Попередження: хто не любить космічну НФ — не читайте це!!!
4
Уся агентурна мережа дарків була ліквідована протягом шістдесяти восьми годин. Власне, вистачило б і тридцяти шести. Просто три рядові агенти й «десятник», завербовані вже після мене, прибули до місць призначення на добу пізніше, ніж я. Тому операція трохи затяглася. Ніхто не чекав такого швидкого й такого повного провалу, ні наші, ані тим паче дарки. А справа була як завжди в маленькій дрібничці. Тобто не в дрібничці зовсім, якщо добре розібратися. Адже допоміг саме засіб, покликаний заважати і стримувати: компромат.
Мережа резидентів була побудована з математичною точністю: головний агент (себто я) одержував інформацію від десяти «сотників», кожен з них спілкувався з десятьма «десятниками», а кожен «десятник» у свою чергу — з десятьма рядовими агентами. Загалом тисяча сто одинадцять чоловік. У кожного начальника було по десять записів компрометуючого матеріалу на безпосередніх підлеглих. (У мене було одинадцять записів тільки тому, що одинадцятий стосувався новенького «десятника», його я мав передати відповідному «сотникові», підлеглому мені.)
Так було влаштовано для того, аби у разі відмови підкоритись начальник міг оперативно приборкати непокірного. Та оскільки головний резидент передав у контррозвідку записи на десятьох «сотників», легіонери дуже швидко одержали за допомогою знайденого в них компромату доступ до ста «десятників». Таким же чином була заарештована тисяча рядових колабораціоністів. Таким чином, я відіграв роль каменю, що зірвався з вершини і викликав лавину… І тепер, озираючи минуле, маю без удаваної скромності відзначити: саме завдяки мені для людства все скінчилося щасливо. Адже до моєї появи контррозвідка ніякими зовнішніми зусиллями не змогла розкрити жодного рядового агента! В усіх нас були такі відточені «легенди», що «розкусити» бодай одного не вдалося б і за тисячу років!
Потім я передав даркам фальшиві відомості про об’єкти нападу, і всі до останньої ударні групи їхньої зоряної флотилії потрапили до пасток і були стерті на порох. Остаточно розбити всю армаду, знекровлену втратою найкращих кораблів і відбірних військових, до того ж деморалізовану таким невдалим початком кампанії, було неважко.
До речі, компромат на мене люди теж одержали! За день після провалів перших же бойових операцій на сьомій Альдебарана знайшли невідомо ким підбитий одномісний корабель. Поруч лежав труп дарка з пропаленою променеметом діркою в грудях. Небіжчик стискав у руці диктофон із записом. Проте ніякої сенсації запис не викликав: від самого початку я й не думав нічого приховувати від контррозвідки. Коли ж мене привезли на місце події, я впізнав у вбитому мерзотника, який допитував мене.
Далі відбувся суд. Жоден з нас навіть не збирався заперечувати свою провину. Всі колабораціоністи були морально знищені ще тоді, коли за вказівками дарків підривали вантажні й пасажирські кораблі. Відтоді жоден не здатен був чинити опір будь-якій зовнішній силі.
Проте всі ми боялися ганьби, і декого це пригнічувало настільки, що вони намагалися накласти на себе руки. Осіб з десять ледь не зробили цього під час арешту, двоє зуміли перерізати собі вени, вже перебуваючи під вартою. І лікарям довелося таки попотіти, аби ніхто не помер передчасно. Не вдалося також повністю запобігти й спробам зовнішніх замахів. Мене самого одного разу поранили перед самими дверима суду. А втім, про це я вже казав, не хочу повторюватись. Тут лікарям теж довелося попотіти.
Взагалі війна з дарками сколихнула у людських душах такі глибинні темні інстинкти, про які у нашому світлому боголюбивому світі ніхто вже навіть гадки не мав. Я часто розмірковую над цим. Взяти хоча б арешт. Скажіть будь ласка, хто з нас міг би хоч помислити про втечу?!. Хто спробував би зробити це?! І яким чином? І з якої речі? І головне: куди ми могли б втекти?! Між тим, нас ретельно охороняли…
Просто спрацював найдавніший інстинкт: спіймав дикого звіра — до клітки його! Схопив зрадника — у в’язницю, яка є не що інше, як олюднена клітка. До речі, нещодавно промайнуло повідомлення: десь на Землі відроджений один із класичних зоопарків. З клітками.
