Раб, який став царем

Там нет спасенья от раба, который стал царем!
Он в созиданьи бестолков, а в разрушеньи скор,
Он глух к рассудку — криком он выигрывает спор.
Для власти власть ему нужна, и силой дух поправ,
Он славит мудрецом того, кто лжет ему: «Ты прав!»
Он был рабом и он привык, что коль беда пришла,
Всегда хозяин отвечал за все его дела.
Когда ж он глупостью теперь в прах превратил страну,
Он снова ищет на кого свалить свою вину.
Он обещает так легко, но все забыть готов.
Он всех боится — и друзей, и близких, и врагов.
Когда не надо – он упрям, когда не надо – слаб,
О раб, который стал царем, все раб, все тот же раб.
Редьярд Кіплінг

 

«Московська історія пришита до історії Русі білими нитками».

Карл Маркс. 1856 р.

 

Маркс намагався дослідити витоки формування російського політичного менталітету і, певною мірою, коріння російського менталітету загалом. Він приходить до висновку, що це коріння потрібно шукати не в Київській Русі, на спадкоємство якої претендували російські можновладці та офіційні історики, а в періоді, коли Московія перебувала під ярмом Золотої Орди:

Читати «праці» марксистів немає сенсу, бо життя довело, що впровадження їх теорій призвело до багатомільйонних жертв. Тільки деякі країни ще не відмовились від побудови комунізму, продовжуючи виморювати голодом своїх громадян.

Утім, була одна робота Карла Маркса, що  надрукована вперше російською мовою лише в 1989 (!) році в журналі «Вопросы истории». Причиною заборони друку в СРСР були украй несхвальні відгуки про Росію, та її правителів.

Отже, скорочена історична розвідка Маркса, про яку «забули» комуністи, хоча й безперервно повторювали: «потому что эти идеи бессмертны». Ця праця досить велика, тому надаю читачеві лише невеличкі вирізки, без жодних коментарів. На думку комуністів та їх послідовників: «Спроби наших ідеологічних противників оголосити марксизм застарілим незмінно терплять крах». Вважаю, що справді ця праця не застаріла.

Отже, Карл Маркс. «Викриття дипломатичної історії XVIII століття». (1856-1857 р.)

«Нам вказують… на Святослава, котрий урочисто заявляв: «Греки забезпечують мене золотом, дорогими тканинами, рисом, фруктами і вином, Угорщина дає скотину і коней, з Росії я отримую мед, віск, хутра і рабів».

Політика перших Рюриковичів радикально відрізняється від політики сучасної Росії. То була не більше і не менше як політика германських варварів, які заполонили Європу. Імперія Рюриковичів передує створенню Польщі, Литви, прибалтійських поселень, Туреччини та самої Московії.

Відтак норманська Росія цілком зійшла зі сцени, а ті слабкі спогади, в яких вона усе ж пережила саму себе, розвіялись зі страшною появою Чинґісхана. Колискою Московії було криваве болото монгольського рабства, а не сувора слава епохи норманів. А сучасна Росія є нічим іншим, як перевтіленою Московією.

Татарська навала тривала з 1237 до 1462 р., понад два століття. Вона не лише пригнічувала, а й ображала та висушувала душу народу, який став його жертвою. Татаро-монголи встановили режим систематичного терору; спустошення та масова різанина стали його невід’ємною складовою. У зв’язку з тим, що кількість татар у порівнянні з величезними розмірами їхніх завоювань була незначною, вони прагнули, оточивши себе ореолом жаху, збільшити власні сили та скоротити шляхом масових убивств кількість населення, яке могло би підняти повстання у їхньому тилу.

Татарська навала тривала цілих сто років, перед тим, як Московія вийшла з невідомости. Аби підтримати міжусобиці  князів та забезпечити їхню рабську покірність, монголи відновили значення титулу великого князя. Боротьба за цей титул була, як пише сучасний автор, «підлою боротьбою, боротьбою рабів, головною зброєю яких був наклеп і які завжди були готові видавати один одного своїм жорстоким повелителям; вони сперечалися через підупалий престол і могли здобути його тільки як грабіжники й батьковбивці, з руками, повними золота та заплямованими кров’ю; вони наважувалися вступити на престол, тільки плазуючи, та могли втримати його, тільки стоячи на колінах, тремтячи перед загрозою кривої шаблі хана, який завжди був готовий скинути до ніг ці рабські корони та голови, що їх носили.

Саме в цій ганебній боротьбі московська лінія князів зрештою взяла гору. У 1328 р. Юрій, старший брат Івана Калити, підібрав біля ніг хана Узбека великокнязівську корону, яку забрали у тверської лінії за допомогою наклепів та вбивств. Іван І Калита та Іван III, названий Великим, уособлюють Московію, що піднялася завдяки татарській навалі, та Московію, що стала незалежною державою завдяки зникненню татарського володарювання. Результат усієї політики Московії з самої її появи на історичній арені втілений в історії цих двох постатей.

Політика Івана Калити полягала в наступному: граючи роль огидного знаряддя хана та запозичуючи, таким чином, його владу, він обертав її проти своїх суперників – князів та проти власних підданців. Задля досягнення цієї мети йому було потрібно завоювати довіру татар, цинічно догоджаючи, здійснюючи часті поїздки у Золоту Орду, принижено сватаючись до монгольських князівен, прикидаючись цілковито відданим інтересам хана, будь-якими засобами виконуючи його накази, підло обмовляючи власних родичів, сполучаючи в собі роль татарського ката, облесника та старшого раба. Він не давав спокою ханові, постійно викриваючи таємні змови. Як тільки тверська лінія починала виявляти деяке стремління до національної незалежности, він поспішав в Орду, щоб повідомити про це. Як тільки він зустрічав спротив, звертався за допомогою до татар для його придушення. Та недостатньо було тільки грати таку роль, щоб мати в ній успіх, потрібне було золото. Лише постійний підкуп хана та його вельмож створював надійну основу для його системи брехні та узурпації.

Ось так він став засновником московитської держави, і характерно, що народ назвав його Калитою, себто грошовитим мішком, бо саме грошима, а не мечем він проклав собі шлях. Усю його систему можна виразити у кількох словах: макіавеллізм раба, що прагне узурпувати владу. Свою власну слабкість – своє рабство – він перетворив на головне джерело сили.

На початках свого правління (1462 – 1505) Іван III був ще данником татар, удільні князі ще оскаржували його владу, Новгород панував над північною Росією.

Вражена Європа, яка на початках правління Івана заледве знала про існування Московії, затиснутої поміж татарами та литовцями, була ошелешена несподіваною появою на її східних кордонах величезної імперії, і сам султан Баязид, перед яким Європа тремтіла, вперше почув зарозуміле слово московита. Як Іванові вдалося звершити таку велику справу? Чи був він героєм? Російські історики змальовують його відвертим боягузом.

Коли Іван заволодів престолом, Золота Орда уже давно була ослаблена: зсередини – жорстокими міжусобицями, ззовні – відділенням від неї ногайських татар, вторгненням Тимура-Тамерлана, появою козацтва та ворожими діями кримських татар. Московія, навпаки, неухильно дотримуючись політики, накресленої Іваном Калитою, стала неохопною громадою, затиснутою татарськими ланцюгами, але водночас міцно скріпленою ними. Хани, ніби під дією якихось чарів, продовжували бути засобом розширення та зміцнення Московії. Вони спеціально посилювали могутність православної церкви, яка в руках московських великих князів виявилась небезпечною зброєю проти них самих.

Аби повстати проти Орди, московиту не потрібно було винаходити нічого нового, а тільки наслідувати самих татар. Але Іван не повставав. Він сумирно визнавав себе рабом Золотої Орди. Через підкуплену татарську жінку він схилив хана до того, щоб той наказав відкликати з Московії монгольських намісників. Такими непомітними та прихованими діями він хитрістю виманив у хана одну за одною такі поступки, котрі були згубними для ханської влади. Таким чином, могутність була ним не завойована, а вкрадена.

Він все ще продовжував упадати перед ханськими послами та називати себе їхнім данником, але ухилявся від сплати данини під вигаданими приводами, застосовуючи усі можливі виверти раба-втікача, який не наважується постати перед лицем свого господаря, а прагне тільки вислизнути поза межі досяжности. Нарешті, монголи прокинулися від сплячки та настав час битви. Іван, тремтячи від самої думки про збройну сутичку, намагався шукати порятунку у власному боягузтві та нівелювати гнів ворога, забираючи від нього об’єкт, якому той міг помститися. Його порятувало тільки втручання кримських татар, його союзників. Проти другої навали Орди він, задля годиться, зібрав переважальні над супротивником сили, що однієї чутки про їхню кількість було достатньо, щоб відбити напад.

Діючи вкрай обережно, він не наважився приєднати Казань до Московії, а передав її правителям із роду Менґли-Гірея, свого кримського союзника, щоб вони зберігали її для Московії. За допомогою здобичі, яку забрав у переможених татар, він обдурив татар-переможців. Та якщо цей дурисвіт був занадто розважливим та розумним, аби перед свідками свого приниження набрати вигляду завойовника, то він чітко розумів, яке приголомшливе враження має викликати падіння татарської імперії на відстані, яким ореолом слави він буде наділений і як це полегшить йому урочистий вступ у коло європейських держав. Тому перед іноземними державами він прийняв театральну позу завойовника, і йому справді вдавалося за маскою гордої образи та дратівливої бундючности приховувати настирливість монгольського раба, який ще не забув, як цілував стремено у найнікчемнішого з ханських посланців. Він наслідував, тільки у дещо стриманішому тоні, голос своїх колишніх господарів, що змушував його душу тремтіти.

Варто відзначити ту підступність, яку Московія, так як сучасна Росія, постійно використовувала для руйнування республік. Почалось із Новгорода та його колоній, потім надійшла черга козацької республіки, завершилось усе Польщею. Щоб зрозуміти, як Росія роздрібнила Польщу, треба вивчити нищення Новгорода, яке тривало з 1478-го до 1528-го року.

Православна віра була одним із найсильніших знарядь боротьби в його діях. Та кого обрав Іван для того, щоб заявити претензії на Візантійську спадщину, щоб приховати за мантією порфірородного тавро монгольського рабства, щоб установити спадкоємність між престолом московитського хвальчиська та славною імперією святого Володимира (київського князя Володимира Святославовича), щоб у власній особі дати православній церкві нового світського очільника Римського Папу. При папському дворі жила остання візантійська принцеса. Іван видурив її у Папи, давши клятву зректися віри – обіцянку, від якої наказав примасу його звільнити.

Між політикою Івана III та політикою сучасної Росії існує подібність. Іван Калита, раб монголів, досягнув величі, маючи в руках силу найбільшого свого ворога – татар, яку він використав проти дрібніших своїх ворогів – князів. Він міг використати силу татар лише під вигаданими приводами. Змушений приховувати від своїх господарів силу, яку справді накопичив, він водночас повинен був затуманювати своїх братів-рабів владою, якої не мав. Щоб вирішити цю проблему, він повинен був перетворити на систему всі рабські виверти та застосовувати цю систему з наполегливою терпеливістю раба.

Зробимо підсумок. Московія була вихована та зросла в жахливій та гидкій школі монгольського рабства. Вона посилилася тільки завдяки тому, що стала virtuoso [віртуозною (італ.)] в мистецтві раба. Навіть після свого звільнення Московія продовжувала грати роль раба, який став паном. Згодом Петро Великий поєднав політичне мистецтво монгольського раба з гордими прагненнями монгольського володаря, якому Чінгісхан заповів здійснити свій план завоювання світу».

Скорочував К. Маркса

Yaroslav

16 Comments on "Раб, який став царем"

  1. Гарний вірш про нашого янелоха паскудовича.Прям тютінька в тютіньку.Хороша стаття.Дякую автору.

