Из истории Подола

От редакции

Вот еще одна небольшая повесть, вынутая из «семейного архива», и очень замечательно, что она подлежит публикации. Часть материалов, не только на эту тему, наши корреспонденты не разрешают публиковать, особенно это касается историй с оккупированого Донбасса. Оттуда тоже приходит жуть жуткая, но не для публикации, а «чтоб знали». В общем, мы знаем. 

И потому, слушая мудрые речи и послания Дмитрия Чекалкина, у нас есть всего один пункт мировоззрения, по которому расходимся. Он, цитируя древние тексты, которые изучал в оригинале, часто говорит о том, что мудрость состоит в том, чтобы суметь любить всех, даже своего врага. Что же, в таком случае, с мудростью у меня не сложилось, потому что я не злопамятный, но на врага злость не пройдет, и память именно на это работает как швейцарские часы. 

Поскольку те мудрые вещи, которые утверждали мудрецы Храма Соломона или сам Соломон, были сказаны задолго до того, как им стали известны названия Аушвиц, Майданек, Треблинка и многие другие, то и мудрость у них была такого плана. Имей они вот такие географические познания, возможно, в их Текстах появились бы названия, наподобие Моссад, Аман или Шабак.

Как пример того, что нельзя забывать ни при каких обстоятельствах и чего нельзя прощать, следующий ниже текст, который пришел ночью на наш вчерашний призыв присылать нам эти истории. Далее, текст в том виде, каким он к нам пришел.

Автор: Тимур Литовченко

Доброї ночі! Що ж, коли вже на те пішло, розповім і я про те, як Великий Голодомор пройшовся по моїй родині. Хоча у мене, що називається, “сімейство навпаки” або ж “сімейство шкереберть”…
Отже, коли я був маленьким радянським хлопчиком з київського Подолу, то жив у будинку, де не було гарячої води – сама лише холодна. Будинок був зведений ще в 1899 році, і за якимись там нормативами, протягувати гарячий водогін дозволялося лише в 1–поверхових спорудах, а наш дім мав 4 поверхи. Коли ж давно пробували ставити ванну – під нею заводилися миші.
Тому в дитинстві ми всією сім’єю раз на тиждень відвідували лазню: мама – жіноче відділення, ми з татом – чоловіче. Там мився весь Старий Поділ, отож в лазні регулярно всі зустрічалися з усіма, були навіть свої “лазневі знайомі”… От саме в тій подільській лазні я й побачив уперше, як якийсь незнайомий дядько вказав на мене пальцем і мовив до іншого:
– Дивись, а оцей малий товстун – він же праонук Пейсаха Тузмана!
– Справді? – відповів другий дядько і подивився на мене якось дуже пильно.
Було мені на той час років 5 чи 6. Розпитувати незнайомих дорослих дядьків про причину їхньої підвищеної уваги до моєї маленької персони… було якось не комільфо. Тому я спитав тата. Він якось посумнішав і відповів:
– Нічого це не означає. Не звертай уваги.
Але відтоді я став помічати, що час від часу інші геть незнайомі дядьки так само тицяють на мене пальцями й кажуть один одному:
– Це праонук Пейсаха Тузмана.
Минуло багато часу, доки чаша мого терпіння переповнилася, й я спитав чергового дядьку, що означають його слова? У відповідь почув:
– Твій прадідусь був святою людиною. Коли ві помер, його ховав весь Поділ. Спробуй вирости таким, щоб не зганьбити його пам’ять.
Розпитувати тата, що все це означає, не мало сенсу: він уперто мовчав. Мама ж розповіла лише, що наша сім’я живе в цьому домі від самого часу його зведення, що квартиру цю обрав той самий єврейський прадід – Пейсах Янкелевич. Й останнє – що до війни він був управдомом. А більшого мені знати не треба, я й без того “старий ніс”, який пхається скрізь, де тільки можна і не можна.
Тоді я пішов в дитячу бібліотеку (куди же давно був записаний) і в якійсь атеїстичній брошурі вичитав, що “святими” називали в давнину хитрих підступних людиськів, які дурили інших “казочками про неіснуючого бога”, завдяки чому уникали експлуатації та не гнули спини на господарів разом з темними експлуатованими масами. Вичитане в брошурі остаточно спантеличило мене: виходило, що “святі” – це бридкі типи, яких нема за що поважати. Але чому ж мене закликають бути схожим на “святого” прадідуся?! Кінці з кінцями явно не сходилися…
Лишалось єдине. Я почав виглядати в лазні того дядьку, який розповів про похорон прадіда. Й коли побачив – спитав, навіщо мені рости схожим на прадіда, який дурив інших “казочками про неіснуючого бога”, щоб самому уникнути експлуатації?.. Для початку дядько спитав, звідки я набрався подібних нісенітниць?! Коли ж дізнався, то скрушно зітхнув і нарешті пояснив:
– Плюнь на те, що пишуть в дурнуватих книжках. Колись у нас був голод, повмирало багато народу. Ті, кому таланило вирватися з голодуючих сіл, намагались дістатися Києва. Отож твій прадід-управдом прописував таких людей у вашому будинку, допомагав працевлаштуватися. Мого батька він так само прописав, як і інших. Це все, більшого тобі і справді знати не варто.
Озброєний новими аргументами, я виклав їх мамі. Вона раптом розридалася й підтвердила: так, її дід Пейсах Янкелевич під час голоду справді прописував у підвалі нашого будинку (там на кожну квартиру був невеличкий сарайчик) селян, яким пощастило дістатися Києва. Додала, що в підсумку у нього були якісь неприємності з НКВС, і він довго переховувався від “чекістів” у склепі на кладовищі Флорівського монастиря, що й досі є на Замковій горі. Як він там викрутився – вона сама не знає, бо народилася вже в евакуації в 1943 році. Але додала, що коли прадідусь помер в 1954 році, то на його похорон зійшлися всі врятовані ним люди разом зі своїми нащадками. Труну з тілом прадіда вони передавали з рук в руки й мовчки обнесли її навкруги кварталу, обмеженого вулицями Хорива, Костянтинівською, Контрактовою площею і вулицею Лівера (тепер Притисько-Микільською). Біля церкви Миколи Притиска почали, там же й закінчили.
Й наостанок наказала, щоб до тата я з усіма подібними запитаннями не чіплявся, бо його батько, а мій дід Іван Федорович Литовченко був офіцером царської армії, який пристав на бік революції, що він пішов працювати в ЧК, згодом став тілоохоронцем самого Станіслава Косіора. Разом з охоронюваним діда і знищили, а його дружина (моя українська бабуся) разом з маленьким сином (татом) ледь урятувалася… Отож тепер тато боїться, що КДБ рано чи пізно заарештує усіх нас і розстріляє, бо він – син ворога народу, а я та мама – члени сім’ї сина ворога народу. А тому  говорити вдома про діда Івана Федоровича і прадіда Пейсаха Янкелевича мені надалі забороняється. Категорично. Будь з ким!..
Вже потім, коли я став журналістом, мама просила, щоб я навпаки написав про її діда-управдома. Але для журналіста розповідати про свою сім’ю в своєму ж мас-медіа вважається моветоном. Принаймні у редакторів, до яких я звертався, мої пропозиції підтримки не дістали. Тим паче, історія моїх предків явно нетипова: прадід-єврей рятував селян, яким пощастило вирватися з голодних сіл до Києва в той час, як дід-українець охороняв першого секретаря ЦК КП(б)У, якого називали “Главголом”. Все шкереберть!
Щиро,
Тимур Литовченко

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

34 Comments on "Из истории Подола"

  1. “Все шкереберть!” — це у всієї країни так, Тимуре: дід по лінії матері українець-націоналіст, по лінії батька московит-комуніст… 😒

    • Ви праві, це реально півкраїни такої. По лінії батька насильницька колективізація та втеча в місто, а потім справжня окупація (оселилися в квартирі знищених поляків). А по лінії матері – і розкуркулення, і два голоди (33 та 47), і боротьба з москалями (аж до 48 року), і життя під німецькою окупацією. 😉 Отакі вибрики долі.

    • Боротьба ідей веде до синтезу. 🙂
      В мене дід, батько тата, був комісаром у армії, загинув у війну під обстрілом. Батько любив читати медведчуковську газету “2000”, все життя голосував як не за комуністів, то за регіоналів. Хоча комуністом ніколи не був. Іноді з ним напівжартівливо сперечався, “тролив”, бо він дуже на цю тему сердився. 🙂
      А мати – коли в радянський паспорт треба було вписувати національність, сказала: Ти живеш в Україні? – Ти українець. Хоча сама вона чистокровна руська, з родини вигнанців з Росії ще з часів реформ Нікона, коли старовірів катували за їх віру, і спалювали разом з церквами. То я, більш ніж наполовину руський, маю рахунок до тих, хто самозвано називає себе “руським” та “істинно православним”.

  2. Тимур, читая с удовольствием Ваши исторические рассказы, особенно про Подол(к которому у меня всегда была какая то любовь. По рождению киевлянин, но до 79г. в нем не жил, только в гости к бабушке), не оставляет чувство, что могли пересекаться в 60 годах с Вами на Контрактовой площади(кстати тогда она называлась Красная), когда нас за руки тянули наши близкие :), правда я Вас старше лет на 5(дата в нике). Ну и замечу, что дом у Вас хороший. Бабушка жила в коммуналке в 2-хэтажном 12-ти квартирном доме. Так в нем была только холодная вода и газ. Туалет общий, в конце двора. Горячая вода только в тазике на плите. Его уже давно нет, но адрес помню – Щекавицкая, 27Б. Кстати примыкал к забору Синагоги 🙂 Пишите про Подол.

    • “правда я Вас старше лет на 5(дата в нике)” (с)
      *****
      Якщо Ви з 1956 року, то я народився 4.01.1963. Отож у нас вікова різниця не 5 років, а десь 7-8… Отож для Вас у дитинстві я загалом був “дрібнотою”, на яку діти та підлітки не звертають уваги 🙂

      “Так в нем была только холодная вода и газ. Туалет общий, в конце двора. Горячая вода только в тазике на плите” (с)
      *****
      Це тільки зайвий раз підтверджує мої слова. 1950-1970-ті роки, республіканська столиця (!) – а цілий історичний район живе без гарячої води!..
      🙁
      А про загальний туалет в кінці двору – так біля нашого будинку (“А”) були прибудовані 1-2-поверхові флігелі (“Б”, “В”, “Г” та “Д”), і для них у дворі був такий самий смердючий туалет з вигребухою на 2 “вічка”.

      “Пишите про Подол” (с)
      *****
      “Лінія Оборони” – це не історичний ресурс, але оборонний… Тому лише в міру можливостей. А так – читайте нашу з дружиною художню історичну епопею “101 рік України”: https://folio.com.ua/books?named=&by_artist=&by_language=&by_year=&by_series=94&by_genre=&by_country=&sort=4&by_label=&page=&by_media_type=any
      Шановний Anti-Colorados вже давно запропонував мені написати про неї на “ЛО”, проте там вийшло друком поки що 8 книг з 10-ти запланованих. Ось буквально на минулому тижні я завершив вичитку 10-ї книги, відправив у видавництво 3 порції виправлень, а також узгодили обкладинку. Тепер лишається 9-та книга – її ще літредактор вичитує. Отож коли вийдуть друком останні книги – тоді й напишу про епопею окремо… Зачекайте трохи, я й сам чекаю з нетерпінням 😀

      • Скажіть, а ті книги за посиланням – “101 рік України” – їх треба читати в хронологічному порядку, чи вона кожна окрема? Запитую, бо на сайті вони по роках не по порядку.

        • Вони не “кожна окремо”, це – ЄДИНИЙ ТВІР в 10-ти книгах. Художня історична епопея, тип епопеї – “сімейна сага”. Тільки сім’я у нас не одна – сімей багато. Від першої до останньої книги не доживає ніхто, жоден персонаж… Хоча є певні артефакти (як матеріальні, так і не матеріальні), які проходять “пунктирно” через усі книги або принаймні через більшість книг. А читати треба послідовно:
          * Віртуальний том “Від війни до війни”:
          – Книга Пожежі. 1914-1922
          – Книга Невиправданих Надій. 1923-1931
          – Книга Жахіття. 1932-1938
          – Книга Спустошення. 1939-1945
          * Віртуальний том “Миру – мир”:
          – Книга Зневіри. 1946-1953
          – Книга Відлиги. 1954-1964
          – Книга Застою. 1965-1976
          * Віртуальний том “Від миру до війни”:
          – Книга Розчарування. 1977-1990
          – Книга Безнадії. 1991-2004 (готується до друку)
          – Книга Нових Сподівань. 2005-2014 (готується до друку)
          Не знаю, хто і як розставляє книжки “Фоліо” на сайті… Але в Вікіпедії їх розставили нормально:
          https://uk.wikipedia.org/wiki/101_рік_України
          😀 😀 😀

        • Ну от, щойно директор видавництва “Фоліо” Олександр Красовицький проанонсував у своєму ФБ-профілі заключну 10-ту книгу епопеї – “Книгу Нових Сподівань. 2005-2014”. Хто зареєстрований на Фейсбуці – може переглянути:
          https://www.facebook.com/AleksandrKrasovytskyy/posts/3837470436272491
          Це те, останній том, він зранку піде на друк. Лишається передостанній том – “Книга Безнадії. 1991-2004″… Як я й казав – очевидно, вже після Нового Року. А вже тоді я розповім про нашу епопею на “ЛО”.

      • Спасибо за инфу про сайт. Заказал “Книга Пожежі. 1914—1922”. Трудный сайт Фолио, пока оформил заказ и оплатил, трошки ругался….
        Про возраст-все правильно написали. Когда я рысачил в коротеньких штанишках по Подолу и на речном трамвайчике с бабушкой ходили на пляж на противоположную сторону Днепра на Труханов остров(причал насколько помню был там, где сейчас стоит Церковь на воде, а на пляже и сейчас стоит 2-х этажное здание со шпилем, правда пляжа вроде уже давно нет), Вы соской сидели в коляске 🙂 Разбередили душу…. 🙂

        • “Трудный сайт Фолио, пока оформил заказ и оплатил, трошки ругался…” (с)
          *****
          Зате там можна купити книжки за найнижчою ціною. Тим паче, до завтра включно там діє акція “Чорна п’ятниця” – на всі книжки дається знижка 30%… Раніше через Розетку “Фоліо” продавало наші книжки за ціною видавництва – теж було зручно. Але тепер в Розетці стоять пропозиції сторонніх продавців – а там додаткова накрутка…
          Була ще на Петрівці “Книгарня #1” видавництва – але вона звідти з’їхала, а куди – ще не знаю. Є ще на Бульварно-Кудрявській фірмова книгарня “Довженко. Кава. Кіно”, але востаннє я там був років 5 тому…

          “на речном трамвайчике с бабушкой ходили на пляж на противоположную сторону Днепра на Труханов остров(причал насколько помню был там, где сейчас стоит Церковь на воде, а на пляже и сейчас стоит 2-х этажное здание со шпилем” (с)
          *****
          Причал “пляжного” річкового трамвайчика був трохи вище за течією – приблизно там, де тепер починається Гаванський міст. А двоповерхова будівля на пляжі була вже в ті часи 🙂

    • И я с Подола. Дом прямо на Контрактовой площади. Улица тогда (в начале 60-х) называлась Переца.

      • О-о-о, дуже приємно бачити ще одного старого подолянина!
        😀 😀 😀
        Що ж до назви вулиці… Вулицею Переца називалася теперішня Межигірська. Хоча Вікіпедія стверджує, що назву “Межигірська” вулиці повернули в 1944 році, а вулицею Переца вона називалася в 1919-1941 роках. Водночас, мій паперовий (ще радянських часів) довідник “Київ” стверджує, що назва “вулиця Переца” існувало в 1920-х – в першій половині 1950-х років… Таким чином, Ваше свідчення про те, що нинішня Межигірська називалася “вулицею Переца” аж на початку 1960-х років, є дуже цікавим! Враховуючи, який бордельєр зазвичай складається з перейменуванням київських вулиць – цілком можливо й таке. Вірю!
        😀 😀 😀
        В будь-якому разі, на самому початку там, на Межигірській і справді є будинки, які виходять на Контрактову (раніше Червону) площу. Звісно, це навряд чи Контрактовий дім (вул.Межигірська, №1). А от будинок по вул.Межигірська, №3 – це можливо, дуже навіть можливо! Знаю такий.

        • Жданова (Олекандрівська), 14, дом гетьмана Скоропадського… Лазня на Іль’їнській. Коридорна система, тож туалет на поверсі, але на декілька квартир(

          • Вулиця Сагайдачного, №14 (вона ж Жданова, вона ж історична Олександрівська) – знаю такий будинок! Кафе “Морозиво” на розі з вулицею Андріївською, згодом – взуттєвий магазин. Також поруч на першому поверсі – антикварна крамниця. 🙂
            Натомість лазня була не на вул.Іллінській, а на вул.Спаській – це на 2 квартали далі, якщо дивитись від Вашого будинку. Тоді як Іллінська була знаменита іншими закладами: КВВМПУ (тепер там розташована НаУКМА) та корпусом лікарні №15.
            А коридорна система й туалет на поверсі – річ також знайома. 🙁

  3. Життя сім’ї, життя України дуже схожі на боротьбу світла проти тьми, досі проходичи вулицями міста можливо бачити сліди цієї боротьби і коли це все закінчиться, мабуть невідомо.

    • Мій батько, одного разу у потужний суперечці казав що “русские ещё хуже фашистов” алє в мене тоді не хватило розуму спитати – чому?Після 14 року, між знайомих, які з Чернівців і пересенців з Росії одраз після закінчення другої світової війни, які з початку були “справжніми патріотами України” але після повернення та посилення використання у житті мови одраз перетворились на те що мабуть і були з народження – кацапів, як вони э. У суперечці з ними, у сам перед з їхньою мати я привів слова мого батька який був 33 ріка народження, на що вона відповила:це слова дуже хворої людини. На жаль вона вже маэ похилий вік. Після цього мене не переконати-кацапів ні що не зробе українцями ні у паспорті ні у житті, за будь яку цукерку. Також від ціх людей?, почув що цівілізація в Чернівцях з’явилась з приїздом кацапні, це вже від молодших довилось почути. Ото так а я і досі жалкую що не спитав Тата чому так він сказав, алє здагадувався про це і чому мовчали за це у сім’ї також.

  4. Тобто, вже давно час мати інструмент виправляння викривленої свідомості…
    Ніхто, крім нас самих погано нам не зможе зробити.

    • Для цього треба мати мужність зазирнути в свою ПІДсвідомість. Проаналізувати, що ховається у твоїй власній “тіні”. І принаймні зрозуміти, чому те чи інше було в різні моменти життя витіснено в твою “тінь”. Фройд і Юнґ тобі самому в поміч…

  5. Андрій Олегович | 29 Листопада, 2020 at 11:53 | Відповіcти

    історія бентежна… але так буває… Дід по татовій лінії, примушував родичів вступати до колгоспу… так і вижили хто вступив. дід по маминій лінії мало не помер з голоду, бо родина була заможна.. і до колглоспу відмовилась вступати…

  6. I на додаток до коментарIв: пане Тимуре, ваша украIнська наче пicня, велика подяка! ( перепрошую за написання, нема украIнськоI розкладки)

    • Моя українська “наче пісня” тому, що я зростав у російськомовній родині, українську ж вивчав по книжках. Моя українська бабуся розмовляла на суржику, коли її запитували про мову – зазвичай обурювалася:
      – Я говОрю по-городськОму, а по-польському я балакати не вмію і не знаю. І не чіпляйся до мене!
      Отже, в її розумінні, “польською балачкою” називалася українська мова, а “городськОю балачкою” – той самий суржик… Отаке зміщення акцентів.
      🙁 🙁 🙁
      Разом з тим, в моєму тексті є 3 граматичні помилки, за які мені соромно: не надрукувалися 3 літери, а я й не помітив… На своє виправдання можу сказати лише, що я писав текст не в WORD’і, а просто у віконці для “нового листа” поштової програми. Та ще й опівночі… Отож трьох “бліх” і пропустив 🙁

      • Тимуре, не переймайтеся! Ті три очяпєтки навіть я не помітив, хоча читаю часто як коректор. Дякуючи УЧИТЕЛЬЦІ української мови та літератури Халепі Ользі Ульянівній.
        P.S. Перечитаю, може і знайду 😏

  7. Я не злопам’ятний. Злий просто, і пам’ять хороша…
    Коли по телевізору чи в неті бачиш “спеціалістів”, що доводять, з допомогою якихось папірців, викладок, іншої маячні відсутність Голодомору починаєш жаліти, що тебе з цими “експертами” віддаляє певна(значна) відстань.
    Мені не треба ніяких доказів. Моя пам’ять про Голодомор- це пам’ять трьох моїх бабусь, старших сестер моєї рідної бабусі по матері(рідна народилась вже в 37-му, застала післявоєнний голод).

  8. “Он, цитируя древние тексты, которые изучал в оригинале, часто говорит о том, что мудрость состоит в том, чтобы суметь любить всех, даже своего врага. Что же, в таком случае, с мудростью у меня не сложилось, потому что я не злопамятный, но на врага злость не пройдет, и память именно на это работает как швейцарские часы.”

    Целиком и полностью поддерживаю Дмитрия Валерьевича. Любить нужно всех, а врагов нужно уничтожать. Но, если относиться к этому как к долгу, то о какой злости может идти речь? Бхагават-гита вам в помощь.

    • Про те, як Шрі-Крішна напучував Арджуну на битву?.. Це добре, звісно. Але в нашому арсеналі є значно ближчий нам к/ф “В бій ідуть лише СТАРИКИ”, де режисер і актор Леонід Биков вустами свого героя – “Маестро” Титаренка пояснює, як можна “бити ворога з великою любов’ю”:
      https://www.youtube.com/watch?v=tSYK-z-Iqx8
      Хоча… це вже предмет філософії.

  9. Почали згадувати своїх родичів, то я, з дозволу шановного товариства, трохи згадаю… Мій дідусь прожив більше 90 років у одному з сел на Чернігівщині, учасник трьох воєн, в першу світову пішов добровольцем, пройшов усі без єдиної подряпини. Він не дуже любив це пояснювати, хоча про війну розказував багато, але, як тепер розумію, дуже адаптовано до дитячого сприйняття, нічого жорстокого, більше про тугу за батьківщиною та деяких кумедних випадках на війні. Був сапером, німецької крові на руках не мав, звіром, як паскудна русня, не був. То відносно своєї “невразливості” на війні казав що “просто відчував що звідси треба зараз відійти в сторону”, а потім там падав снаряд… Через ту тугу одного разу листом вислав насіння польових маків, попросивши цензора не викидати, “бо, можливо, ті маки будуть останнім нагадуванням про нього рідним”. То коли повернувся до свого села, побачив що в ньому ростуть та поширились ті красиві польові маки, насіння яких прислав свого часу з фронту, дійшло, не пропало… Вже на моїй пам’яті він зайнявся активно городництвом (не тільки ж маки розводити, які формально взагалі то дикоростучий бур’ян 🙂 ), а забезпечував все село чудової якості помідорами. Чому інші селяни не вирощували самі – не розумію до цих пір, земля то і кліматичні умови у всіх однакові, але факт – все село заходило до нього і просто брало їх відрами, ніхто “облік хто скільки взяв” офіційно не вів, але восени, коли наставав період коли колють свиней, то починався добровільний “зворотний потік” – люди несли сало та м’ясо за помідори влітку, отак воно і “працювало” – взаємолопомога людей на основі взаємоповаги… А коли останні роки з станом здоров’я вже не міг жити в селі один та переселився до дітей у місто, то просив похоронити його звісно що у рідній землі, а коли в село їхала машина з труною, то місцеві селяни вийшли далеко за околицю, спинили і далі понесли труну самі на руках до місця його вічного спокою… Шановний Тимуре, розбередили Ви душу згадкою про Вашого родича, пробачайте…

    • Та нічого, все гаразд! Прочитав із задоволенням. Шкода, що епопея наша “101 рік України” вже написана: таку історію можна було б до неї вплести залюбки… Однак спробую не забути і використати десь у подальшому.
      😀
      Зважаючи на особливості сімейних заборон, якими мене оточували з дитинства, я звик нічого ніколи не занотовувати, але все запам’ятовувати. Записи можна знайти, а в голову тобі ніхто не влізе, думок не прочитає 😀

      • Дякую, Ви письменник – Вам і “карти в руки”… Дякуючи Вашому таланту та людина “продовжить жити”… До речі, він був шкільним вчителем у себе в селі, що зрештою і не дивно, Ви мабуть і так би здогадалися 🙂 І “з кумедного” – дудусь розказував що одного разу ледь не загримів у сталінські табори за те, що у оздобленні шкільної стінгазети були використані жовто-блакитні кольори, пронесло, списали на те, що інших кольорових олівців не знайшлося 🙂

  10. Сильно перепрошую, але шановний автор не до кінця зрозумів древню мудрість про всепрощення. Її смисл дуже гано висловлює блатна пісня по “гоп-стоп”:
    “я прощаю всьо! кончай їйо, Семен!”

  11. з таких маленьких історій складається історія країни. дякую пане Тимуре

Leave a comment

Your email address will not be published.


*


Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: