Ночной архив. Дело №5

От редакции

В предыдущей статье речь шла о напутствиях, которые давал президент Литвы – зе. Ему повезло, что он там не нарвался на Далю Грибаускайте, но то – дело такое. Этот текст был написан в октябре 2016 и оказалось, что сейчас он не менее актуальный. Это не совсем притча, а личные впечатления от того, что мне лично удалось увидеть и пережить в Литве совковых времен и что ценное удалось оттуда извлечь. Были мысли о том, что через несколько лет мы уже будем смотреть в свое прошлое примерно так, как это сейчас делают сами литовцы, но как видим, это откладывается на какое-то, пусть и недолгое время. А сейчас – предлагаю просто почесть это и возможно, там найдется материал для собственной точки опоры в наше такое неоднозначное время, которое требует силы духа и стойкости.

ЛИТОВСКОЕ ЛЕКАРСТВО

“Просто я всегда был свободным”

Р. Пожерскис

Совершенно нечаянно на глаза попалась подборка фотографий литовского фотографа Ромуальдаса Пожерскиса, и возникло давно забытое чувство, которое автор смутно ощущал несколько десятков лет назад  в городе, где творил мастер. Пару лет мы ходили по одним и тем же улочкам Каунаса. Наверное, мастер видел родной город своим, уже профессиональным взглядом, но мой собственный взгляд был тоже необычным.

Так случилось, что совок вытравливал все, что было до революции. Незабвенный Остап Ибрагимович Бендер называл этот период «до исторического материализма» и это – лихое и вкусное определение ушедшей эпохи. Наверняка, многие помнят свои родные города и селения, где все более или менее пристойные постройки возникли даже не после революции, а уже после войны. Большевики перестроили жизненное пространство под свой вкус, жестоко отрезав прошлое. А потом свой отпечаток наложила война. Даже сейчас, проходя по центру полторатысячелетнего Киева, мало что напоминает о том, каким город был двести, триста или пятьсот лет назад. Стоят отдельные церкви или чудом сохранившиеся дома, но исторического центра – нет. Но это – Киев. Чем восточнее, тем более советизированна картина.

При закрытой границе в Европу сравнивать было не с чем и если судьба не заносила  во Львов или другой город Западной Украины, то все остальное совковое пространство выглядело примерно одинаково унылым. Из действительно чего-то старого автору удалось увидеть Кремль в Москве и какие-то задрипанные дома, неопределенного возраста и, безусловно, уже не имеющие старого духа.

И вот после такого опыта совковой шлифовки Каунас стал просто чем-то невероятным. Практически весь город был окутан незримыми нитями истории. Старый город сохранился полностью и казалось, что он живет сам по себе. Это при том, что его не вылизывали так, как это делают сейчас на туристических маршрутах. Он был без парадного макияжа, таким как есть. Самая старая часть города, Кауно Пиллис, производила не такое большое впечатление, как Ратушная площадь и ее окрестности. Короче говоря, город казался живым и не убитым. А чуть позже удалось понять, что город еще и не сломлен. Как-то автор поинтересовался у местного приятеля, кто такой Гедеминас, в честь которого названа улица в центре города. Каково же было удивление, когда оказалось, что улица носит имя великого князя Литовского, то есть – короля. Это в период махрового совка! Они отстояли это название. Не знаю, был ли подобный прецедент еще где-то, но после этого стало понятно, почему центральная улица названа не именем Ленина, как везде, а Лайсвес аллея – аллея свободы.

И вот именно дух свободы, гордости за своих предков и связи времен как-то укладывались в каждом знакомом литовце. Поразительно, но там руссификация не пошла таким катком, как в других местах. Да, почти все литовцы свободно говорили по-русски, но делали они это в тех случаях, когда в компании были не знающие литовского языка, но имеющие уважение. Между собой они разговаривали по-литовски. Мало того, литовский язык они учили не по принуждению, а по собственному желанию. Было удивительно, сколько местная молодежь знает легенд и прочего об исторических или вымышленных героях. Можно ли было представить, что в совковом городе кто-то мог бы назвать ресторан именем местной богини? В Каунасе имелось кафе, носящее имя повелительницы змей Эгле. Вообще, в городе имелось много мест, которые не меняли названий сотни лет. Такое вообще не укладывалось в голове, но факт остается фактом. Опускаясь в подвальчик пивной Гильдия казалось, что опускаешься вглубь веков.

Все это создавало фон людям, живущим в этом городе. После наших Чебурашек и Павликов Морозовых, на которых кончалась линейка пионерских и комсомольских историй, тут открывалась просто бездна традиций, знаний и ощущений. Этот маленький народ не расплескал ни свой язык, ни память о своих выдающихся предках, ни традицию. Самое главное, находясь под оккупацией и будучи совершенно в безвыходном положении, эти люди сохраняли спокойствие ибо знали, что Литва была раньше, стоит сейчас и будет завтра, а эта чума пришла ниоткуда и уйдет в никуда. Раз так случилось – надо переждать, а когда придет время – скинуть эту дрянь как грязное белье. Но самое главное, они выработали иммунитет как от совка, так и от ассимиляции. Они сохраняли и сохранили свое ядро!

Все это к тому, что литовцев в самой Литве – меньше, чем киевлян. И они без истерик и танцев с бубнами сохранили свою идентификацию. Нас – миллионы и мы не можем зацепиться за свои корни, которые уходят на куда большую глубину, чем у литовцев. Мы смотрим эти паскудные российские сериалы, читаем их дрянь и самое главное – сомневаемся в себе! Сомневаемся в том, сможем ли мы выстоять и сохраниться как нация и как государство. Вот она – маленькая Литва, которая не имела и не имеет таких сомнений. Она выжила потому, что хотела выжить именно Литвой, а не раскацапленной провинцией. Что нам мешает сделать то же самое? Причем, не только правительству, но и каждому украинцу в отдельности. Но это работает не сверху, а с низу. От земли. Иначе – никак.

Возвращаясь к фотографиям Пожерскиса, хочу заметить, что в них запечатлен тот самый дух Литвы, о котором я писал выше. Каждый может самостоятельно найти его фото и, может быть, уловить то, что удалось автору.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

15 Comments on "Ночной архив. Дело №5"

  1. Да уж.
    Напомнил уважаемый автор… напомнил.
    Выпало счастье несколько раз иметь практически по пол суток свободного времени и ходить по Вильнюсу. Как раз тогда палатки Саюдиса на площади стояли.
    Это был другой мир.
    Мир, в существование которого живущему в том еще Киеве было сложно поверить.
    Но как сильно он изменил мышление! Не сразу. Но изменил достаточно радикально.

  2. Зефірний тест говорить, що людей можна поділити на групи, які сформувались дуже давно. Кочові племена – їдять зефірину відразу, а землероби – чекають на врожай місяцями. Як по мені Україна на межі цих культур, формування яких визначив ландшафт Євразії. Кочовикам треба цар-вожак, вони можуть закакать територію, а завтра перейти на іншу, перти по Києву 288км/год, проголосувать за Зе зрештою. Україна – як Фенікс, і це чудо, бо в кожній країні є свої зебіли в тій чи іншій кількості та еліта тримає державність і робота по формуванню еліти, можливо, насправді першочергова. Потерціал є і просто треба час, щоб нові покоління дозріли. Треба тільки іноді прополювати зелені бур’яни.

  3. Чем восточнее, тем более советизированна картина.

    Данный постулат весьма нагляден на примере сравнения Таллинна и Нарвы…в Эстонии.

  4. Ми не можемо зачепитися за власне коріння зовсім з других причин. Власне корінних українців в Україні залишилося дуже мало. Кацапський переворот, громадянська війна, Голодомор, Друга світова і переселення, переселення, хто до Канади, хто у Сибір. Я як українець самоідентифікувався у 1976 році, коли ми у своїй СШ м. Києва створили молодіжну організацію ОУН. А основній масі було просто насрати на все, бо дерево без коріння не живе, воно просто стоїть і чекає, коли його вкинуть у топку війни, перевороту чи другої херні.

    • Так, народ перетасовали, а тих, хто мав хоч якусь окрему думку, просто знищили. Я колись запитала у мами, як діду вдалось вижити, в той час, коли його рідного брата репресували. Вона відповіла, що він пив просто безбожно. З ним розвелась перша дружина, він просто іноді валявся під забором п’яний. Тобто, його вважали конченим, тому і лишили “непоміченим”. Можна згадати також Сосюру, який дуже вчасно перед шухером лягав у психлікарню, тому йому “прощали” деякі “націоналістичні” вірші. А багатьом так не подфартило.
      У Каунасі радянська влада не змогла того зробити, що в Україні, просто не встигла або не було нагоди. І – так, в Каунасі було набагато менше совка, ніж у Вільнюсі.

    • А в мене самоідентифікація, як українця, сталася не так героїчно.
      Просто у 1974-му, під час отримання першого паспорта, у мене спитали:”Какую національность впісать?” Я відповів:”Українець”, хоча місто було (і є) – російськомовне. Та й совок був у самій його махровій стадії – багато записувалися “рускімі”.
      Вдома батьки спитали яку національність я вказав, і на мою відповідь мовчки схвально кивнули…

  5. Ми з чоловіком були у Литві у 86. Паланга … Сама назва вже на інший, романтичний лад налаштовує, а що вже саме життя там – не описати. Це був просто інший світ. На що звернули увагу – дуже негативне ставлення до російськомовних молоді. Іноді навіть відповідали по литовськи, і дивились дійсно як на ворогів. Старші люди мені здались тоді більш доброзичливими. А ось наша молодь чомусь байдужа у більшості, якась інфантильність, небажання думати. От скільки їх у 73%, чи не половина? У 86 році у Литви воєнних дій з росією не було, але молоді литовці, на відміну від наших, були настільки більше патріотичними, настільки більше розуміли, що їм совєти принесли! Це просто власні спогади і відчуття, бо тоді ми відпочивали 2 тижні, а не день-два, і тому цей такий навіть маленький спротив, просто кидався в очі. Про байдужість наших я суджу по оточуючим, і може ті, хто працюють в школах, вишах, бачать іншу картину

  6. Так, литовці молодці. Як і латвійці, естонці.
    Але і в Україні завжди пам’ятають, і, сподіваюсь, пам’ятатимуть своє коріння. Воно є в нашому дусі, це впитується з дитинства, з ачительки, яка розповідала про Софію та Ярослава Мудрого, з назви кафе “Роксолана”, і багато в чому – і це я про совкові часи, і зараз, я думаю, цей дух в українцях живе. Принаймні, за Київ я можу це сказати. 🙂

  7. В самом Вильнюсе не было литовского духа до 1991 года. Да и литовцев там было мало, в основном поляки и русские. А вот Каунас да, это был чисто литовский город с духом свободы и совок на него мало повлиял.

  8. А що тоді говорити про Донбас, де за старих часів було чисте поле та кам’яні баби з прачасів?

  9. 1978 рік, Вільнюс, грудень, холодно, вітер ломить кості, обід, все закрито, троє студентів – дві дівчини і хлопець, стоять під кафе і тупцяють нозями. Через вітрину видно як за столиком сидять працівниці, обідають. Постукав у вітрину благаю, щоб впустили хоч погрітись, розумію, що вони не чують мене. Старша жіночка піднялась, підійшла і відчинила двері, щось на литовській спитала. Відповів українською, просився щоб впустила, ми почекаємо, коли закінчиться їхній обід, тоді зробимо замовлення. Подивилась прискіпливо, бачить що вдягнуті не по сезону, тоді перепитала на російській: “звідки ми і що хочемо”. Одна з дівчат, що говорила добре російською, відповіла: “Ми зі Львова студенти-туристи, змерзли і хочемо щось гарячого попити і солодкого з’їсти “. Впустила, зразу ж обслужила і сіла до своїх дівчат продовжувати обід.

  10. Radi interesa možno posmotret na vikipedii , skolko u nas bylo sochraneno vo vremia daže samovo svirepovo sovka pamniatnikov velikomu Kniaziu Litvy Vytautasu .
    lt.wikipedia.org/wiki/Sąrašas:Vytauto_Didžiojo_paminklai

  11. Спасибо за красивые слова Литве, литовцам и Каунасу. По моему я уже писал, но напишу еще раз: при совке в Литве были только два населенные пункта, названы в честь комунняг – город Капсукас (теперь Мариямполе) и городр Снечкус (теперь Висагинас). И все. Только два города. Ни одно село политического названия не имело. Больше в Литве ни каких там Кумуннарск, Ленинск или Кировов или Пионерсков не было. Колхозы, названы в честь комунняг, были. Спасибо за статью. Слава Украине. Смерть колорадам.

  12. У 80-роки була керівником команди студентів Латвії на Всесоюзній олімпіаді з хімії. Кілька років поспіль возила студентів на олімпіаду до Каунаса. Пам’ятаю цілу вулицю колишніх двоповерхових будинків, від яких залишилися лише фасадні стіни. Наступного року це вже були будинки, сучасні всередині, але такі, що мали історичний вигляд. До речі, в Латвії завжди так само ставилися до своєї ідентичності та до свого коріння. Коли сім’я моєї латиської подруги купила земельну ділянку, щоб побудувати свй дім на місці старого, вже зруйнованого будинку, від якого збереглися старі світлини, керівництво міста поставило їм жорстку умову: всередині будуйте, як хочете, а зовнішній вигляд має бути точно таким, як на світлинах.

    • Яке правильне рішення – зберігати хоча б зовнішньо будинки! Мене дуже вразило одне село в Німеччині. Ну що там чисто, охайно,багато статуеток -красивих горщиків для квітів (а були у березні, коли живих ще не було, хіба що хвойні), мощені чи заасфальтовані всі вулички, неймовірний за красою храм, то само собою. Але будиночки… Як з казки, і не одного пластикового вікна чи уродливого балкону. І дати на фронтонах, коли вони були побудовані – 17 .., 18.. роки. Говорили, що навіть колір стін не можна міняти і зовнішній вигляд. А у нас? Оці страшні будівлі радянські, чи нинішній модерн. І є ж фото старих, з 19 сторіччя наприклад, вулиць, будинків. Чи складно було при будівництві нових споруд залишити, де це умісно, такий же їх вигляд? Тому, просто заздримо (по білому!) литовцям, латвійцям, естонцям, які виявились більш розумними в цьому плані людьми, і зберегли Історію.

Leave a comment

Your email address will not be published.


*


Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: