Автор: Тимур

Скільки б ти не усував своїх
супротивників, ти ніколи не
усунеш свого послідовника

(Сенека — Нерону)

— І багато цих панікерів? — запитав Бог з-за густих клубів тютюнового диму.

— Вони працюють як чорти в чортів, от і очортілися, — роз’яснив Архангел, що улесливо (для Нього), але в той же час поважно (для можливих відвідувачів) завмер праворуч від високого трону.

Пасма диму замислено згустилися.

— Михаїл, я бажаю бачити одного з них.

— Нащо, о Боже, марнувати Вам Свій дорогоцінний час на порох від пороху ніг Ваших? Піклування про райське життя в раю…

— Я так волію, Михаїле, — в божественому голосі задзвенів сталлю кинджала гарячий грузинський акцент, клуби диму налилися свинцем і стали схожі на грозову хмару, а трон на узвишші — на сивий Казбек. Архангел знизав плечима і промовив:

— Порох від пороху ніг Ваших очікує біля дверей. Федір Єпіфанцев, майор розвідки… колишній. Працював пліч-о-пліч з відомим Йоганом Вайсом, в одній автомайстерні починали. Числені зв’язки… мав з діловими колами пекла. Повідомив, що напад відбудеться вранці двадцять другого червня трьома групами армій. Викликаний до раю Гавриїлом через Швейцарію. До останньої секунди перебував у закритому будинку відпочинку розвідуправління. За Вашим божественим хотінням…

— Добре, Михаїл, — хмара розвіялася. Тепер Бог посідав на троні в зеніті слави і в променях величі. — Розкаявся? Зізнався?

— Повністю, — Архангел вдоволено потер руки, що на мить скривавилися. — Я особисто займався.

— Сюди його.

Порох від пороху Його ніг жалюгідно скупчився біля східців трону. Те, що залишилось від колишнього майора, ані на жодну мить не могло й помислити про таке найвеличніше, найнасолоджуюче щастя, як лицезріння Всемогутнього!

— Цікаво, чому він не смердить? — пожартував Бог. — Невже святий Петро перетворив будинок відпочинку на райські кущі?

— Я не насмілююся смердіти, мій Вождь! — плекаючи в душі найсміливіші надії, зізнався порох.

— Добре, — похвалив Бог. — То ти стверджуєш, що пекельна машина запрацює у такий ясний вихідний, як день літнього сонцестояння?

— Ні, о Сонце Народів і Миру! — почав підлабузнюватися порох, ковтнувши неіснуючу слину. — Я всього лише стверджував так. Однак в будинку відпочинку мені були надані найпереконливіші докази зворотнього. Я відразу ж повністю визнав свою помилку.

— Відразу! Повністю! — Архангел витяг з портфеля пухлу справу. — Он скільки паперу Гавриїл списав. Бачите, як він упирався?

— Чорти очортіли мені голову, — тільки й міг вимовити порох.

— І ти волів злісно заплутати всіх інших! — Бог метнув гнівну блискавку в купу пороху. Вогнена стріла вимела жалюгідні останки в коридор, звідки долинув писк: «Я помилявся! Хай живе Великий Вождь!»

— Не вартий він того, Боже мій, — злегка докорив Архангел. — За Вашим священним бажанням я зітру усіх посiбників міжнародного імперіалізму й соціал-троцкізму на лагерний пил. А Ви краще спрямуйте думку на зміцнення нашого славного божого воїнства.

Всемогутній схвально посміхнувся.

— Гаразд, Михаїле. Виклади свої думки у вигляді доповідальної записки. Із задоволенням почитаю на дозвіллі. А цього Єпіфанцева…

— На курорт, до святого Петра, — Архангел вклонився.

— Так, на курорт.

Вранці запрацювала пекельна машина.

* * *

— Михаїле, я хочу його бачити.

Бог схилився над картою бойових дій. Люлька димілася, немов малесенький вулканчик. Важкий тягар останніх подій залишив незгладний слід на Його ясному чолі. До променів торжественої слави додався ореол грізної, непереможної, незламної буйної сили й ненависті до підлих порушників клятви та агресорів.

— Він чекає, — відгукнувся Архангел. Всезнаючий ледь ворухнув бров’ю. Негайно біля Його ніг з’явилася купка пороху. Бог перевів на неї грізний погляд.

— Скажіть, товаришу Єпіфанцев, навiщо ви брехали?

Останки майора ковтнули неіснуючу слину в пошерхлій від найзахопленішого захвату горлянці й ледь зуміли видавити:

— Я не зміг… не насмілювався сподіватися на повторне щастя…

— Ну?! — караюча блискавка вразила порох. Пролунало вищання:

— Я ж надсилав повідомлення! Я попереджав! В санаторії багато людей, що як і я…

— Зараз не про них мова, — Бога обкутали пасма диму. — Чом ви відмовилися від своїх слів? Чи, може, ви не вірите собі?

— Я вірю Вам… — порох приголомшено замовк.

— У вашій тонкій роботі помилки неприпустимі, — повчально завважив Бог. — А ви на Моїх очах помиляєтеся вже двічі. Уперше — коли повідомили про наміри Князя Пітьми…

— Я мав рацію! — та від переляку, що він перервав Самого Бога, порох зіщулився у порошинку.

— Ви помилялися тоді, це тепер ви маєте рацію, — з легким сарказмом мовив Всемогутній, суворим оком примушуючи порошинку забитися у люльку. — Сьогодні я дізнався про те, що ви вдруге збрехали, зрікшися правди.

В нашого великого народу є мудра притча. Один цар душі не чув у своїй улюбленій дочці. І ось одного дня заморський принц і царівна шалено закохалися одне в одного. Принц боявся, що батько не віддасть за нього дочку, тому викрав її й відвіз до себе за море. Цар послав погоню, однак його воїни повернулися з порожніми руками. Тоді від великої скорботи він наклав на себе руки.

Бог трохи помовчав й грізно запитав:

— Хто ж винен у смерті царя? Царівна й принц невинні: ними двигали кохання, страх перед гнівом батька й боязнь розлуки. Цар не винен: він шалено любив дочку й не хотів вірити ніяким чуткам. Хто ж?

З люльки не долинало ані звука.

— Так от, товаришу Єпіфанцев, винні цареві співглядатаї, які не зуміли переконати володаря у правдивості своїх донесень.

Сказавши це, Бог почав напружено курити люльку. І ось iз неї, немов Фенікс з попелу, відродився майор розвідки. Не в змозi витримати пронизливий захват, впав він до ніг Всемогутнього, ледь стримуючи сльози вдячності й благодаті.

— Товаришу Єпіфанцев, — незворушно повідомив Архангел. — Ми вбачаємо, що ви в достатній мірі одужали в надзвичайному будинку відпочинку святого Петра. Курорт вам ні до чого. Може, наступного разу… А зараз ваше місце в пеклі у супротивника. Рай у небезпеці!

— Я хотів би знати, — промовив Бог, піднімаючи з колін Єпіфанцева й по-батьківські обіймаючи його за плечі. — Чи є у вас якесь бажання? Навіть не знаю, що чекає на вас у пеклі…

Майор насилу розліпив посмаглі губи:

— Боже, я вже двічі бачу Вас. Ви повернули мені життя, хоч я гідний смерті. Що ж іще? Я хочу випити… так, випити води з однiєї з Вами склянки!

Бог уперше посміхнувся. Архангел приніс склянку води з карафи. Всемогутній відпив трохи і передав склянку Єпіфанцеву. Той жадібно проковтнув воду й з обожнюванням промовив:

— От, я пив з одної склянки iз Самим Богом. Відтепер мені нічого не страшно.

— Добра людина цей майор, — з посмішкою сказав Бог, проводжаючи гострим поглядом Єпіфанцева, що виходив.

(Далі буде)