Автор: Yaroslav

НЕЗАЛЕЖНЕ ПРАВОСУДДЯ

1

Санчо Панса – «губернатор»

Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі

Мігель де Сервантес Сааведра

1605 рік

Переклад М. Лукаш

(Уривок)

Тільки-но покінчили з цією справою, як у суд убігла молодичка, тягнучи за собою чоловіка якогось, ніби скотаря, гаразд одіжного, і залементувала:

– Справедливості, пане губернаторе, справедливості! Як не знайду її на землі, то й до неба доберусь! Губернаторчику-лебедику, отсей гультяй порвав мене серед чистого поля та й покористувався тілом моїм, мовби шматиною якою немитою, та й потолочив мені, бідній, нещасній, той віночок, що берегла я двадцять і три рочки, одбороняючись од маврів і християн, од своїх і сторонських; чи на те ж я була як дуб непіддатлива, як саламандра в огні, як вовна в терню ціла-ціленька, щоб тепер отсей пройдисвіт ліз до мене з своїми брудними лапами?

– А ще треба перевірити, чи брудні руки в цього ломуса, чи, може, й чисті,- сказав Санчо.

І, звернувшись до чоловіка, спитав у нього, що він може сказати на скаргу сієї жінки. Той одказав знічено:

– Я собі, панове, убогий кабанник, ішов оце сьогодні рано з торгу, де продав чотири – перепрошую – кабанці, причому стягнено з мене містового та ще там якогось майже стільки, скільки вони були варті; от вертаю до себе в село, аж тут іздибався з сією молодицею – ну, лихий мене й попутав (усюди ж то влізе, нечиста сила!), пожирував я з нею насправжки і заплатив же ніби гаразд, а їй того мало: вчепилась мене, як пеня, та й привела сюди, каже, що я зґвалтував її; та бреше ж вона, от хоть і забожусь! Оце і вся правда, вся до гаріля.

Тоді губернатор спитав у нього, чи має при собі які срібні гроші; той одказав, що має двадцять дукатів у ремінній калитці, за пазухою. Санчо наказав вийняти калитку і оддати її всю цілком позовниці; переляканий кабанник так і зробив. Молодиця схопила калитку і, кланяючись усім та благаючи Бога, аби послав вік довгий та тривок добрий панові губернатору, що обстає за сиротами бідними та дівицями нещасними, вийшла з суду, тримаючи здобич обома руками – а перевірила, проте, чи гроші справді срібні. Як тільки вона вийшла, Санчо сказав кабанникові, якому вже й сльози на очі набігли, а серце рвалось за тою калиткою:

– Тепер іди, чоловіче добрий, наздожени ту молодицю, вирви в неї гроші хоть би й силою і вертайся з нею сюди.

Той був хлопець не глухий та й не дурний – кинувся стрілою наздогін. Усі присутні мов завмерли: цікаво було, чим ця справа скінчиться. За якусь хвилю той чоловік знов увійшов до суду з молодицею – тепер їх зовсім годі було розчепити: вона, задубивши спідницю, тримала в полі ту калитку, притискаючи її до лона, він намагався відібрати її, та ба! Жінка не давалась, волаючи на все горло:

– Ой, пробі, люди! Дивіться, пане губернаторе, на цього лотра, на цього безстидника і безбожника! Серед міста на вулиці хотів у мене калитку видерти, що ваша милость казали мені дати.

– Ну, і як, видер?- спитав губернатор.

– Видер?- перепитала жінка.- Швидше він душу з тіла мені видере, як ту калитку! Не на плоху напав! І од пазуристіших котів одгризуся, одкусаюсь, не те, що од цього недотепи й недолуги! Кліщами-обценьками, гаками-ломами не витягнеш із мене, лев’ячими кігтями! Хіба душу мені вирвете з самісінького тіла!

– Правда її,- сказав чоловік .- Ухоркала вона мене й заїздила, не годен я у неї калитку відняти, нехай уже…

Тоді губернатор сказав жінці:

– А покажи-но, шановна, тую калитку.

Вона подала калитку Санчові, а Санчо кабанникові; тій же нібито зґвалтованій, що стільки ґвалту наробила, сказав:

– Жінко добра, якби ви були появили хоть половину тої сили і зваги, з якими захищали сю калитку, в обороні тіла свого і своєї честі, жаден Геркулес не міг би над вами ґвалту учинити… Війся собі з Богом під три чорти, і щоб духу твого не було од сього острова на шість миль, під карою двохсот нагаїв! Геть відціля, кажу, непотребнице, безчільнице, облуднице!

Перелякана жінка понурилась і пішла геть, як непишна, а губернатор сказав кабаннику:

– Іди, чоловіче добрий, з Богом до себе в село із своїми грішми, та як хочеш, щоб вони були в тебе цілі, то не дуже квапся жирувати аби з ким.

Кабанник подякував йому, як уже там зміг, і пішов додому, а люди знов і знов дивувались суду й присуду, нового губернатора.

2

Плагіат чи українська версія Сервантеса

Український Соломон. Його кейф і суд.

Ніс Степан Данилович

«Киевская старина». – 1883. – №7. – С.492-505.

(Уривок)

Дівчина пройшла до пана сотника, низенько кланяється і каже:

— Я до вашої милості, добродію, діло маю.

— Почуємо!

— Отака річ, паночку! Той Корній Заволока збезчестив мене; він, шануючи Бога і вашу честь, збавив мене, що стидно сказать…

Сотник моргнув бровою, злегенька осміхнувся, – мабуть, хотів пожартувати, але стримався.

— Ну, і що ж?

— Да так, як бачите, збезчестив, та й годі!

— Ах він, бестіянський син! Та я його… Я ж йому… Не дурно ж і прізвище таке богомерзке — Заволока! Так він тебе оце збезчестив? Ге, шкода, та вже не вернеться. Що ж, заміж ти за нього, мабуть, не підеш?

— Крий Мати Божа! – з обуренням і мовби образою вигукнула Гапка.

Але сотникові почулася вже якась нещирість у її голосі і рухах, і він знову запитав:

— А, певне, за безчестя з нього хочеш?

— Або ж то пан каже дарувати? – дещо сміливіше перепитала Гапка. Сотник було ніби замислився, потягнув два рази із стамбулки, сплюнув набік і серйозним тоном обнадіїв Гапку розправою з кривдником і стягненням з нього за безчестя, велів їй на завтра явитися знову в ранній обід, а тільки-но вона вийшла, віддав Яцьку наказ доправити до нього назавтра і Корнія Заволоку.

Полетіла грізна вість. Корній всю ніч не спав в чеканні грізного суду пана сотника, а він жартувати не любив, — це всі в сотні знали.

Рано вранці, тільки-но сонечко зійшло, ще не отямившись геть від дрімоти, після короткої і неспокійної ночі, сотник, зазвичай, сидів уже на ґанку і смоктав свою люлечку.

Корній Заволока з похиленою головою чекав на сотниковій кухні і млів душею.

— Чи можна доложитися до пана сотника? – несміливо запитав він Стеху. Стеха, чимось роздратована, неохоче проказала:

— Аже бачиш, сидить давно вже на ґанку,

Підходить Корній Заволока і низько кланяючись, з невільним страхом каже:

— Я до вашої честі і милості, добродію.

— Знаю, знаю! Дак ти оце видумав в горох скакать! — статечно проказав суддя, підвищивши належно голос. — Дак ти смів оце дівчину безчестить! От я тобі, бестіянський сину!.. В колоду мало тебе забить, та ще панотцеві скажу, щоб у дзвіниці у куті тебе закував, щоб всі на тебе дивились, та пам’ятали, що то значить дівчину збезчестить.

Корній голову понурив; сотник продовжував:

— Ах ти бестіянськая невіжа! Я ж тебе…

— Та вона, паночку, така… – осмілився промовити Корній.

— А хоч би і така, – перебив його сотник. – Та ти знаєш як на улиці калюжа, то хіба добрий чоловік полізе в калюжу? Аже ж добрий чоловік завше обійде собі стороною, А ти що задумав, собачий син? Щоб ти мені завтра в ранній обід, як є, приніс за безчестя двадцять золотих! І не думай собі! Ступай.

Пішов Заволока з опущеною головою. «Де ж то їх взяти тих двадцять золотих?» – думав він про себе, шкандибаючи вздовж плоту і не озираючись на собак.

Сотник тимчасом віддавав своєму Яцьку наказ назавтра також в ранній обід доправити до нього потерпілу Гапку. Вдоволена посмішка промайнула при цьому в нього на обличчі, і брова невласновільно догори знялась, що в сотника завжди видавало розумову роботу; він з якоюсь упевненістю злегка стукнув рукою по столу; певно йому сяйнула якась думка стосовно діла, яке оце він теперечки розбирав; він мріяв подивувати своїх підданих ще раз справедливим і мудрим рішенням. Але покінчивши з цим, він знову ухопив губами коротенький цибушок і почав нескінченний процес смоктання свого віргінського і перебирання в пам’яті прерізних дивовижних пригод в своєму довгому і невсипущому житті. Часом мелькав перед ним образ Гаркуші, іноді чулося нібито хтось на городі чи десь там у полі наспівує таку щемну, щойноскладену пісню…

Наступного дня, ніби змовившись, в той самий час, хоч і з різних боків, тягнулись до пана сотника Корній Заволока і Гапка Левадівна. Сотник, за звичай, сидів на ґанку, коли дві супротивні сторони постали перед ним на суд. Зиркнувши на них, він добродушно моргнув бровою і велів Гапці зачекати, а Корнія гукнув у світлицю.

— Ну, а що гроші? – звернувся він до нього, щойно той переступив поріг.

— Є, добродію!

— Ах ти, песький син! – не натурально якось пробурчав сотник, приймаючи гроші од Корнія. – Розласувався на дівчат? Та ти так і всю сотню мені перепортиш! І вся моя сотня сорому не обереться, і мені, сотнику, доведеться за тебе ледащого у Сірка очей позичать!

— Змилуйтесь, добродію, даруйте мені сей раз! — заволав Заволока. – Не буду довіку, і десятому закажу!..

— Ну, то-то десятому! Дивись мені!.. Другий раз не попадайся. Ступай, та почекай там, на пекарні!

Вийшов Заволока, ледве ноги волочить. Гримнув гучний голос пана сотника, вимагаючи на зводини Гапку.

Входить Гапка, низенько кланяючись, у передчутті виграшу. Сотник моргнув бровою, мовби в передчутті жарту; але стримався і поважно проказав:

— На от тобі двадцять золотих за твою обиду. Тепер не посміє тебе тронуть; але, дивись, бережи і сама свою честь. Іди з Богом!

Гапка, сама не своя від радості, жваво ховає гроші за пазуху, кланяється сотнику в пояс, дякує йому найвідбірнішими фазами: «Спасибі вам, добродію! Легко вам дихати! Пошли вам, Господи, вік довгий, що ви за мене, сироту, заступились!»

— Ну, ну, іди з Богом! — підганя її сотник і знову велить покликати до себе Заволоку.

Входить Заволока з опущеною головою, чекаючи нової грози; а тимчасом Левадівна уже встигла вийти за ворота сотникового двору.

— Ходи, безстиднику, хутчіш! – гукнув Заволоці сотник. – Йди, відніми у неї свої гроші; тільки, дивись, зараз! Не однімеш – барбарами на пекарні будеш битий! Хутко!

Заволока стрімголов кинувся за Гапкою, і як тільки нагнав, тут таки прямо до неї в пазуху!

— А, так ти знову до пазухи! — крикнула Гапка і так штовхнула парубка, що той, як кажуть, і другої стінки дістав.

— Стій-но! – верещала вона далі. – Так ти так пошанувався? Піду ж я пану сотнику розкажу, ­– і мигцем кинулась до сотникового ґанку.

Сотник, котрий бачив усе, що відбувалося, від задоволення постукував лишень своєю стамбулкою об стовпчик і коли до нього підлетіла Гапка, виразніше, ніж досі, моргнув бровою, готуючись слухати.

— Так от, добродію, – почала вона, ­– як він шанується! Що ж ваша, вибачайте, кара? Тільки я за двір, а він за мною, зараз до пазухи, та трохи грошей не видер!

— І що ж, відняв?

— Еге, відняв! Я як штурхнула його, то він і тину дістав!

— Ну, а тогді… Чом же ти не штурхнула його, як він… теєчки, як його?!. Левадівна й очі опустила.

— Ну, небого, давай же назад гроші! Та більш не смій, а то звелю пелену тобі підрізать, і голову дьогтем вимазать, і пір’я натикать. Така тобі буде честь!..

Тимчасом підійшов і Заволока і став перед сотником, не знаючи з чого почати і що сказати.

— А що, одняв? – питає сотник.

— Е, де вам, добродію! Так мене пирхнула, що я й тину достав!

— Який же з тебе козак! Тільки сором робиш козакам. На тобі твої гроші, та й нікому не признавайся, як козакував, і пам’ятай як то люди калюжу обходять…

— Спасибі, добродію, за науку! – щиросердно промовив Заволока і, поклавши низький поклін, тихо побрів з двору, а знічена Гапка, не вклонившись і не промовивши й слова, ще раніше прошмигнула у ворота й щодуху дременула додому.

Автор: Yaroslav