Про довіру, мистецтво і власні ілюзії (Частина 1)

Від редакції

Пропонуємо вашій увазі дослідження нашого нового автора Євгена Орла. На наш погляд, воно буде дуже корисним для тієї вікової категорії, яка є найбільшим джерелом електората баби Юлі. Втім, воно буде цікавим і для решти читачів. Як завжди, текст залишаємо таким як є.

Деякі думки і асоціації від двох публікацій в Інтернеті

Ще в далекі шкільні роки, а то було за часів самого “розвинутого соціалізму”, та й потім, коли вже сам заробляв на власне життя, дуже довго не міг зрозуміти тієї уваги, що приділялась поетам, письменникам і акторам в назвах вулиць, кораблів, а то і досить таки не малих міст. Чесно кажучи, і сьогодні я не знайшов більш-менш раціонального пояснення цьому феномену.

А ще нерозуміння, м’яко кажучи, у мене викликав невеличкий епізод, що відбувся в Одесі, коли  українські патріоти намагались завадити виступу в місцевому театрі такого собі російського актора К. Райкина.

А епізод був наступним. Рік був 2014-й.

Така собі середнього віку жінка висловила свою категоричну незгоду з діями наших патріотів, аргументуючи це своїм палким бажанням доторкнутись до “високого мистецтва”. Питання ж про Крим і агресію було їй зовсім не цікаве. Вона хотіла мистецтва…  Громадянка України… Для неї не мало ніякої ваги а ні окупація Криму, а ні війна в Донбасі, а ні смерті  від рук співвітчизників того самого актора, що до речі, підтримав ту ж саму анексію Криму. Мистецтво, воно, безумовно, поза всякою політикою… А як же ж, тільки так.

Коли я чую заклики Вакарчука до своїх прихильників стати контролерами суспільства, коли він, зовсім не жартома, вважає себе здатним  бути на посаді ПРЕЗИДЕНТА  держави (сьогодні, ще раз СЬОГОДНІ!!!!), починаю відчувати  себе в якійсь  незрозумілій мені реальності. Про Зеленського, з його “квартальними” висотами сучасної естради, то годі вже й говорити.

І от, протягом буквально двох днів, знаходжу в Інтернеті дві публікації.

Одну на Громадському радіо, другу на сайті Deutsche Welle де, як написано, американсько-французький письменник Джонатан Літтель в інтерв’ю з репортером Deutsche Welle, донькою вбитого російського політика Бориса Нємцова – Жанною Нємцовою говорить про політичну ціну для Путіна життя Олега Сєнцова.

В першій публікації мені понад усе сподобались наступні слова “арткритика”, наведу цитату, скопійовану з оригінального тексту:

Константин Дорошенко: Вы знаете, меня нигде не интересует местное население, я – историк искусства. Меня интересует культура. Я приезжаю в Нью-Йорк и тоже не общаюсь с местным населением. Я не исследователь, не собиратель сплетен, мне неинтересно, кто и сколько зарабатывает, я не считаю чужие деньги. Мне интересно оперное искусство, киноискусство, архитектура, мне интересно, куда движется та или иная страна.”

Щодо другої публікації, то наведу декілька уривків, які справили на мене досить суттєве враження.

Уривок перший.

“Джонатан Літтель: Я думаю, це питання політичної ціни. Путін вірить у те, що всередині Росії політична ціна звільнення Сенцова буде вищою, ніж політична ціна, яку він заплатить за її межами, дозволивши режисеру померти. Сенс усіх наших ініціатив полягає в тому, щоб зробити політичну ціну смерті Сенцова вищою. Але, очевидно, вони ще не досягли такого рівня, щоб звільнення режисера мало цінність для Путіна”

Уривок другий.

” Звичайно, високий рівень культури мали й певні кола нацистського режиму. Поруч з Путіним є надзвичайно культурні, інтелігентні люди, які все одно вважають, що його режим є чудовим. Я не можу вдаватися в деталі, чому це робив Захар Прилєпін або Едуард Лимонов. У кожного своя власна трагічна історія. Зрозуміло, що коли Путін окупував Крим, він здійснив мрію багатьох російських націоналістів. А історія з “Новоросією” зробила цю тенденцію ще виразнішою.

Я бачив Прилєпіна тут у Барселоні (де проживає Літтель – Ред.) на якійсь книжковій виставці приблизно рік тому. Він розповідав мені про Донбас та ким він там був – радником уже покійного (ватажка донецьких проросійських сепаратистів – Ред.) Захарченка. Йому це подобалося. Для нього це був велетенський ігровий майданчик. Наче як Росія, але без закону, без ФСБ, усіх елементів поліцейської держави – фактично простір свободи.”

А ще прошу звернути увагу на те, хто брав і, що головне, опублікував це інтерв’ю на сторінках Deutsche Welle. Це дочка вбитого в Москві Бориса Нємцова Жанна Нємцова. Сьогодні вона, виявляється, репортер Deutsche Welle…

Може я, звичайно, дуже ускладнюю, та  якось мені погано зрозуміла сама тема “політичної ціни” життя людини, а тим більше, вибачте, в такому виконанні.Просто як усе, з точки зору американо-французького письменника. Ну не запропонували ще ціну за життя Сєнцова, таку, щоб Путін погодився його звільнити. Не дали ціну за Сирію, не дали ціну за Чечню…

Ну що ви все ускладнюєте, ринок, панове, він всюди ринок… Мистецтво, воно панове, вище за всяку політику…

Ну добре. Хай там  всі оті “арткритики”, що не бачать і не хочуть бачити атомних бомб у Північній Кореї, та “міжнаціональні”, чи то “міжнародні” письменники, що бачать ” Поруч з Путіним є надзвичайно культурні, інтелігентні люди, які все одно вважають, що його режим є чудовим.”, а для Захара Прилєпіна війна проти України – просто “простір свободи”, десь би там, далеко, в своїх вузьких тусовках отак тріщали. То б було десь там, в іншому вимірі, без війни, без нашої війни.

Але таки схоже на те, що глибина ураження цілої спільноти людей, за фахом своїм досить віддалених від реальності , котра, власне, створила і підтримує їх в досить таки комфортному та безпечному способі життя, досягла рівня, що становить вже  чи не глобальну небезпеку.

А для нас, коли ворог є, і він діє цілеспрямовано і найпідлішим чином, та небезпека має і певний вигляд і вже, як це не прикро, конкретні наслідки. Як безпосередньо після розвалу Радянського Союзу та появи “незліченних можливостей” для, скажемо так, добування грошей, та при відсутності належної законодавчої бази та тих справжніх фахівців, щоб підтримувати її в дії, з’явилось безліч “спеціалістів”, що добували грошові знаки з повітря, так і сьогодні, коли фактично термін “свобода слова” в багатьох випадках існує практично за відсутності всякого регламенту, кількість бажаючих “збити грошенят” на створенні чи то замовних, чи то просто таких, що викликають суспільний інтерес текстів та сюжетів досягла вже навіть не критичного рівня.

У багатьох випадках “віщання” новоявлених експертів, соціологів та інших політологів разом з публіцистами, нагадують мені досить давню тепер уже історію.

Хлопчина з не поганими мізками та вищою університетською освітою, за часів радянщини, як і багато хто з нас, жив якщо не скрутно, то, в усякому разі, не дуже вільно в матеріальному плані. І от, з’явилось чудо, заробляти гроші стало можливим на посередництві. Без виробництва, без прямої торгівлі. Ну, сьогодні всілякі фірми-прокладки також є відомим інструментом.

З’явились гроші. Дві машини. Стильний одяг. І так далі. Одна  досить вдала операція принесла грошей більше, ніж він міг колись заробити за років, так з п’ять. Він став більшим на зріст. Його ніс зайняв позицію, під кутом, так градусів з тридцять над горизонтом. Він став всіх повчати, як треба жити, що треба їсти і так далі. Далі, звичайно, історія сталась не дуже радісна, але в масштабах невеличкого колективу, то і її значення було не суттєвим.

Так і багато сьогоднішніх працівників, висловлюючись в стилі ретро, пера. Заробивши клавіатурою на непогану каву та й до кави, відчули, що, коли не заморочуватись всілякими ефемерними моралями там і етиками, а видавати саме те, що “піпл хаваєт”, то зовсім не обов’язково  ані напружуватись, ані замислюватись. Товар уходіт в лєт!

Тільки різниця полягає в тому, що тиражування різноманітних текстів та сюжетів сьогодні має набагато більші  масштаби, аніж колись самозакохані повчання мікроскопічного “босса” в маленькому колективі.

Звичайно, можна, гордовито повторюючи тези російського публіциста Нєвзорова про професійну відсутність моралі у сучасного журналіста, вважати себе літаючим над всім і всіма. Можна. І приклади такі є.

Можна називати себе  письменником і вважати війну на чужій території, з усіма її  смертельними і руйнівними атрибутами “територією свободи”. Можна…. Та от яка річ примусила мене спробувати викласти може і у формі деякого безладу певні думки.

Звичайно, це тільки мої власні думки, але, маючи деякий життєвий досвід, припускаю, що вони придатні до дискусійного розгляду. А річ ця полягає в тому, що міркування згаданого вище американо-французького письменника в деякій, як на мою думку, то досить таки суттєвій, мірі пояснюють ту мляву , якщо не сказати сильніше, реакцію колективного Заходу на дії Росії починаючи з 2008 року.

(далі буде)

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

1 Comment on "Про довіру, мистецтво і власні ілюзії (Частина 1)"

  1. “Поруч з Путіним є надзвичайно культурні, інтелігентні люди, які все одно вважають, що його режим є чудовим. Я не можу вдаватися в деталі, чому це робив Захар Прилєпін або Едуард Лимонов”. Якщо Прилепін з Лимоновим культурні та інтелігентні люди, то я посол бога Ра на нашій грішній землі.

Leave a comment

Your email address will not be published.


*


Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: