Зеки Великої Вiтчизняної (Частина 1)

Автор: Тимур Литовченко

Історія появи цього матеріалу наступна. Якось в 2002 році до редакції журналу «Політика і культура (ПіК)» завітав хоч і старий, проте й досі молодецький на вигляд полковник авіації, з-поміж інших нагород якого виділялася золота зірка Героя Радянського Союзу, та запропонував дати інтерв’ю представникові журналу. Оскільки спрямування бесіди (ветеранські спогади) не потрапляло ні в царину політики, ані культури, полковника спрямували у відділ «Тема» — в не-політичний і не-культурний… Редактором цього віллілу був я — саме мені й довелось займатися… живим товаришем Суховим! Бо саме таке прізвище носив полковник. Хто дивився знаменитий радянський істерн «Біле сонце пустелі» — той мене зрозуміє…

Розмова з товаришем Суховим була записана на 45-хвилинну аудіокасету з обох боків. З усього того я виокремив дві теми: (1) становлення реактивної авіації в роки ІІ Світової війни та (2) штрафбати, особливо «летючий» — про який ніхто й ніколи не писав. На жаль, світ побачив лише перший матеріал. Що ж до другого, то я тричі ставив його в номер… і так само тричі його знімав звідти особисто головний редактор. Після моєї третьої спроби він викликав мене на особисту «мозгомийку» і пояснив, що друкувати двічі поспіль матеріали, базовані на спогадах одного чоловіка (хай навіть героя-полковника) — це моветон. А якщо матеріал тричі був знятий з номеру — я мушу забути про нього: не пощастило товаришу Сухову, що вдієш!..

Отож цей матеріал пролежав в моєму особистому архіві близько 18-ти років… Зважаючи на запрошення шановного Anti-Colorados’а підтримати дводенний марафон, проголошений у відповідному матеріалі («Если у коллег, приглашенных нами в качестве авторов, есть что добавить на эту тему — подключайтесь»), додаю свою дещицю. Наостанок лише два зауваження:

1. до порятунку Михайла Девятаєва з лап «чекістів» доклався нібито не лише Олександр Покришкін, але й Сергій Корольов (оскільки після втечі з полону Девятаєв мав певні відомості про експериментальну реактивну німецьку техніку);

2. в біографії Івана Чернеця я не знайшов відомостей про те, що він колись командував «летючим штрафбатом». Але як товариш Сухов розповів мені в 2002 році — так я все й записав… Обидві роздруківки моїх матеріалів полковник читав і жодних зауважень не висловив.

Тимур Литовченко, 8.05.2020 р.

* * *

Вони були вiдданi Радянськiй Батькiвщинi всiм серцем… але їх звинувачували у мiфiчних грiхах — i кидали за колючий дрiт або у штрафбат.

Пiд час численних розмов з ветеранами вiйни у мене неодноразово виникало вiдчуття, що одним iз рушiїв Великої Перемоги радянського народу у ВВВ було… необориме почуття страху за власну долю i життя своїх близьких. Справдi, перед кожним нашим вояком вiдкривалася проста альтернатива: потрапивши у полон, стати ворогом народу i зробити рiдних ЧСIРами («Член семьи изменника Родины» — одна з репресивних статей тодiшнього Кримiнального Кодексу, прим. авт.); або кинутися грудьми на дзот, з гранатою пiд танк — i стати героєм.

* * *

«И другие заключенные

Пусть прочитают у ворот

Нашу память застекленную,

Надпись: ВСЕ УШЛИ НА ФРОНТ!»

* * *

«Вы лучше лес рубите на гробы —

В прорыв идут штрафные батальоны!»

(Володимир Висоцький)

Звiсно, ветерани завжди заперечують: не було такого i бути не могло! Жертовнiсть усього радянського народу була виключно добровiльною…

Але все ж таки клятi сумнiви беруть своє. Мiж iншим, дуже показовим в цьому вiдношеннi є самий початок «Повiстi про справжню людину» Бориса Полєвого. Пам’ятаєте вагання головного героя Олексiя Мересєва: здатися в полон? Нi, це «ганьба», краще пiти на таран!!! Тут усе правда. Окрiм слова «ганьба»: замiсть нього на папiр так i проситься або, «СМЕРШ», або «табiр». Бо Мересєв — то лише лiтературний персонаж, а над реальними людьми висiла трохи iнша загроза.

