгорнув. І на його долоні опинився дивного вигляду перстень: тьмяно-сірого кольору, майже без жодних прикрас — тільки на пласкому зрізі, де зазвичай бував вигравіруваний вензель власника, чорнів контур невеличкого молоточка. Сховавши носовичка назад до кишені та про всяк випадок перевіривши, чи не підійшов хтось до них, гість повідав наступне…

(Далі буде)

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

About the Author

Tymur
Tymur
Письменник, журналіст і блогер

2 Comments on "Перстень для Незламного (частина 1)"

  1. Молот Тора?

Leave a comment

Your email address will not be published.


*


Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: