Плагіатор (оповідання, ч.1)

Автор — Тимур Литовченко

Не треба думати, нібито світ мистецтва загалом і літератури зокрема — це, як казав незабутній Кіт Бегемот, така собі «оранжерея», де митців (або конкретніше — літераторів) вирощують, немов ананаси. Аж ніяк! У цій сфері повно покидьків, і ніхто не застрахований від зустрічі з ними. Наривався на покидьків і я, звісно. І при цьому винайшов своєрідну — творчу форму відповіді на такі ситуації. Справді, навіщо товкти пику мерзотникові, коли свої почуття можна вкласти… у красиве оповідання, наприклад?! Пропонований увазі завсідників «Лінії Оборони» саме і є моєю творчою відповіддю на одну з таких ситуацій… 

— Скрипалю… Гей, скрипалю, припини!

Разом з іншими відвідувачами я обернувся до столика, розташованого у найтемнішому куточку зали.

— Агов, чуєш… Припини зараз же своє пиликання, ти, недолугий учень цвіркуна!!!

Єдиною людиною, що не відреагував на обурені заклики, був сам музика. Звиваючись і вклоняючись на всі боки, він продовжував повільно лавірувати поміж столиками, награваючи щось класичне. Час від часу хтось із відвідувачів «Носорога» вкидав дрібні гроші до оксамитного мішечка, що висів на розшитому дешевим бісером паску. Навряд чи завсідниками керувало розчулення: скрипка давно розсохлася. Скоріш, то був вияв співчуття типовому невдасі… а може й бажання позбутись настирливого джерела шуму над вухом! Але все ж навіщо висловлювати протест в отакій явній формі?! Адже й невдахам потрібно з чогось жити — от хоча б із музики. Навіщо ж тоді…

— Ось я тобі!.. Я тобі!..

Коли задзвеніла розбита склянка, з-за каси вийшов самий хазяїн. Половина офіціантів, чемно вибачившись, лишила клієнтів і рушила до погано освітленої частини зали, туди ж попрямував викидайло. Публіка стежила за розвитком подій із непідробною зацікавленістю. Здається, назрівав скандал, що обіцяв завершитись непоганою бійкою. Так, не у всіх жаб з нашого болота крівця захолола! Нехай це не Париж із його споконвічним вируванням пристрастей, але все ж тут і зараз станеться щось цікаве…

Намагаючись не пропустити жодної деталі майбутньої бійки, я ледве встиг пригубити кларет, коли почув захоплений шепіток:

— Знов ото Хартлент шаленіє! Очевидно, під зав’язку нажерся з ранку.

Озирнувшись, я узрів дві зморшкуваті сизуваті фізіономії, що видавали постійних відвідувачів «Носорога».

— Це що, той самий Хартлент? — здивувався я, проте бойові дії в іншому кінці зали саме розпочались, і відповідь на моє питання потонула у дзеленчанні розтрощених тарілок.

— Даруйте, що ви сказали? — перепитав я.

— Той або не той, хтозна, — промимрив один із завсідників, у якого ліве око запливло і сльозилося, — але все ж він значно ліпший музика від нездари Йони, це точно. Принаймні, був колись…

— Не наша то справа, Гоку, — пробуркотів другий, підводячись і вже на ходу ковтаючи смажену рибу разом із кістками. — Давай-но ворушися. Щось тут смаженим смердить, немов на їхній прокопченій кухні.

— Але ж…

— Чи ти хочеш, аби під гарячу руку нас загребли і потримали за причинне місце?

Рибоїд ковтнув востаннє й широкими кроками попрямував до виходу. Я спробував уточнити в його товариша, чи не має цей Хартлент якогось відношення до досить відомого музиканта, проте перший завсідник квапливо проговорив:

— Даруйте, ваша милість, але нам тут затримуватись і справді… — після чого чемно посміхнувся, єдиним духом висушив глиняний кухоль, що стояв лишався досі на столі, й довірливо-інтимним тоном, межуючим із зухвалістю, мовив: — Взагалі, навіщо це?! І вам, і нам…

За мить і він продирався уздовж стіни до виходу. Я звернув увагу на те, що обидва завсідники всіляко намагались оминути групу людей, які пихкотіли від напруги, обліпивши істоту, котра нагадувала манерами скаженого орангутанга. Я рішучо кинувся до офіціантів, на ходу витягаючи гаманця. Проведені у Сорбонні чотири роки були переповнені найрізноманітнішими враженнями, відтак я багато чого призабув. Проте прекрасно пам’ятав концерти знаменитого скрипаля, на які водила мене добра моя матуся. Крім того, Хартлент ще й писав музику. Тож якщо нині він занепав до рівня пияки та гульвіси… Ні, це не було би втратою світового масштабу, як, скажімо, смерть Моцарта, Чайковського, Патті або Бозіо. Але для звичайного смертного на кшталт мене таке чудацтво долі безумовно здавалось надцікавим.

З офіціантами я домовився досить легко, із охоронцями порядку, які встигли прибігти на галас — теж. Найважчим було не допустити сутички скаженого орангутанга з горилою-швейцаром, що застиг біля дверей питовного закладу зі стиснутими кулаками та насторожено спостерігав за ворогом з-під похмуро насуплених брів.

— Ну-ну, пане Хартлент, чи ж варто отак хвилюватись через те, що ви набагато талановитіші від цього музичного паяца, — заспокоював я викупленого гульвісу.

— Як-як ви сказали? — він раптом охолонув і вирячив на мене очі, у яких п’яний туман повільно розсіювався, поступаючись місцем непевним проблискам розуму. Я повторив.

— Хм-м-м, отже, ви пам’ятаєте мене у кращій формі, — Хартлент підніс до обличчя руку, і я побачив, до чого ніжна ця рука і як тремтять довгі тонкі пальці природженого музики.

— Не тільки я, але й інші, — значно перебільшуючи, я передав Хартленту розмову із завсідниками шинка та приготувався брехати далі. Проте скажений орангутанг вже зник, а нещасна людська істота, що залишилася замість нього, була зайнята винятково своїми думками, тому мені довелось замовкнути.

— От що, — сказав нарешті колишній скрипаль, — давайте підемо в якусь затишну місцинку, і якщо ви й досі відчуваєте інтерес до такого нездари, як от я…

Довелось запевняти Хартлента, що він зовсім не нездара. Але цим тільки розбурхав орангутанга, що задрімав, а тепер голосно й різко ревонув:

— Тільки щоб жодних мені цвіркунів!!!

(Далі буде)

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

About the Author

Tymur
Tymur
Письменник, журналіст і блогер

Be the first to comment on "Плагіатор (оповідання, ч.1)"

Leave a comment

Your email address will not be published.


*


Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: