Корни (Часть 1)

От редакции

Карантин – тяжелое испытание для всего: для страны, экономики и даже для отдельных граждан, уныло наблюдающих за тем, как “черепицею шурша, крыша едет не спеша”. С другой стороны, любые обстоятельства можно обернуть себе на пользу. Наличие свободного времени дает возможность почитать то, до чего никогда бы не дошли руки, и вот сейчас мы предложим небольшой набросок на тему очень давнего исследования, которое может дать ответы на множество открытых вопросов именно для себя.

ПРОЛОГ

Мне, как автору, рассуждать на тему, изложенную выше, – просто, поскольку судьба сложилась так, что школьный курс истории пришлось проходить далеко от Украины и для нее там просто не было места. Поэтому на том месте, где у остальных была забита кастрированная, выхолощенная и перекрученная история Украины, у меня была пустота. А ведь хорошо известно, что в пустое место всегда легче что-то грузить, чем догружать уже захламленное или сначала вытаскивать из него старый хлам.

Кроме того, все же юриспруденция дает о себе знать и любые данные из области исследований, которые  демонстрируют противоречия, просто автоматом выводятся из поля доказательств и исследуются отдельно с выходом на первоисточники или что-то близкое к ним.

Оказалось, что при желании можно найти ответы на большую часть вопросов и развенчать большую часть лживых теорий, просто самостоятельно изучив эти самые первоисточники или действуя методом от противного – найти противоречия, внимательно вчитываясь в «труды» теоретиков, которые были авторами ряда бредовых теорий.

Что еще более важно. Авторы  ложных теорий – сами ссылаются на эти источники, но трактуют их так, как им вздумается, и делают они это лишь потому, что большая часть тех, кто будет вынужден оперировать их выводами, никогда не станет лично погружаться в первоисточники, а уж тем более – находить их параллельно и что-то такое сравнивать.

И кроме того, свои «исследования» они проводили или по прямому заказу власти, или внутренне понимая то, чего от них ожидает власть. Если их труды попадут в резонанс и высочайшим мнением или политикой партии и правительства, они заработают ништяки в виде званий, премий, гонораров, должностей и прочего.

В общем, самостоятельное исследование ключевых аспектов истории Украины открывает возможность понять практически все то, что сейчас происходит вокруг, и то, кто и на чьей стороне играет. Более того, это даст возможность понять всю глубину дремучести и необразованности тех, кто сейчас подыгрывает Москве в утверждении ее нелепых, бредовых идей, в которых они отталкиваются от псевдо-истории.

К сожалению, обычно власть в Украине осуществляли люди с отвратительным образованием и непонимание того, в какой стране они живут, и что самое главное – о сути извечного антагонизма между украинцами и московитами. О нынешней власти не стоит вести речи просто потому, что это, в отличие от всех предыдущих вариантов, не просто самая невежественная власть, но в своем невежестве они проскочили какие-то ограничительные знаки и линии, за которыми они свое невежество сделали предметом гордости и неким идентификатором для того, чтобы собирать вокруг себя таких же невежд, гордящихся своей тупостью и упоротостью.

В связи с этим, и пользуясь карантином, мы предлагаем почитать довольно интересную и познавательную сагу об истории Украины. Вернее, мы приведем два обширных блока цитат. Один блок мы приведем сегодня, а второй – через какое-то время, поскольку чтиво это специфическое. Те, кому все это окажется интересным и познавательным настолько, что будет не жалко потратить времени больше – могут все найти в виде монографии. Те же, у кого нет возможности читать большую книгу, мы и предлагаем ряд выдержек из текста, на свой вкус.

(продолжение следует)

17 Comments on "Корни (Часть 1)"

  1. Олег | 03.05.2020 at 13:46 |

    Чекаю 🙂

  2. Кейн | 03.05.2020 at 17:47 |

    “Поэтому на том месте, где у остальных была забита кастрированная, выхолощенная и перекрученная история Украины, у меня была пустота”.

    Я – нативний українець. Родом із українського села, тобто родичі виключно українці. Живу у місті. За кордоном не був, якщо не враховувати шкільні поїздки ще у Союзі: до Литви, Грузії,Білорусії, Росії але тоді це була одна країна. Та у мене теж, де повинна була бути історія України, зіяла пустота.

    Це при тому, що моє село було великим, колгосп-міліонер, чотириповерхова школа, учитель історії з університетським дипломом. І то історія України налічувала 5 годин у старших класах, які нам видали за три уроки у вигляді конспекта. Всі інші види історії намагалися втиснути в один урок на тиждень. Тому, не дивлячись на те, що я був відмінником, знання з історії були рваними, з великими прогалинами,наприклад, про нормандську теорію, Священну Римську Імперію, Шведський потоп мови взагалі не було.

    Зате, автор, мабуть, отримав більше ніж ми знань з історії Росії, якими зараз і послуговується.

  3. Sergiy | 03.05.2020 at 23:33 |

    Я люблю зі школи історію. Найбільші прогалини викликали в мене події від Святослава до Романа. А що було тут раніше, то взагалі сутінки.
    Тільки років з 5 тому більш менш все розклалось поличками після робіт Білінського і Штепи…

  4. Я – єдина дитина зі звичайної українсько-єврейської сім’ї зі Старого Подолу.
    Мій український дід Іван Федорович був ще царським офіцером, який пристав на бік революції, пішов служити в ЧК, дослужився до тілоохоронця Станіслава Косіора – того, хто винищував український народ за вказівками з Москви. Коли Косіора репресували – діда Івана знищили разом з ним… Досі знайти не можемо…
    Його дружина Ганна дивом врятувалася разом з моїм майбутнім батьком – сином Іваном. Вона все життя “шифрувалася” і свого сина Івана виростила в страху перед НКВС-КДБ. Цей страх і звів тата в могилу лише в 67 років, хоча він все життя прожив робітником, до того ж парторгом. Хоча при цьому Компартію люто ненавидів…
    На літо 1941 року бабуся Ганна встигла побувати в другому шлюбі та втратити на Фінській війні другого чоловіка. У неї було троє власних дітей, але вона прийняла до себе ще двох єврейських хлопчиків. При цьому взяла сокиру і сказала односельцям: “Хто пробовкнеться німцям, що у мене живуть жиденята – зарубаю от цією сокирою”. Не сказав ніхто…
    В 1943 році бабусю повезли до Німеччини – отож вона голими руками проламала дах вагону, на ходу вистрибнула й потім пішки прийшла додому – в село Лісники, що під Києвом. Доки її не було, всі п’ятеро дітей (найстарший – мій тато, дві молодші сестри + два єврейських хлопчика) переховувалися в Пущі-Водиці по старих бліндажах. Доки було тепло – їли ягоди, потім – кору з дерев, як зайці. 5 листопада 1943 року на них наштовхнулася група радянських розвідників, які нарешті залишили їм хліб та американську тушонку. А через кілька місяців додому пішки дісталася їхня матір – моя бабуся…
    Мій єврейський прадід Песах Янкелевич був управдомом. Під час Великого Голодомору 1932-1933 років він прописував у підвал нашого будинку тих селян, яким вдалося втекти до Києва – і вже маючи київську прописку, вони працевлаштовувалися. Через це він зажив слави святого чоловіка. Коли помер – колись врятовані ним селяни зі своїми нащадками влаштували прадіду незвичайне прощання, пронісши його труну на руках довкола нашого кварталу на Старому Подолі…
    Мій єврейський дід Григорій Ісакович був кадровим офіцером, який всю війну прослужив майором й одного разу потрапив до штрафбату, ледь не загинув, цілу добу пролежав пораненим на нейтральній смузі, доки бій перекочувався туди-сюди над ним. Його все ж таки підібрали, довго лікували. Дід втратив пам’ять і був змушений наново вивчати свою біографію, знайомитися із сім’єю. Упізнали його по квитку на футбольний матч, що мав відбутися 22 червня 1941 року на Республіканському стадіоні й не відбувся. Схований до кулеметної гільзи, цей квиток пройшов з дідом через всю війну. Потім, вже влітку 1961 рокуі ті вболівальники, які зберегли свої квитки, як і дід Гриша, якось зібралися разом і пройшли на матч “Динамо” (Київ) – ЦСКА (Москва). Їх не хотіли пускати – але хтось із генералів помітив скандалістів… і їх, у підсумку, запросили в урядову ложу. “Динамо” тоді розгромило ЦСКА, і ветерани-власники тих самих футбольних квитків пройшли по Києву маршем з газетними смолоскипами в руках…
    Моя єврейська бабуся Тамара Петрівна (Песахівна) до війни моталася з чоловіком-офіцером по гарнізонах. Коли почалася війна й виникла загроза здачі Києва – їй виділили місця в залізничному вагоні для неї та сина і двох батьків. Замість речей бабуся Тамара на виділені місця напхала всю київську рідню. Завдяки цьому з нашої родини ніхто не загинув у Бабиному Яру… В евакуації в Абакані вона дуже швидко доросла до 3-го секретаря Хакаського обкому партії. Коли в 1943 році до СРСР приїжджав віце-президент США Воллес, саме бабуся готувала його зустріч в Хакасії. Хоч як її просили лишитися, але в 1944 році вона з сім’єю повернулася до Києва. Далі все життя пропрацювала в Мінлісгоспі УРСР. Померла в 48 років – “згоріла” на роботі, до того ж викурювала по пачці цигарок на день…
    Мене, як єдиного нащадка такого змішаного сімейства, де все складалося неймовірним чином, намагалися зробити зразковим радянським громадянином, який все робитиме правильно, мислитиме правильно (в радянському сенсі) й буде всіх тільки тішити своєю правильністю. Для цього мене оточили суцільними заборонами: про дідів розпитувати не можна, про бабусь теж не можна, у тебе є мама з татом, є книжки – ото й вистачить з тебе!
    Так, це була єдина розрада: мама завжди мені багато читала, демонструвала діафільми. Щойно в 5-річному віці мені зробили окуляри (у мене жахливий вроджений змішаний астигматизм) – я почав читати сам. 4-томник Аркадія Гайдара, “Діти капітана Гранта” Жуля Верна, матеріалознавчу популярну книжку “Из чего все”, томик французьких народних казок, томик Бажова, кілька томів Паустовського…
    Знов-таки в 5 років мама розповіла мені про Куренівську трагедію, що сталася 13 березня 1961 року і в якій дивом не загинув мій дідусь… Негайно після розповіді вона в категоричній формі змусила мене присягнутися, що я про все це забуду й ніколи не згадаю… І я присягнувся.
    Але отаке диво: розповідь про Куренівську трагедію не йшла у мене з голови, як я не намагався її викинути!!! Тоді пригадалися незнайомі дядьки з лазні – ми жили в домі без гарячого водогону й раз на тиждень милися в лазні… Отож абсолютно незнайомі дядьки час від часу вказували на мене й говорили один-одному:
    – Чуєш? Оцей малий шкет – він праонук Песаха Тузмана!
    – Того самого?!
    – Того самого, так…
    Коли я вимагав пояснень, незнайомі дядьки казали:
    – Тобі ще не можна того знати. Але… вирости достойним такого прадіда! Не підкачай.
    Отож коли я намагався викинути з пам’яті мамину розповідь про Куренівську трагедію, то раптом зрозумів: якщо піддамся мамі – то не виросту достойним прадіда! Хоча я й не знав, що там він зробив.
    І тоді я вирішив перехитрувати маму й навпаки нічого не забути!!! Більш того, мама ж могла помилятися?! Могла. Бо її розповідь докорінно суперечила всьому, чому мене вчили дорослі. Бо забути про Куренівську трагедію було б НЕСПРАВЕДЛИВО!!! Отож я вирішив, що сам розберуся в усьому. Сам розшукаю інших свідків і перехресним допитом співставлю їхні слова зі словами мами…
    Але мені заважав страх, в якому мене виховували. Тоді я згадав, що в оповіданні Олександра Гріна “Гнів батька” головний герой – маленький хлопчик “вбиває гнів батька” з револьвера. Отож дочекавшись глухої ночі, я подумки занурив собі в груди руку, немов Данко – видрав звідти огидну липку грудку, яка була моїм Страхом, подумки відніс її до сараю, що був у дворовому флігелі, там нафантазував собі Меч Іллі Муромця, тим мечем розрубав той свій Страх, нафантазував лопату, подумки закопав розрубаний Страх разом з Мечем, залив яму цементом, закрив двері, що вели до того місця, на ключ, замурував двері, вийшов з сараю й викинув подумки той мислений ключ. І сказав собі, що більше не боятимусь ніякого КДБ і загалом нічого в житті…
    Хоча жити без Страху виявилося дуже незручно (бо довелося вчитись постійно прораховувати по декілька варіантів поведінки на пару кроків наперед) – я поступово призвичаївся. Зате я почав потроху розшукувати інших свідків Куренівської трагедії! Я геть нічого не записував (хоча в 5 років вже вмів писати великими літерами) – лише все запам’ятовував. Раз на тиждень перед сном я в усіх подробицях подумки прокручував картинку тих подій: з тижня на тиждень, з місяця в місяць, з року в рік… Коли отримував нове свідчення – вплітав його в те, що дізнався раніше. До кінця школи – до 1980 року я відшукав ще чотирьох свідків, окрім мами, які мені хоч щось більш-менш розлоге розповіли.
    І чим далі, тим більше я переконувався, що “правда в книжках” – це щось одне, щось красиве й нереальне… а правда в житті – зовсім інше, некрасиве… але справжнє!!! Наприклад, в 4-томнику Аркадія Гайдара повно “ворогів народу”, які всі є злими людьми, справжніми паскудами. Й лише зрідка помиляються… та перевиховуються, як батько героя в “Долі барабанщика”. Але в реальності мій український дід Іван Федорович нібито все робив правильно, вірив революції – а його розстріляли як “ворога народу”. А чому?! Просто тому, що ТАК ТРЕБА було! Чи був він поганою людиною?! Ні, не був… Чому ж його ТРЕБА було розстрілювати?! Про це говорити не можна – бо тато розлютиться. Бо говорити – це НЕПРАВИЛЬНО!!! Бо нас усіх рано чи пізно знайдуть і теж розстріляють… невідомо за що!..
    От таких суперечностей назбиралася, як-то кажуть, повна торба. І все це називалося НЕСПРАВЕДЛИВІСТЮ, якої за радянської влади й бути не могло. Я тільки бачив, що вся моя рідня (як українська, так і єврейська) з цією несправедливістю змирилася й живе з очима, втупленими під ноги. Обдурити їх було зовсім нескладно: всього лише добре вчитися (це мені давалося легко), не говорити з ними на дратівливі теми, нічого “небезпечного” ніде не записувати… Знай собі читай книжки!.. А про що я думаю – ніхто б не дізнався.
    А між тим, я додумався до того, що назвав “київським вектором катастроф ХХ століття”:
    – 1921 рік – перший Голодомор (ага, я це сам розкопав!), а Київ замерзав без дрів (Боярська вузькоколійка, про яку нам вуха прогризли);
    – 1920+20=1941 рік – розстріли в Бабиному Яру;
    – 1921+20+20=1941+20-1961 рік – Куренівська трагедія…
    Отож я очікував, що станеться в 1981 році?!
    Не сталося нічого. Я був розчарований.
    Але… 1961+25=1986 рік – сталася аварія на ЧАЕС, найбільша техногенна катастрофа в історії людства!!! Причому аварію на ЧАЕС і Куренівську трагедію пов’язував техногенний характер, Куренівську трагедію й розстріли в Бабиному Яру – локалізація (Бабин Яр). А без Куренівської трагедії зв’язок Бабиного Яру та аварії на ЧАЕС не був очевидним… Для мене “вектор катастроф” став жахливою реальністю. Я розумів: якщо нічого не вдіяти – щось станеться ще через покоління… ще через 20-25-30 років!..
    Тоді я вирішив: треба написати містичний роман-попередження. Й якщо “вектор катастроф” бачу тільки я – ніхто цього не зробить, окрім мене…
    Нагадую, то були 1986-1987 роки. Це був СРСР. І я нарешті мусив записати все, що думав… Але не зробити цього не міг, бо не був би достойним свого прадіда, якого незнайомі мені люди вважали святим і вирости достойним якого мене просили.
    Тоді я продумав систему захисту сім’ї: як “відмазати” моїх батьків, дружину й нашу донечку – бо я знав, що рано чи пізно цей роман читатиме “товариш майор”. І мені доведеться пояснювати, що мої рідні тут ні при чому… Продумав сюжет. В 1989 році почав писати роман “До комунізму залишалось років п’ятнадцять-двадцять”. Майже написав… як раптом сталося непередбачуване: мама випадково повикидала мої чернетки, вирішивши, що то старі студентські конспекти!!!
    Решту 1989 року й весь 1990 рік я перебував у розпачі, не знаючи, що робити. Відновити роман по пам’яті?! Це пекельна робота, це надважке завдання, взятися за яке я ніяк не міг!!! Плюнути й забути?! Тоді “вектор катастроф” спрацює в 2001, 2006 або в 2011 році. Єдиний спосіб запобігти цьому – написати роман, витягнути перед людські очі весь ланцюжок, показати, як безпам’ятство провокує наступну трагедію!..
    Так тривало до 1991 року. А вже у вересні 1991 року я випадково придбав дві книжки:
    – роман-документ “Бабий Яр” Анатолія Кузнецова;
    – книгу “Память Бабьего Яра” – мартиролог розстріляних там.
    В книзі Кузнецова я знайшов півтори сторінки, присвяченій Куренівській трагедії. Співставив її з тим, що мені розповідали люди. Побачив, де поголос був точним, а де помилявся.
    А з книгою “Память Бабьего Яра” сталося те, чому досі нема пояснення. За вигаданим мною сюжетом, 13.03.1961 в Куренівській трагедії гинуть люди. Вони потрапляють в потойбіччя, де їх зустрічають душі розстріляних в 1941 році. Я точно знав, що вигадав цю трійцю: десятикласницю Соню, її дідуся та його друга – теж старого. Я вигадав їхні імена та місця проживання в Києві. Як раптом, розкривши мартиролог “Память Бабьего Яра”… я ЗНАЙШОВ УСІХ ТРЬОХ!!! Єдина помилка, якої я припустився 0 це суто механічно поміняв дідуся Соні з його товаришем, якщо судити за іменами… Все інше збігалося до деталей.
    Коли з’ясував це – мені стало зле. Бо це означало одне: я нічого не вигадав – я все ВГАДАВ. Причому вгадав ТРИЧІ – що загалом неймовірно. Та якщо я не відновлю роман по пам’яті – то бути мені свинею до кінця днів моїх… І я тоді засукав рукава, і до лютого 1992 року відновив роман по пам’яті.
    Потім восени 1992 року його взялося видати пітерське видавництво “Северо-Запад”. Яке через рік – восени 1993 року… згоріло вщент! І всі мої матеріали згоріли разом з ним… Тоді я зрозумів, що видати роман можна тільки в Києві. Що і здійснив у 1996 році. Ця крихітна брошурка самвидавівського типу змінила все моє життя. Принаймні без того я точно не став би тим, ким є зараз. Ну, а в Вікіпедії в статті “Куренівська трагедія” лишилися отакі слова:
    https://uk.wikipedia.org/wiki/Куренівська_трагедія
    =====
    Відгомін у літературі та мистецтві
    Уперше в художній літературі тему Куренівської трагедії порушив Леонід Кисельов у вірші «Тринадцатое марта, Куреневка…» (1963).
    У романі-документі «Бабин Яр» Анатолій Кузнецов розглядає Куренівську трагедію як відплату за невідповідне ставлення радянського режиму до вшанування пам’яті розстріляних у Бабиному Яру. Сторінки, присвячені трагедії 1961 року, не ввійшли до першого журнального (підцензурного) видання (1966) і вперше побачили світ у закордонних виданнях роману.
    Пізніше цей метафізичний зв’язок між двома трагедіями (1941 і 1961 років) поклав в основу сюжету повісті «Апокаліпсис по-київськи» київський письменник-фантаст Тимур Литовченко. При цьому подані в повісті подробиці техногенної катастрофи багато в чому не відповідають документальним фактам.
    Свою реакцію на Куренівську трагедію висловив класик української радянської літератури Олесь Гончар. У його новелі «Чорний Яр» докладно описано розвиток подій Куренівської трагедії, наведено відомі письменникові подробиці катастрофи. Новелу вперше було опубліковано 23 грудня 1985 р. російською мовою в газеті «Правда». Критики назвали цей твір малим «Собором».
    =====
    Отже, картина наступна:
    1. 1963 – Леонід Кисельов, «Тринадцатое марта, Куреневка…» (вірш);
    2. 1966 – Анатолій Кузнецов, «Бабин Яр» (ПІВТОРИ сторінки в романі, опублікованому за кордоном);
    3. 1985 – Олесь Гончар, «Чорний Яр» (газетна новела);
    4. 1989-1992 – Тимур Литовченко, «До комунізму залишалось років п’ятнадцять-двадцять» («Апокаліпсис по-київськи» – це назва авторської збірки, де роман обсягом 5 авторських аркушів був опублікований українською мовою в 2005 році).
    Таким чином, мені приємно потрапити в одну компанію з Кузнецовим та Гончаром. Приємно також, що мій твір є найбільшим за обсягом – хоча роман обізвали повістю та приписали йому назву всієї збірки… Мене також не бентежить те, що “подані в повісті подробиці техногенної катастрофи багато в чому не відповідають документальним фактам” – я це знаю. Але я спирався на слова реальних людей, на те, що можна назвати фольклорною “народною версією” Куренівської трагедії. Врешті-решт, розповідаючи невідомому малому правду, дорослі ризикували – отож я зберіг їхні слова так, як вони мені розказали! Їхні слова мають право на життя – і я їх зберіг!!!
    А от про що не написав ніхто, окрім мене – то це про “вектор катастроф” 1921 – 1941 – 1961 – 1986… Але я витягнув його перед людські очі й тим самим знешкодив! І відтоді я можу спокійно дивитися в очі молодим людям. І розвиватися далі.
    А сім’я?..
    Звісно, я всіх надурив, вчинивши так, як вважав за потрібне. Звісно, починаючи з 5-річного віку, мені довелося самому розбиратися з тією брехнею, якою мене оточували. Куренівська трагедія виявилася лише першим “камінчиком”, потім довелося перекладати все інше. Складати власну думку про всі революції, війни, голодомори, подвиги й безчестя… про все-все-все! І якщо мені хтось із дорослих відкривав якусь “таємницю” – з’ясовувалося, що я давно осмислив тему і маю власну думку. Й якщо мені починають знов брехати – я вже маю набір власних контраргументів, перебити які ну дуже нелегко!
    Отакі справи у мене з “КОРЕНЯМИ”, до яких йде цей коментар.
    Вибачайте за МНОГАБУКАФФФ – прорвало…

    • Андрей | 04.05.2020 at 06:50 |

      Тимур, спасибо!

    • Сергій | 04.05.2020 at 09:22 |

      Дякую, мені цікаво було!
      Мушу визнати що я нічого з зазначених творів не читав. Натомість обіцяю виправитись, додав у список на обов’язкове прочитання.

    • Martin | 04.05.2020 at 09:59 |

      Щасливе дитинство. Знайомі відчуття. Тому й не однаково мені…
      Дякую.

    • Сірожа | 04.05.2020 at 11:06 |

      Моделювання ситуації перед сном (та ще й не одноразово) призводить до дивних результатів. У різних сенсах. Радий за Вас.

      • Облиште. Результат може бути один – ненормальність. Бо починаєш вигадувати людину, потім іншу, потім ще одну. Вигадуєш їхні чудернацькі імена та прізвиська, місце, де вони нібито жили… А потім випадково купуєш на вуличній розкладці документальну книжечку… і знаходиш там усіх трьох вигаданих тобою персонажів!
        Це ж НЕНОРМАЛЬНО!!!
        Отже, ти – ненормальний.
        Божевільний.
        Але якщо така ціна – її треба сплатити.
        У Анатолія Кузнецова в романі-документі є прекрасні пронизливі слова:
        =====
        Тогда я решил, что надо все это записать, с самого начала, как это было на самом деле, ничего не пропуская и ничего не вымышляя.
        Вот я это делаю, потому что, знаю, обязан это сделать, потому что, как говорено в «Тиле Уленшпигеле», пепел Клааса стучит в мое сердце.
        =====
        …ПОПІЛ КЛААСА СТУКАЄ В МОЄ СЕРЦЕ…
        В серце Анатолія Кузнецова стукав лише попіл жертв Бабиного Яру.
        В моє серце стукав той самий попіл, але додатково – душі загиблих в Куренівській трагедії. А також лунали відгомони голосів душ загиблих в першому голодоморі та буквально щойно – в Чорнобилі.
        “Вектор катастроф” – цілих чотири!..
        Отже, якщо треба стати ненормальним, збожеволіти – хай так!
        Бо інакше отой “попіл” мертвих спалить тебе зсередини. Бо ти знав – і промовчав. І нема тобі прощення. А це ЩЕ ГІРШЕ від божевілля…
        Сподіваюсь, Ви мене зрозуміли.