І от сидиш, бувало, під вартою і думаєш: Господи, що ж це коїться таке?! Чи не одержали дарки над нами якоїсь моральної перемоги? Чи не головний це підсумок війни, якого ніхто не помічає? Адже вперше після кількох віків янгольської чистоти й лагідності люди засуджують на смерть людей. Боже мій!
Люди — людей…
Чи дякувати за це суддям? Адже якщо чесно, всі ми раділи такому вироку. Ніхто не бажав жити після того, що сталося.
Особливо я.
І що найсумніше і найсмішніше — саме мене залишили жити! Все сталося завдяки проклятому адвокату. Я мовчав про найголовніше, говорив тільки, яким жорстоким ударом стала для мене звістка про те, що Паола з дітьми летіла на «Ґолден Глорії». Я непідробно плакав просто в залі засідань і так само непідробно присягався, що смерть для мене була б милішою від заслання, вголос висловлював жаль з того приводу, що смертна кара скасована і таке інше. Приблизно в тому ж дусі виступали три чверті екс-агентів. Решта мовчки відсиджувалась на лаві підсудних, однак, теж не намагаючись захистити себе.
Але ось виступив прокурор з вимогою смертної кари для всіх колабораціоністів. Як виняток… При цьому він послався на рекомендацію Моралізатора, засновану на вірші із Второзаконня «…і так знищи зло з середовища свого». Варто зазначити, після заяви всі ми полегшено зітхнули, лише у трьох наймолодших заблищали очі: все ж таки їм хотілося ще пожити. Зате я щиро зрадів. Без моїх рідних мені нема чого затримуватися на цьому світі! Крім того, я кілька разів подовгу розмовляв з братом священником, який цілком заспокоїв мене: якщо я щиро розкаявся у скоєному, Господь простив мене і без сумніву відправить у рай до Паоли та дітей.
Взагалі, всі були рівною мірою задоволені: і підсудні, й публіка (особлива ті, чиїх близьких ми розстріляли), і судді. Потім виступили полонені, які вижили на уранових копальнях. На цих калік і справді моторошно було дивитися, мій дарк щодо цього не перебільшував. Прокурор же додав, що не всі, мовляв, погодилися працювати на ворога, і знову зачитав щось із тлумачень Моралізатора.
Далі суд заслухав захист. Тільки уявіть, незважаючи на всі старання адвокатів, Моралізатор не погодився з жодним аргументом! Ні надто юний вік, ні недосвідченість, душевний стан, ні процедура допиту з погрозами — ніщо не змогло змусити комп’ютер хоч трохи пом’якшити вирок бодай для одного підсудного. Моралізатор твердо наполягав на своєму (якщо для бездушної, а відтак максимально об’єктивної машини існує хоч щось своє!): порушення найважливіших біблійних заповідей — не вбий і люби ближнього свого — це сутність вчинку кожного колабораціоніста, тобто, то є безсумнівне зло; зло ж слід винищити, старанно викорінити, і якщо цього не зробити одразу, воно знову відродиться серед людей, а таке відродження стане новітнім гріхопадінням.
Відверто кажучи, процедура всіх якось втомила. Справді, що ж тут випитувати, що з’ясовувати, над чим ламати голову, коли й без того все зрозуміло?! Тим паче, ніякої сенсації не обіцяло звернення до Моралізатора щодо мене. Справді, що принципово могло статися під час розгляду вчинка головного екс-агента, який убив людей більше, ніж будь-який інший зрадник людства…
Проте тут якраз і трапилося те саме несподіване, що засоби інформації обговорюють і досі. Розумник-адвокат не полінувався запросити довідку про купівлю моєю сім’єю квитків на сьому Альдебарана. А в довідці було чітко вказане ім’я покупця: Демін Валявський.
— Отже, підсудний, це ви купували квитки для всієї родини?
— Так. А що ж тут дивного?
— Отже, ви наперед знали, що ваша сім’я летітиме на тому кораблі, який дарки запропонували вам знищити?..
Я відчув, як підлога хитається піді мною. Клятий юрист про все здогадався! Брехати я не навчений, більше того — зовсім не вмію. І ніколи не збирався порушувати заповідь про заборону лжесвідоцтва. Довелося в усьому зізнатися.
— Чого ж ви в такому разі стріляли? Чи ви бажали позбутися близьких? — не втримався від каверзного запитання головний суддя. Я обвів поглядом завмерлий в очікуванні моєї відповіді зал. Ніхто нічого не розумів, відверто не розумів! Ні судді, ні прокурор, ні адвокат, ні інші підсудні, ані публіка. Мені здалося навіть, що камери трансляторів новин також здивовано витріщилися на мене своїми опуклими об’єктивами.
І тут мене наче прорвало! Я спробував викласти їм усе. Я впав у справжню істерику. Я кричав. Я називав усіх їх, усіх людей взагалі різними найдошкульнішими прізвиськами за нездатність зрозуміти простий та очевидний факт: без такої жертви з мого боку виявити агентурну мережу дарків у найкоротші строки було б немислимо. Виграти війну було б неможливо! Що на відміну від усіх я чітко уявляв це з самого початку, а вони всі не уявляють навіть тепер. І що діяв я лише виходячи з цих міркувань… Що на відміну від інших я вбивав не безглуздо, що викупив людство не просто ціною існування абстрактних чужих душ, а ціною життя близьких… Що не можу тепер жити, і нехай мене швидше позбавлять страждань будь-яким чином, який визнають за потрібне…
Неймовірно сильно.
Чудово написано, дякую!
Вчора не встиг Вам відповісти в коменті, надто пізно було вже, а соьгодні він “відплив у глибину історії” 🙂 Якщо є бажання, то можете глянути обговорення попередньої частини.
Відносно мого “занудства та бажання ловитви бліх” 🙂 , то у цій частині єдине зауваження – мабуть все таки повний провал агентурної мережі став би ворогові відомий, сподіватися на повне знищення зв’язків було б нерозумно? У оповіданні Ви не вводите “сліпців-дарків” тому начебто так, сповістити нікому, але повний крах агентурної мережі, а резидент “гонить дезу” наче нічого і не сталося, якось трохи ризиковано, краще було б навпаки? Хоча, якщо там така строга ієрархія, то можливо, інформацію чекали тільки від Деміна, а інші виконували роль не більше, ніж його власних інформаторів. Звісно, для мене залишилося загадкою чому дарки вибрали саме його на роль головного, але припустимо що “так сталося тому що так сталося, а автор просто констатував цей факт” 🙂 Дуже сподобалась фраза “війна з дарками сколихнула у людських душах такі глибинні темні інстинкти, про які у нашому світлому боголюбивому світі ніхто вже навіть гадки не мав”. Саме так і повинно бути. Цивілізація – це тільки “оболонка”, а насправді у глибині людини “дрімають програми звіра”, які відправлені “далеко в архів”, але вони є і вони будуть “розархівовані” у разі необхідності. З нашої реальності – серед інших, і офісні працівники, бізнесмени, ще хтось інший з зовсім “невойовничими” професіями пішли на фронт і воювали так ефективно, що по факту агресору “надавали по щам і накрили мідним тазиком проект новоросії”. Або згадаємо одного нашого “пересічно знайомого” юриста, який ось уже багато років спить мабуть по три години на добу, але невтомно жене потік матеріалів, які беруть участь у інформаційній війні та “поставили мізки на місце” мабуть не одній людині бо така його “власна війна”, та хіба тільки він один такий…
Але ми зараз про події у “вашому всесвіті”… Дивно що суддя не зрозумів мотивів Дамена і тому довелося впасти в істерику, роз’яснюючи очевидне, хоча людина, яка не піднялась до таких вершин самопожертви, мабуть може і правда не зрозуміти… Щиро жаль його загиблу сім’ю, до останнього моменту жевріла надія що вони живі… А те, що головного героя не стратять – у Вас спойлер у самій назві оповідання, але тут вже нікуди не дінешся, доводиться спойлерити 🙂
Зрозуміло, у оповіданні через його обмежений об’єм не буде розглянуте питання хто ж такі дарки (я пам’ятаю про ще ненаписаний сиквел (чи приквел, я в цих ваших термінах плутаюсь)), але така дивна майже повна ідентичність організмів, що “сліпці” могли цілком прикинутись людьми означає ідентичність генотипу? Тобто, тільки очі видають? Щось у цьому є… Мабуть таки та наволоч “плоть від плоті” земного людства, тільки “здичавіла”… Скоріш за все у романі-роз’ясненні ця тема була б розвинута, але саме непотрібне та дурне заняття це спонукати письменника щось писати, якщо ти не його книговидавець, який може за це заплатити, тому нехай інтрига поки що повисить 🙂 А поки що “запилених лантухів” не було, все дуже логічне і витікає одне з іншого, навіть істерика головного героя у суді, я його чудово розумію, людина пішла на жертву для себе, а його звинувачують у якихось лихих намірах відносно своєї сім’ї… Чекаємо продовження, таки цікаво!
1. “Якщо є бажання, то можете глянути обговорення попередньої частини”, – я вже подивився, дякую 🙂
2. “Хоча, якщо там така строга ієрархія, то можливо, інформацію чекали тільки від Деміна, а інші виконували роль не більше, ніж його власних інформаторів”, – саме так! Вся мережа, побудована з математичною точністю, замикалася на Деміні, він же мав постачати даркам ВСЮ інформацію. Дарки були переконані, що коли 1110 агентів промовчали, то й головний промовчить так само. Вони ніяк не очікували, що головний агент здасть всю мережу…
3. “Звісно, для мене залишилося загадкою чому дарки вибрали саме його на роль головного, але припустимо що “так сталося тому що так сталося, а автор просто констатував цей факт”, – в оповіданні… так сталося! 🙂 Деміна протестували дарки-психологи й вирішили: саме оцей годиться!
В романі… є один цікавий момент – але не буду зайвий раз спойлити. 🙂
4. “Дивно що суддя не зрозумів мотивів Дамена і тому довелося впасти в істерику, роз’яснюючи очевидне, хоча людина, яка не піднялась до таких вершин самопожертви, мабуть може і правда не зрозуміти…”, – а його загалом НІХТО З ЛЮДЕЙ не зрозумів! А той, хто його зрозумів – людиною не був… В оповіданні це розкривається у фінальній частині. В романі – ближче до фіналу, бо там відпрацьовуються ще й інші сюжетні лінії.
5. “…у Вас спойлер у самій назві оповідання…” – ну так, так. 🙂 Власне, я ж назвав оповідання “Фантом” – маючи на увазі стан Деміна після всього. Але в “Науці і суспільстві” для публікації дали свою назву. Довелось їх об’єднати, щоб було зрозуміло, про який мій опус йдеться. 🙂
6. “Тобто, тільки очі видають? Щось у цьому є…” – ага, ага! 😀 Добре, що Ви це помітили! 😀 Але це вже тема для сиквела (продовження)… А спойлити ще ненаписаний роман я не буду, вибачайте.
7. “Мабуть таки та наволоч “плоть від плоті” земного людства, тільки “здичавіла”… Скоріш за все у романі-роз’ясненні ця тема була б розвинута”, – БРАВО!!! В ЯБЛУЧКО!!! Це частина людства, яку відкинуло в часі назад, яка деградувала, проте поступово відновила розвиток… не в тому напрямі! Отже, в сиквелі з’ясується, що війна з дарками була війною з самими собою, фактично… 😀
8. “А поки що “запилених лантухів” не було, все дуже логічне і витікає одне з іншого”, – ну-у-у… Отже, Ви перший мій читач, для якого все настільки логічно! 🙂 Бо інші підозрювали, що для Деміна все буде не просто погано, а дуже погано. Але як і дарки, інши читачі гадали, що все виллється в кількість знищених ним кораблів. А от що під його удар потрапить його ж власна сім’я – от цього точно ніхто не очікував! Отже, Ви настільки МІЦНОГОЛОВИЙ, що для Вас цей “лантух” – зовсім і не “лантух”… 😀 Побачимо, що скажете завтра про вирок суду. Адже з назви зрозуміло, що Деміна виправдають 😀 – але на якій підставі?! 😀 Й якими будуть наслідки?.. Принаймні інших читачів це ошелешило. Але якщо Ви більш підготовлені…
А втім, завтра побачимо. 😀 Завтра буде остання подача оповідання. 😀
Дякую за відповідь, шановний пане Тимуре!
Чесно – я не читав до цього ані оповідання, ні роману тому всі висновки – як пише наш шановний Автор у своїх статтях “на основі загальнодоступних та відкритих матеріалів” 🙂 Чисто логічні викладки… Відносно “твердоголовості” оцього Вашого читача, що зараз пише комент – мабуть таки у ньому присутнє дивна суміш оптимізму з песимізмом, відразу прийняв “як робочу гіпотезу” версію, що дарки “встругнуть” найгірший для головного героя варіант зі знищенням лайнера, де буде летіти його сім’я тому “лантух” таки звісно був, просто “очікуваний”, хоча від того він менше важким не робиться, тут згоден… Відносно “здичавілих” – то просто імовірність що у чужої цивілізації, яка виникла десь на іншій планеті, розвивалася своїм шляхом, виявиться що зовнішність її представників буде абсолютно як у людей – дуже маленька, навіть щезаюче мала. Така сама зовнішність означає той же самий генотип, ну окрім очей, та і то ще невідомо чи то не була свідома зміна генотипу ученими тієї цивілізації, хоча тоді треба проробити сюжетну лінію чим ті їхні очі “корисніші” від наших. Цікаво було б обговорити тему антропоморфності гіпотетичних розумних істот з інших світів… Той же самий Єфремов, якого тут ми згадуємо дуже часто останнім часом 🙂 вважав що відповідь буде однозначно “так!”. Справа в тому, що наша зовнішність зовсім не випадкова. Спорчатку відносно розмірів – істота “завбільшки з хом’яка” набагато більш вразлива до екстремальних умов природного середовища, навіть сильний дощ, під яким ви тільки змокнете, “хом’якові” заллє житло і він може загинути, тому імовірність що розів’ються до цивілізації – невелика. Надто великі типу динозаврів, мають проблему з харчуванням тому що багато треба їжі і більше часу про це думати, але насправді небезпека у іншому – їм нема стимулу розвиватися бо “надто ідеальні”. Наприклад, той же тигр, чи дельфін – це ж “сама досконалість”, свої базові потреби ці істоти легко забезпечують і “створювати цивілізацію” їм нема необхідності тому що така самоорганізація це теж інструмент виживання. Наші далекі предки були змушені самоорганізовуватися щоб вижити, а з цього пішли і мова, і взагалі інтелект людини, як виду живих істот, проживаючих на планеті. Тобто, як це не дивно, але “наша сила – у нашій слабкості”. Якби первісна людина володіла кігтями як у тигра, то їм би не треба було об’єднуватись. Я це до того, що з досить великою імовірністю на планетах земної групи живі розумні істоти будуть в значній мірі схожі на нас – прямоходячі, з високо піднятою над землею головою, досить слабкими кінцівками і майже повною відсутністю “бойових” зубів та кігтів. Але схожі ми будемо не більше, ніж мавпа зараз схожа на нас, тобто про ідентичність генотипу навіть мова не йле, це майже неймовірно. А коли “поганці” підозріло схожі на людей, то значить це і є люди… А чому вони стали такими і коли “здичавіли” – то вже “приватна справа автора твору” 🙂
Відносно ж “спойлеру у назві оповідання”, то знову ж – шляхом логічних побудов приходжу до висновку що є єдиний спосіб “стратити людину так, щоб не стратити” та щоб це “не виходило за рамки фізики” – це переселити її свідомість у комп’ютер. Зараз це ще неможливо, але теоретично зробити сканування мозку і перенести стан кожного нейрона на його “електронний аналог” мабуть теоретичних перешкод нема? В результаті ми отримаємо копію свідомості людини тільки у комп’ютері. (Ну або “привіт професорові Доуелю з його головою на блюді”, хоча це вже гірший варіант 🙂 )Перспектива страшнувата для пересічної людини, але зараз ви розмовляєте з “романтиком космосу на всю голову” 😀 , то я був би не проти отак “переселитися у комп’ютер” і щоб цей комп’ютер був “мозком” космічного корабля-автомата, тобто весь екіпаж – це і є його єдиний і капітан, і пасажир, інженер-дослідник… А попереду сотні і тисячі років польоту, нові планети, на які цей “розумний корабель” приземлявся, вів дослідження, результати відправляв по радіоканалу на Землю, потім стартував, заряджався енергією біля тої зірки, де були знайдені планети і знову – сотні і тисячі років дороги… Так що “бути фантомом” це не так вже і погано для деяких “на всю голову” 🙂 А що придумали Ви – сьогодні вечором дізнаємось! Дякую за розповідь, таки дійсно цікаво!
Ух ты ! Автор , это – бомба !