  2. Віктор | 30.07.2021 at 19:00 |

    Для розуміння співвідношення сил татаро-монголів та завойованих ним народів такі “дивні” питання:
    1. На скільки часу вистачить гектара землі коню, який просто на ньому пасеться.
    2. Скількох тварин-людей і скільки часу зможе прогодувати той же гектар, якщо на ньому буде селянин-господар.
    Варіант два дає в рази більшу продуктивність землі. З чого витікає, що при однакових територіях країна кочівників має в рази менше населення, ніж країна землеробів.
    Чому ж кочівники були такі страшні й успішні в завоюваннях? Тому, що організація життя кочівників дає в рази більший мобілізаційний потенціал. Тобто з меншого населення можна мати більше воїнів.
    Маючи більше воїнів – можна позавойовувати. Але щоб успішно і довго тримати завойованих – воїнів мало. Потрібні й інші спеціалісти. А тут і вилазить: мало населення – мало й спеціалістів. Нікому було довго і якісно тримати завойоване.
    Тому не варто переоцінювати таланти московських іванів…

  3. Казимир | 30.07.2021 at 19:40 |

    Нашёл эту статью Маркса в оригинале. Рекомендую. Кстати она в свободном доступе в некоторых библиотеках.

  4. Непоганий витяг, За Московію питань нема, А от то шо в 19-му сторіччі досить впевнено продукувалась ідея шо не тільки спілки сарматьских держав, але й словян не існую, а е якісь германо-норманські варвари, А ми тут на кацапів нарікаем, У москалів навіть ненавість набута,

    • Moja07 | 31.07.2021 at 13:21 |

      Ну які в сраку МОНГОЛИ? Після цього читати далі немає сенсу.

  5. Евгений О. | 30.07.2021 at 20:17 |

    Весьма полезный материал.
    Однако то, что относится к расссеянским властителям с незапамятных времен, может быть с существенной долей адекватности применено к ряду и европейских политиков времени нынешнего.
    Удивительно, но получается, что научно-технический прогресс, огромное количество знаний о мире и закономерностях его существования, на сознание некоторых, добившихся вполне ответственных постов политиков и государственных деятелей, оказали неожиданно мизерное воздействие.
    О воротилах финансовой сферы, за последние десятилетия превратившейся в некое, по сути не зависимое от остальной экономики деньгоделательное производство и говорить нечего.
    Виртуозное владение биржевыми и финансовыми инструментами при практической оторванности от реальной экономики.
    Получается, что мерзкая поговорка об отсутствии запаха у денег стала фундаментальным принципом для многих и многих.
    Чем и не преминули воспользоваться “достойные” потомки приведенных в статье персонажей…
    Много чего еще впереди….

  6. pan_futiy | 30.07.2021 at 20:49 |

    Большое спасибо, ооочень интересный материал!

    “…Зачем же холопьей жаждой
    Объяты опять они?
    Причина не в том, что туже
    Сжимают кольцо псари;
    Раб – это не цепь снаружи,
    Но жажда цепей внутри!
    И тщетно твердить баранам
    Про волю как цель борьбы:
    Не раб порожден тираном –
    Тиранов родят рабы!..”
    http://yun.complife.info/verses/mustdie2.txt

    • pan_futiy | 30.07.2021 at 20:52 |

      Что ж ты думал, мудрец, посуливший нам царство свободы?..

      Николай Чернявский

      Что ж ты думал, мудрец, посуливший нам царство свободы?
      Раб подымет глаза, всех возлюбит, поймёт и простит?
      Вот и рухнула лживая сказка о дружбе народов
      До того, как народы ту дружбу смогли обрести.
      Я спиной ощущаю, мы плети и пряника дети,
      Выраставшие в страхе не знавшие слово любовь.
      Иссушает свободу, пропахший пожарами ветер,
      Ни кометы, ни голода, бойтесь вчерашних рабов.

      Что гуманизм – лепет!
      Свой у рабов гонор.
      Лишь отпустить цепи,
      Руки ползут к горлам.
      Стаей гулять – сладко,
      Крови хлебнуть случай,
      Да выбирать слабых
      Из чужаков лучше.

      Против бывших господ бывший раб побоится, не встанет.
      Но за все унижения крови желают ножи.
      Как же просто, что корень всех бедствий жиды и армяне –
      Извести под чистую, и станет прекрасною жизнь!
      Ты удобен бунтующий раб, если в тронный не целишь,
      Заглушив коноплёю и водкой остатки мозгов.
      И лопатки сапёрные – хлеба замена и зрелищ,
      Как мечи гладиаторов, в сущности, тоже рабов.

      Мальчик, поправь каску,
      Бойся ножа в спину.
      Если сгнила сказка,
      Не возродишь гимном.
      Сила родит злобу,
      Пуля зовёт пулю,
      Хоть ты святым пробуй,
      Здесь чужаком будешь

      (впервые услышал эту песню в конце 80-х)

  7. Alex_Y_88 | 30.07.2021 at 20:56 |

    Большое спасибо автору.

  8. Док | 30.07.2021 at 22:05 |

    Дуже влучно Маркс помітив стратегію монголів в тому, що малими силами можливо утримувати в рабстві набагато чисельніші народи лише за рахунок страху.
    Теж саме зараз робить і московія. Вони навіть дійшли до такого нахабства, що пропонують американцям скорочувати їхні реальні види озброєнь в обмін на свої “мультики”, якими ху_йло залякує світ

  9. Valerii | 30.07.2021 at 22:23 |

    Супер!! Дякую.

  10. Устим Ладенко | 31.07.2021 at 01:17 |

    Є гарний переклад цього вірша Редьярда Кіплінга українською мовою:

    https://youtu.be/0vsYVj2mY1o

    • Yaroslav | 31.07.2021 at 09:25 |

      Я знав про цей переклад. В ньому йдеться про слугу, а не про раба. Це зовсім різне.

  11. Marina | 16.08.2021 at 23:38 |

    СВЯТО МЕСТО
    Анэс Зарифьян

    Свято место – кто его не знает?
    Свято место – свечечки горят.
    Свято место пусто не бывает –
    Так у нас в народе говорят.

    Как-то раз глядит народ, а оно пустое.
    Предложили мудрецу бремя власти той.
    Он ответил: “Я такой чести не достоин.
    Место – свято, стало быть, пусть займет святой”.

    Но свято место пусто не бывает
    И зазря пылиться не должно.
    Раз мудрец его не занимает,
    Храбрецу достанется оно!

    Предложили храбрецу сесть на это место –
    Отказался на него даже и глядеть.
    “У меня есть верный конь, сабля да невеста!
    Я на месте не могу и часа усидеть!”

    Но свято место сирый дождик мочит,
    А потом нагрянет белый снег…
    Раз храбрец занять его не хочет,
    Пусть хоть добрый сядет человек.

    Предложили добряку на него забраться.
    Подошел добряк – и бряк: “Дальше не пойду!”
    “Пощадите, – говорит,- я не справлюсь, братцы!
    Я на месте на святом сразу пропаду!”

    Но свято место может прохудиться
    И с годами порасти травой.
    Раз добряк занять его боится,
    Знать, хозяин нужен деловой.

    Кто-то шасть тогда к дельцу и шепнул словечко.
    Тот подъехал: “Где товар? Покажи, каков?
    Я-то думал, продают теплое местечко,
    А святое покупать – нету дураков”.

    Свято место не должно быть пусто,
    Но – увы! – не занято пока.
    Если так уж с выбором не густо,
    Посадить придется… дурака!

    Он не храбрый, не святой, на умишко бедный,
    Он упрячет в трудный час голову в кусты.
    Но уж лучше пусть сидит – глупый да невредный.
    Свято место не должно долго быть пустым!

    Свято место пусто не бывает.
    Кто на нем уселся – тот и свят.
    Наш дурак к почету привыкает,
    Недовольных душит, как котят.

    Одолел он бедный люд фразами пустыми,
    Стали пищей для него лесть и клевета.
    Всех знакомых дураков объявил святыми,
    Всем дельцам пораздарил теплые места.

    Свято место больше не пустует –
    Так не раз случалось на веку.
    Мудрый, храбрый, добрый негодуют:
    “Как оно досталось дураку?!” Ну как?

    1981

Comments are closed.