    • Кейн | 04.05.2020 at 20:27 |

      Я в дитинстві теж був знатним фантазером. Понапридумував собі в предки купу відомих людей (була навіть версія, що я потомок іншопланетників). Потім з’ясувалося, що крім кріпаків у мене в роду нікого не було, за винятком прадіда-козака по материнській лінії. Обидва діди загинули у Другу Світову. Батьки були сільською інтелігенцією. Я виїхав із села, але село з мене не виїхало. Українське село. З усіма плюсами і мінусами. Воно примушує мене поправляти коли називають хохлом, що я українець.

      • Дід Панас | 04.05.2020 at 21:17 |

        Овва! Та якби я вигадував собі предків, то, насамперед, нафантазував би когось кращого замість діда – тілоохоронця Косіора, знищеного як “ворога народу” десь в 1938 році чи пізніше. Принаймні виходячи з того, що самого Косіора заарештували 3.05.1938, а охорону людей такого рівня прибирали одночасно з охоронюваними чи трішки раніше, то мого діда Івана Федоровича Литовченка мали заарештувати напередодні вказаної дати або тоді ж. Далі жодних відомостей про нього не існує. В протоколах допиту від 1938 року когось із заарештованих радянських бонз один-єдиний раз промайнуло прізвище “Литовченко” – але без ініціалів… Отож був це дід чи не він – навіть не знаю.
        🙁
        А якщо вигадувати собі родовід, то я б замінив, насамперед, свого українського діда. А далі, враховуючи, що “литвинами” називали в давнину білорусів – протягнув би ланцюжок предків аж до Гедиміновичів.
        🙂 🙂 🙂
        Але ВИГАДУВАТИ предків я не вважаю за потрібне. Навіщо?! Це життя, а не белетристика. В художньому творі вигадувати щось доводиться так чи інакше. Але не в житті!.. В житті я хочу знати, як все було насправді.
        От кого я ловив на брехні ще в дитинстві – то це маму. Саме тому в далекому 1968 році й вирішив перевірити її розповідь про Куренівську трагедію, хоча мені на той час було 5 років, а їй – 24… Але оскільки в дитинстві дорослі оточували мене брехнею, то я цього сам терпіти не можу. Отже й вирішив усе перевірити сам, знаючи, що мама могла й нафантазувати щось чудернацьке. Та виявилося, що не цього разу… Куренівська трагедія – це наше жахливе минуле. Справжнє.
        🙁

    • Сергій-Львів | 04.05.2020 at 20:46 |

      Неймовірна історія Вашої родини. Дякую, що Ви її зберегли в своїй пам’яті та донесли до нас.

  5. Укр | 04.05.2020 at 08:37 |

    +

  6. leonpod | 04.05.2020 at 09:05 |

    +

  7. Наталія М. | 10.05.2020 at 16:11 |

    Тимур | 4 Травня, 2020 at 03:21 | Відповіcти
    @Я – єдина дитина зі звичайної українсько-єврейської сім’ї зі Старого Подолу.@

    Ну, дууже цікаво! Дякую Вам, Тимуре! Обв,язково прочитаю Ваші книги тому, що слог в Вас добрий. Я вже нашла Ваш сайт ще раніш й перелік книжок.

    • Я спеціально “зашив” тут свою сторіночку на Автурі, щоб на мене легше було виходити. Бо письменник і журналіст – людина публічна, й вихід на нього має бути максимально швидким і легким просто за визначенням!..
      🙂
      А ще у мене є сторіночка в українській Вікіпедії:
      https://uk.wikipedia.org/wiki/Литовченко_Тимур_Іванович
      Хоча тамтешню інформацію треба добряче підновити й розгорнути, але все руки не доходять зайнятися цим!..

Comments are closed.