I все ж навiть у такiй пекельно-нестепрнiй атмосферi люди залишалися людьми. Вони чудово розумiли: якщо тебе полонили пораненим, контуженим, непритомним — ти не зрадник! Лише наказ робить iз тебе ворога народу — але реально ти нiякий не ворог.

Земнi пригоди льотчика Сухова

Нещодавно (в 2002 році — прим.авт.) довелось познайомитися з Героєм Радянського Союзу Костянтином Суховим. Вiдверто кажучи, мене дуже вразили два моменти його бiографiї: прагнення будь-що злетiти у небо та стосунки з батьком. Але по порядку…

Батько майбутнього льотчика був героєм громадянської вiйни, спогади якого Олександр Серафимович використав для створення знаменитого «Залiзного потоку». Проте Сухов-старший рано овдовiв, а у 1932 роцi дiстав «десятку» таборiв за «економiчний саботаж»: в Новочеркаському сiльгосптехнiкумi, де вiн працював завгоспом, недорахувалися 60 кг каустичної соди.

Проте сирiтська доля не вбила хлоп’ячої мрiї про небо, яку Костя Сухов плекав з дитинства. Тож у 1940 роцi приїхав у мiсто Шахти i спробував записатися до мiсцевого аероклубу. А оскiльки там навчалися лише без вiдриву вiд виробництва — одразу пiшов на роботу. Ясна рiч — в шахту. Та от бiда: доки тиждень збирав документи, набiр до аероклубу закiнчився! Залишався єдиний вихiд: їхати в Ростов, бо до тамтешнього аероклубу провадився додатковий спецнабiр. Оскiльки директор копальнi з роботи не вiдпускав, 16-рiчний Костя зопалу вдарився у бiга i насамкiнець… дiстав 4 мiсяцi виправних робiт «за самовiльне залишення шахти»! I тепер уявiть собi картину: за кiлька мiсяцiв в аероклубi з’являється бозна куди зниклий курсант Сухов i на здивованi запитання вiдповiдає — такi кепськi справи, довелося примусово пахати на будiвництвi залiзницi! Добре, що командири попалися досвiдченi, все зрозумiли й вибачили…

Тiльки-но наздогнав товаришiв — розпочалася вiйна. Навчання закiнчив в Єйському училищi, проте разом з iншими не пройшов «бойове застосування» (стрiльби по конусу та наземним цiлям). А був вже 1942 рiк, тому з курсантiв-недоукiв «в пожежному порядку» формували пiшi роти для оборони Сталiнграду. I знов обурився лiтун: як, мене — та й у пiхоту?! Єдиний з усiх не стерпiв — утiк на Кавказ. Доля i цього разу була прихильною до юнака. Всi бачили, що тiкає вiн не в тил, а навпаки — на фронт, тому старанно переховували вiдчайдуха в дорозi вiд пильного ока патрулiв. I досi Костянтин Васильович з великою теплотою згадує їх усiх: адже якби схопили — нагородили б кулею без суда i слiдства! До речi, iншим курсантам урочисто зачитали фальшивий наказ про поїмку та ганебний розстрiл «дезертира Сухова» — аби iншi не збiгли в авiацiю…

Мiж тим, Костянтин все ж дiстався передової i певний час прослуживши розвiдником в козацькiй кiннотi (були i такi вiйська), злетiв таки у небо. I як найбiльшу нагороду в життi сприйняв те, що воювати довелося у 16-му гвардiйському винищувальному авiаполку пiд командуванням легендарного Олександра Покришкiна, вiд якого згодом прийняв 1-у ескадрилью! Про iншу долю годi було й мрiяти.

(далі буде)