Автор — Тимур Литовченко

На «Лінії оборони» дуже часто повторюється думка, що все створене в Радянському Союзі було вторинним, неоригінальним, «скомуніздженим» із західних оригіналів. На 99% це було і справді так, але — всього лише на 99%. Себто, десь на радянському маргінесі таки існував один-єдиний жалюгідний 1% чогось первинного і по-справжньому оригінального. Так само, як в знаменитому булгаківському романі антиподом на весь величезний Массоліт таки знайшовся один-єдиний Майстер. Звісно, існував він поза межами асоціації — в затишному підвальчику, в оточенні книг, під опікою коханої Маргарити… Але ж існував!.. Отож хотілося б розповісти про такого ж невизнаного Майстра — тільки не в літературній царині, а в музичній.

Люди молодшого піонерського віку повинні пам’ятати ту серію радянського телесеріалу «Слідство ведуть ЗНАТОКИ», де йдеться про підробки ювелірних витворів Карла Фаберже. Здавалося б, навіщо вдаватися до подібних хитрощів в країні переможного соціалізму?! Якщо тут від кожного — за його здібностями, то бери собі та займайся вільною творчістю задля власного душевного задоволення…

Однак усе виглядало настільки легко і красиво лише в теорії. На практиці ж радянські митці та інші люди творчих професій перебували під прискіпливим наглядом різноманітних художніх рад і комісій, які пильнували, в якому напрямі працює той чи інший індивід та чи не надто відхиляється він від канонів соціалістичного реалізму. Якщо виникала подібна небезпека — відповідна художня рада або відповідальна комісія здіймалася на диби і не давала дорогу в життя творчості бунтівних митців. Не маючи виходу на аудиторію, митець не дочекається реакції на свою творчість. А творити далі без таких відгуків ой як важко!..

Отож і доводилося вдаватись до різноманітних хитрощів, аби тільки обійти штучні перешкоди, створювані отими епічними комісіями та художніми радами. Один з перевірених засобів обходу саме й полягав у тому, щоб послатися на загальновідомий авторитет. Тому-то у згаданій вище справі серіалу «Слідство ведуть ЗНАТОКИ» ювелір і працював «під Фаберже»…

Іншим перевіреним засобом обходу перешкод було посилання на «народність». Наприклад, у музиці: якщо до назви вокально-інструментального ансамблю додавалося магічне визначення «фольклорний» або «естрадно-фольклорний», то це давало музикантам більшу свободу творчості. З іншого боку, якщо згадувати справжнє ім’я автора якоїсь пісні було з тих чи інших міркувань незручно — пісню можна було оголосити «народною». Всі розуміли, що така аргументація шита білими нитками. Тим не менш, заплющували очі на «невідоме авторство».

Це іноді провокувало ситуації просто курйозні, іноді навпаки сумні. Пригадайте, наприклад, той самий епізод з к/ф «Модільяні», де показано змагання молодих французьких живописців? Весь цей епізод супроводжується по-справжньому божественною мелодією «Ave Maria» — щоправда, в сучасному аранжуванні композитора Гая Фарлі та в супроводі репу… Але від того «Ave Maria» не втрачає своєї безумовної принадності:

То що ж це за мелодія? І хто є її автором? Цікаво, що композиція «Ave Maria» вперше з’явилася… на випущеній в 1970 році Всесоюзною фірмою грамзапису «Мелодія» платівці, що мала назву «Лютнева музика XVI-XVII століть». Там було зазначено, що автор цієї композиції… невідомий. Ось як звучить «Ave Maria» на тій грамплатівці (Надія Вайнер — меццо-сопрано, Марк Шахін — орган, Володимир Вавілов — лютня):

Ну гаразд, грамплатівка вийшла, належне враження на любителів класичної музики справила, потім почала перевидаватися… На наступних тиражах автором цієї композиції був зазначений Джуліо Каччіні — відомий італійський композитор того періоду. Втім, фахові музикознавці зазначали, що за цілою низкою ознак, «Ave Maria» не надто характерні як для творчості Каччіні, так і для італійської лютневої музики XVI-XVII століть. Така мелодія в принципі не могла бути написана в той період!.. І лише згодом вдалося встановити, що справжнім автором «Ave Maria» є радянський композитор, гітарист-семиструнник і лютняр Володимир Вавілов (1925-1973 роки).

(Далі буде)