Дедушка, которого нет

От редакции

Мы обещали опубликовать то, что хранит история семей о Голодоморе, если кто-то решится этим поделиться и вот публикую короткий текст, который пришел сегодня. Без правок и комментариев. Читайте и судите сами.

***

Когда мне было лет 7-8, нас с сестрой привезли на каникулах к дедушке с бабушкой в село возле Сум. Я своих родственников по линии отца почти не знала – мы родились в РСФСР, так как нашего папу – будущего инженера распределили в Ангарск.
И вот мы сидели вечером с троюродными сестричками на улице, а поскольку наши дедушки были родными братьями, то я и спросила:”А где ваш дедушка живет?” А Любочка и говорит:”А моего дедушку съели”. ???!!! Кааак? И вот эта девочка начала рассказывать, что когда её папа только родился,  её дедушка и ещё несколько человек из села поехали менять что-то, что у них было, на еду и… не вернулись.
Потом через какое-то время приехал милиционер и просил кого-нибудь из семьи поехать с ним опознать вещи. Оказалось, что дедушкин брат и те, кто с ним поехал, остановились в каком-то доме на ночлег, ну а там их убили и съели. Потом оказалось, что и моя бабушка мне не родная, а родная бабушка, папина мама, умерла, когда папе было 4 года (он родился в 1928). И опять:” Почему? Отчего?”. “Голод был, тяжело было, болели, умирали… “
А потом это всё как-то забылось…, не то чтобы забылся сам факт, просто эти события вписывались в “трудные годы становления советской власти” , в том смысле, что это раньше везде в СССРе было плохо, зато сейчас у нас- уряааа – социализм, а там и до коммунизьму рукой подать… И хоть в школу я ходила уже в Украине, предмет “История” ничего общего с историей не имел, может, про египетские пирамиды или французскую революцию что-то совпадало, и то не факт…
Ну а потом каааак хлынул поток информации… про весь этот творившийся ужас-ужас-ужас, и про Голодомор, про миллионы умерших украинцев… И всё вспомнилось, до боли. И бабушка, и дедушкин брат… А уже не осталось никого из тех, у кого можно было что-нибудь расспросить… Вот и думай, почему ничего не говорили тогда нам, своим внукам… жалели, берегли,  или посчитали, что не поймём?
Ольга

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

16 Comments on "Дедушка, которого нет"

  1. А мне тоже много не рассказывали о тех временах. Помню только рассказы бабушки, 14 года рождения, как в те времена люди из окрестных сел пытались пробраться в город. В городе тоже было ужасное положение, но худо бедно кормили, потому что нужно было кому-то работать на заводах. Как по периметру города ходили патрули НКВД, как отлавливали людей переплывающих Донец и отправляли их обратно. Как они (наша хата была крайняя, огородами улица выходила прямо к реке) пытались прятать этих людей по подвалам и времянкам. Как проходили облавы и обыски с собаками и таких прячущихся все равно находили, и не расстреливали, а отправляли обратно, теперь нам понятно почему, чтобы добавить людям в селах лишних ртов, а там и сами помрут без расхода патронов.

  2. Это зло нужно помнить, и рассказывать, раскрывать людям глаза.

  3. Не говорили, потому, что пережитый страх и ощущение собственного бессилия перед изуверской властью. Не говорили, потому, что власть репрессиями стремилась вытоптать из памяти людей все, что только можно о своих преступлениях.
    В середине шестидесятых еще мои родные боялись мне рассказывать о многом. Так, общие фразы в пределах допустимого. Но о конкретных людях, переживших и высылку и многое другое, не говорили. Потому как хорошо помнили как и за что людей увозили безвозвратно. А уж о родственниках, вернувшихся из ссылки и подавно. И отношения с ними старались поддерживать тихонько и осторожно. Не рассказывая мне малому, чего это мы к тете Наташе заходим, а она нас как родных встречает…
    И только один раз, когда уже был где-то семидесятый год, сказала мне бабушка, она наша близкая родственица, только ты никому не говори, их в Сибирь высылали…
    Нацистов судили… Японски милитаристов судили…
    Но по сей день не судили тех, кто превзошел и одних и других в своем изуверстае и кровожадности…
    В этом наверное и причина многих и многих неурядиц в мире…

    • “В этом наверное и причина многих и многих неурядиц в мире…”
      Не в Світі, шановний Євгеній О., не в Світі. В нашій з Вами Україні. Оті 73 “сакральних” відсотки, хай їм грець. Звідки вони, хто вони… Більшисть з них “мають вищу освіту” але не мають мізків, нажаль… Капець.
      Але нам своє робити! Слава Україні!

  4. Кінець 50х село, я малий хдив за мамою в вечері на посиденьки по ка цапскі “сходка” де збиралися сусіди жінки від 40 років . Наслухався про голодомор з перших вуст і тільки в свідомому віці до мене дійшли ті жахіття. Розкажу тільки одну історію. Ранок їде підвода по селу і збирає померлих, а за одно і тих хто ще дихав. Логіка була простою, щоб другий раз за ним не їхати. Закопували в рові біля цвинтара. Ось такою була радянська влада.
    Будемо сьогодні спостерігати, завтра може повторитися. Андрій

  5. Правильно сделали Литовцы, у них после развала совка отмечается день ВОСТАНОВЛЕНИЯ НЕЗАВИСИМОСТИ. Между тем у нас независимость почему то началась с развала сока и в этом кто то сильно постарался, кому предъявлять за геноцид? Оставить как есть это означает что мы никто и звать нас никак.

  6. И это пока рашка дышит и назвала себя правоприемницей.

  7. Мій батько був 36-го р.н. з Січеславщини.
    За голод 46-47 років він часто згадував. Як суп з крапиви варили, як ходив до міста продавав молоко від їхньої корови, та потім намагався купити хліба (він був по картках, але …, тобто теж продавщиця, мабуть, обважувала і ті залишки продавала, чи я не знаю).
    Які то були черги, як не з першого разу продавщиця продавала,як сильніші його з тої черги могли викинути… Тобто тема для нього не була забороненою чи невідомою
    АЛЕ за голод 33-го він не розказував. Сам, звісно, не бачив, але й батьки його мовчали.
    Налякані(?)

    • “тобто теж продавщиця, мабуть, обважувала і ті залишки продавала, чи я не знаю” (с)
      *****
      Зате я знаю. Це коли круглий буханець “чорного” українського хлібу нарізали на четвертинки, то спочатку різали навпіл, а потім обидві половинки – ще раз навпіл. От саме на другому етапі половинку розрізали на РІЗНІ четвертинки: одну більшу, другу меншу. А щоб різниця не кидалася в очі – четвертинки візуально вирівнювали, відрізаючи від більшої скибочку з краю. Й оцю саме скибочку той, хто нарізав буханець, забирав собі…
      У нас в Києві на Старому Подолі колись за сталінських часів розстріляли за таке одного вантажника: доки продавчині продавали хліб – він їм допомагав нарізати буханці на половинки й четвертинки. Подейкують, за одну зміну він набирав скибочок хлібу стільки, скільки важив один буханець “чорного” українського хлібу. За мірками мого дитинства – 16 коп., за мірками “сталінських” часів – мабуть, 1 крб. 60 коп., якщо не помиляюсь у розрахунках…

  8. 71 рік. Поїхали в село Проходи, Сумська область. Я в другому класі, українську не знаю від слова “зовсім”. Як почув, як розмовляють “місцеві” – був в шоці, а як вони “іржали” з мене… Потім, з 2-го класу почали вивчати українську, так я, люблячі фантастику, з кінця 2-го класу катався в “Книжковий світ” і скупив майже всю “Бібліотеку фантастики”, бо ж українською – приходь і купуй…
    І ось баба Тоня (дуже висока, дебела така) розповідає, як вони в 47-му році ходили збирати “колоски” на вже убраному колгоспному полі, і як їх председатель колгоспу на коняці, верхи, хворостинами гоняв звідти, змушивши все викинути. І який він був “гарний”, бо нічого нікому не розповів. А я не міг це збагнути – декілька колосків, на полі, що вже зібрано. Трясця…

  9. Боялися розповідати.Моя бабуся тільки у вісімдесяті роки розказала мені про голодомор. У неї від голоду помер батько і двоє найменших- братик і сестричка. А четверо старших і мама- вижили. Ходили на поле, розкопували мишачі нірки і забирали зерно у мишей. З’їли і собак, і котів, а в хаті не було ні зернини, ні крихточки хліба- все у них забрали, і картоплю, і городину.
    Мою бабусю, старшу з дітей, віддали на курси трактористів, приписали дитині два роки, бо там брали з 14. Там давали хліб, і вона носила додому. Мама її була опухла від голоду, а вони, діти, худі. Стала трактористкою у 13 рочків, працювала у колгоспі на тракторі. Так їм втовкли в голови, що то вороги згноїли всю їхню картоплю, а люди гинули від голоду. Заборонили розказувати про голод, лякали Соловкаии. Так і мовчала 50 років.

  10. Про мою родину по маминій лінії майже нічого не відомо. Вся сім’я моєї бабусі померла від голоду (Дніпропетровська область, родючі черноземи), а ії маленьку виховали чужі люди. Вона майже нічого не пам’ятає. І архівних документів я так розумію немає – вже пробував шукати – все понищили кацапи, замітаючи сліди 🙁
    Мрію дожити до того, щоб побачити, як клятій кацапні повертається все що вони з нами зробили…

  11. Российским мразям смерть и позор!

Leave a comment

Your email address will not be published.


*


Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: