Мольфар дядя Пєтя

От редакции

Пока Митець занят безусловно важными делами, которые не дают ему добраться до жизнеописаний различного свойства, мы решили привести здесь один, а может и несколько эпизодов из жизни глубинки, по которой прокатилась война. Причем, описывать мы будем примерно тем языком, каким оно было сказано и потому за чистописание прошу не ругать, уже как есть, так есть.

***

На передньому, а також задньому плані сцени наявні всілякі квітучі рослини із свіжим, дещо масним листям, але з них коліром вибиваються кущі бузка, який нахабно квітне, незважаючи на тяжкий, військовий стан країни і пахтить так, що іноді здається, що хтось побризкав освіжувачем повітря. Причому, той освіжувач не свій, бо набризкано рясно до неподобства. Далі можна побачити обриси населеного пункта, надто малого, як для міста, і одночасно велкого, як для звичайного села.

Серед кущів з видом на річку і ліс, який зображено на протилежному березі, сидить дядя Пєтя, якого звуть Арістотелем – за філософський склад мислення. Дехто навіть каже, що він – мольфар, але то – навряд, бо мольфари напевно не женуть самогонку і не можуть випити стільки, що люба філософія сконає, не дойдя до половіни. А самогонка у дяді Пєті бува така, що тільки смуга ляга. Кажуть, що він ходив у розвідку за 10 кілометрів і пригощав особливим, односолодовим сортом окупантів. Сам він дуже не хизувався тим, але кажуть, що пан Путін втратив півтора десятка своїх нукерів, а дядя Пєтя, з тієї ж самої самогонки, встрілив у два ворожих Града і втік. Але навіть за 10 кілометрів люди бачили ту вечірку, бо гупало дуже серйозно.

І от він сидить і якось стурбовано вдивляється у далечінь. Аж раптом до нього підходить місцевий хлоп, який вивчився на журналіста і якийсь час працював у виданні «Бойовий гудок», чи якось таке. Увесь цей час він майже не приїздив додому і тут зʼявивсь вже як військовий кореспондент, який приїхав по матеріал про те, як склалося життя у прифронтовому населеному пункті. Він вже мав деякі доробки, але без коментарів дяді Пєті картина не мала глибинного, філософського сенсу.

-Вітаю, дідуню! Як ся маєш?

-Здоров був, журналіст. Все як треба, згідно затвердженим планам.

-То розкажіть трохи, як воно було, коли ворог був поруч. Мабуть важко?

-Та всяке було і важко – теж. Але ми подолали усі труднощі.

-Яким чином?

-Так а яким? Геройськи, звичайно.

-А куди ви так уважно вдивляєтеся?

-Та Тузік кудись забіг, щоб шкоди ніякої не наробив.

-А що таке? На міні підірветься?

-Хто, Тузік? Ні за що. То ми з тобою підірвемось, а він – ні.

-То яка з того шкода? Най бігає.

-Та вже були прецедента. Бач воно як. Тут були ворожі ДРГ, але хлопці встигли міни поставити, от їх тут трохи й набило. Так Тузік туди бігав і ще сусідский пес, чорний такий, кудлатий.

-І що вони робили?

-Так от у тому ж и справа. У перший день, як воно там погупало, побігли і зникли. Ми пішли подивитися і побачили поранених ворогів.

-Що ви зробили? Взяли у полон?

-Який полон, синку? Кажу ж – міни там. Полишили ми їх, але не Тузік із тим собакою.

-І що ж вони зробили? Поїли?

-Хех! Якби. Спершу вони надругалися над диверсантами. Ми вже згодом зʼясували, що то з ГРУ були.

-Як надругалися?

-Жорстоко. А вже потім, коли ті притихли, бігали попоїсти.

-А далі що?

-Далі некрасіво вийшло. Бачиш, як стежки правди несуть неприємності. То ж переказали військовим. Ті приїхали, зняли міни, дісталися до рештків ДРГ і знаєш що вони перше зпитали? Питають, де їхня зброя. Бач яка справедливість?

-Так то їхня робота. До чого тут справедливість?

-А справедливість полягає в тому, мій любий друже, що їм зовсім не було цікаво, звідки взялися ті міни. А люди останнє віддавали для охрани і оборони, розумієш? То ж решту ми вже просто бульдозером закопуємо, щоб отих дурних питань про зброю не було.

-І що далі було?

-Та що, пішли шукати зброю по хатах і клугнях.

-Ну?

-От тобі й ну. Повигрібали у хлопців. Не все, звісно, але сварили за те. А воно ж у хозяйстві все потрібно. Дещо було не жалко. От як у Василя Степановича стояла якась чудирнацька БМД, чи щось таке. Ми її тактором витяглі з річки. Так от і досі не розібрался, як її розрядити. Навіть раз встрілили, так вона падлюка автоматично подала ще один снаряд. Тож віддали цей непотріб з легким серцем. Але згодом упіймали полоненого і приховали, щоб він показував, що там і як у інших машинах.

-А є ще щось?

-Та трохи є. Там, у лісі. Бачиш, як воно вийшло. Ми ж зняли дорожні знаки, а там – полишили один, на ньому написано «обʼїзд». То ж вони туди заїхали, а назад вже  – ні.

-А скажіть ще…

-О! Тузік біжить.

І дійспо важко ступаючи, до них наблизивася здоровенний, рудий пес. Вигляд в нього був гладкий і задоволений.

-Ну бандюган, пішли додому.

Старий чоловік і собака почимчикували у містчеко. Чоловік ніс розкладний стілець, а собака – задоволено вимахував хвостом

-Дядя Пєтя, стривайте! А які прогнози по війні?

-Які там прогнози, синку? Пи**ець Путіну. Йому зараз треба дбати лише про одну річ.

-Яку саме?

-Щоб не потрапити до оцього бандюгана і до того сусідського пса, бо буде йому біда. Хай краще як Гітлер, бо пошкодує.

Махнув рукою і пішов навпростць повз розкурочену бойову машину окупанта. І дійсно, попастися у теплі руки мольфара дяді Пєті краще не треба. До того ж, він має такого розумного й невгамовного пса.

Завіса.

4 Comments on "Мольфар дядя Пєтя"

  1. rudolf_bochkin | 15.05.2022 at 08:29 |

    СМАЧНО написано!

  2. rock-n-roll | 15.05.2022 at 08:46 |

    “…з них коліром вибиваються кущі бузка, який нахабно квітне, незважаючи на тяжкий, військовий стан країни і пахтить так, що іноді здається, що хтось побризкав освіжувачем повітря. Причому, той освіжувач не свій, бо набризкано рясно до неподобства.”

    Оце точно в стилі Митця! Дуже гарно!

  3. Санто | 15.05.2022 at 10:27 |

    Немає страшнішого для противника воїна, ніж отакі українські дядьки. Для них валити ворога – це така ж робота, як косити сіно, колоти свиню, садити картоплю. А працювати у нас вміють. І є для цього час і натхнення…

  4. Сергей * | 15.05.2022 at 10:31 |

    Дядя Петя..Совпаденіє? Не думаву.

Comments are closed.