Бренд «Кузьма» (частина 1)

Автор: Тимур Литовченко

В зв’язку з посмертним (від 17 серпня 2020 року) присвоєнням Андрію «Кузьмі» Кузьменку (він же — «Zлий Rепер Zеник») звання Героя України, в коментарях до одного з матеріалів на «Лінії Оборони» виникло невеличке обговорення на тему: а за що, власне?! За те, що був хорошим хлопцем?! Задля знецінення високого звання?.. Чи це «карнавальний» сценарій…

Маю на цей рахунок своє власне припущення. Підкреслюю: це лише припущення, бо я не працюю в Офісі президента й не знаю, які «віяння» гуляють коридорами нинішньої влади. І все ж таки… Пригадайте вірш Євгена Євтушенка, присвячений пам’яті Володимира Висоцького — «Кіоск звукозапису». Враховуючи… м’яко кажучи, неоднозначне ставлення як самого автора вірша, так і його ліричного героя до України та українців, процитую звідти лише найнеобхідніші фрагменти — початок і фінал:

Бок о бок с шашлычной, шипящей так сочно,
киоск звукозаписи около Сочи.
И голос знакомый с хрипинкой несется,
и наглая надпись: «В продаже — Высоцкий».
<…>
…Киоск звукозаписи около пляжа.
Жизнь кончилась. И началась распродажа.

Не знаю точної дати написання цього вірша, але особисто я прочитав його давно — ще в епоху горбачовської Перебудови. Звісно, подібні речі («Жизнь кончилась. И началась распродажа») були для реалій СРСР явищем новим, а тому незвичайним. Що і спричинило бурхливу реакцію Євтушенка. Водночас, представник цивілізованого світу навряд чи мав би привід для здивування. Бо це явище є звичайним для того, що зараз називається ринком мистецтва.

Як пробивався митець в цивілізованому світі в давнину й аж до ХІХ століття?.. Всяким різним володарям: диктаторам та імператорам, царям і кесарям, графам і герцогам, баронам і князям, кардиналам і єпископам… і так далі, і тому подібне… Коротше кажучи, всім персонам, наділеним владою, протегування митцям вважалося за належне. Ясна річ, навряд чи всі можновладці поголівно розумілися на всіх тонкощах мистецтва. Та й не повинні були розумітися, якщо чесно… Просто такою була традиція, а перти проти неї — це моветон. А кому воно треба — зажити прижиттєвої слави «чурбана неотесаного» та «грубого хама»?! Отож і піклувалися. Й називався цей вид діяльності «меценатством». До речі, походить цей термін від власного імені «Gaius Cilnius Maecenas» — саме так звали давнього римлянина, який протегував тогочасним художникам і поетам…

Отож, наприклад, коли в якійсь далекій Італії народжувався якийсь там Мікеланджело Буонароті чи Леонардо да Вінчі, то він шукав милості в очах якогось місцевого герцога — Тосканського або Міланського, або Флорентійського, або… Коротше, середньовічна Італія являла собою ще ту «клаптикову ковдру», отож вибір покровителя був завданням хоч і складним, проте досяжним. А знайшовши собі мецената, черговий Бенвенуто Челліні чи там Рафаель Санті, чи хтось іще міг вже більш-менш спокійно ваяти Юпітерів і Псіхей, малювати Мадонн і апостолів, розписувати церкви й базиліки…

Або, наприклад, вже ближче до сучасності народився якось в австрійському Зальцбурзі маленький хлопчик, якого назвали Йоганном Хризостомом Вольфгангом Теофілом Моцартом. Спочатку татусь Леопольд возив його, ще малого з сольними концертами по Європам, а коли хлопчик підріс — то перші два імені відкинув, «Theophilus» переклав як «Amadeus» і назвавшись Вольфгангом Амадеєм Моцартом, попервах пригрівся, з татової подачі, біля архієпископа Зальцбурзького, потім перебрався до Відня, де знайшов милість в очах австрійського імператора Йосифа ІІ, потім у нього не склалося з новим імператором — Леопольдом ІІ… Ну, і все, на цьому настав кінець.

Для розуміння схеми меценатства сказаного майже вистачить. Майже — бо був ще один його різновид: оженити молодого перспективного митця на заможній удовиці. Тоді використовуючи «на прожиток» гроші дружини, чоловік діставав можливість творити. Саме так склалася доля італійського художника епохи Відродження Маттео ді Джовані або французького живописця і медальєра, одного з найвідоміших митців Третьої Республіки Рене де Сен-Марсо.

Але в ХХ столітті всі віковічні порядки пішли псу під хвіст. Оскільки по мірі розвитку капіталізму в усіх сферах запроваджувалися ринкові відносини, то оминути мистецтво нові віяння ніяк не могли. Ясна річ, ще в попередньому столітті Пушкін написав у вірші «Розмова книгопродавця з поетом»:

Постыло вам и сочиненье.
Позвольте просто вам сказать:
Не продается вдохновенье,
Но можно рукопись продать.

І все ж таки, це лише доволі обмежене передчуття усіх майбутніх новацій. Бо головний ринковий принцип у чому полягає? Вірно: купуй якнайдешевше — продавай якнайдорожче! Тому чим далі, тим більше почало з’являтися «невизнаних геніїв». Причому невизнаних суто прижиттєво…

Наприклад, в італійському місті Ліворно в незаможній родині євреїв-сефардів народився хлопчик Йєдидія Модільяні. Вивчившись на художника, він назвався Амадео, перебрався до Парижу, оселився на Монмартрі й поринув у бурхливе богемне життя. Всі свої сили віддав портретному живопису, хоча в 1909-1914 роках пережив період переважного захоплення скульптурою в африканському стилі. Помер у 1920 році від туберкульозного менінгіту. Його цивільна дружина Жанна Ебютерн збожеволіла від горя й викинулася з 5-го поверху. Їхня дочка Жанна, яку виховувала у Флоренції сестра художника, практично нічого не знала про трагічну смерть батьків…

(Далі буде)

3 Comments on "Бренд «Кузьма» (частина 1)"

  1. Владислав | 19.08.2020 at 08:56 |

    Ох уже це “Далі буде”!
    Щоб ви здорові були, Шахразади ви наші.

  2. Олeксандр | 19.08.2020 at 19:34 |

    Талантам надо помогать – бездарности пробьются сами ….

  3. шалтай-болтай | 21.08.2020 at 16:07 |

    Великолепна была песня группы Диалог (корни из Николаева), на эти стихи Евтушенко!
    Если кто не слышал – рекомендую. Спета была очень проникновенно.
    https://www.youtube.com/watch?v=R8snCnhBHVc

Comments are closed.