Страта через помилування, або Фантом (III)

(Попередня частина)


Попередження: хто не любить космічну НФ — не читайте це!!!


Тут мені ще раз здалося, нібито дарк читає чужі думки, тому що він сказав:

— Заспокойтеся, Деміне, ви неодмінно впораєтеся. Насправді вам не доведеться вдаватися до якихось особливих дій, що виходять за межі звичних для вас уявлень. Просто ви одержуватимете цікаву для нас інформацію від «сотників» і передаватимете безпосередньо нам, а також координуватимете дії «сотників», керуватимете ними і через них — іншими агентами. Чи не правда, нічого незвичайного? Отже, облиште сумніви, Деміне.

Господи, я й не збирався тепер сумніватися! Погоджуючись на співробітництво, я брав у свої руки кінці всіх переплетінь агентурної мережі. Це означало, що за моєї допомоги їх би одержала і контррозвідка. Та тут гріх був не погодитись!

Що ж до вбивства людей, довічного заслання і постійних докорів сумління… Так, ясна річ, я дуже моральна й релігійна людина… Але тої миті я бачив перед собою Сплінта, який твердив: «Я пишався би тобою!» Отже виходило, що я свідомо жертвував собою заради спасіння людства в цілому! Мені імпонувало навіть, що моя роль деякою мірою скидатиметься на діяння Самого Христа: я свідомо передам себе до рук правосуддя, свідомо зазнаю розп’яття на хресті справедливої громадської думки… мене шельмуватимуть, обпльовуватимуть і принижуватимуть, мене неодмінно відправлять на довічне заслання. Справедливо засудять — але в той же час зовсім несправедливо! Тому що я врятую всіх!!! І ніхто цього не оцінить…

Так, ніхто. Окрім мого хлопчика. Він єдиний скаже, як і розіп’ятий разом із Христом розбійник: «Так, тату, ти вірно вчинив. І я тобою пишаюся».

Сльози розчулення й самомилування забриніли в моїх очах, і я пробелькотав:

— Не збираюсь навіть сумніватися ні в чому. Кажіть, які кораблі я маю знищувати.

Дарк підвівся і почав ходити переді мною.

— Отже, кожен рядовий інформатор, якого ми вербуємо, повинен підірвати по одному невеликому невійськовому кораблю. Чим вищий щабель в агентурній мережі він посідатиме, тим більшу кількість співвітчизників має вбити. Це зрозуміло: відповідальності більше. Ви ж, як особа найвідповідальніша, повинні знищити… — дарк трохи зволікав, — скажімо, десять великих транспортів.

Це означало життя п’яти, а то й п’ятнадцяти тисяч осіб! На мить у мене перехопило подих, проте відступати було вже пізно. Я добре розумів: якщо відмовлюсь тепер, мене навіть на копальні не відправлять, а вб’ють одразу ж, на місці. Дуже багато було вже сказано.

— Згоден, — якнайбадьоріше підтвердив я.

— Спробували б ви не погодитись, — з крижаною посмішкою сказав дарк і, присунувши диктофон якнайближче, повів далі: — Вас перехопили по дорозі на сьому Альдебарана. Завтра тим же маршрутом має прослідувати «Ґолден Глорія». Цілком гідний початок. Отже, повторюйте за мною: «Я, Демін Валявський, згоден знищити пасажирський транспорт «Ґолден Глорія», рейс двадцять сім-сорок, Альдебаран-сім…»

 

3

Вже не знаю, як вистачило в мене мужності й сил повторити за дарком рейс і назву корабля, маршрут, дату та час його слідування. Затим мене нарешті відстібнули від стільця-«трясучки», напоїли водою, додавши якоїсь тонізуючої гидоти, провели до кімнатки з глухими, без усіляких отворів, вікон і продуховин стінами, зате з ліжком, нормальним м’яким ліжком (це були єдині меблі), пригасили світло й залишили на самоті.

Проте не можу сказати, аби я насправді залишився сам. Безумовно, ззовні за мною стежили. Але гіршим було інше: мене не полишали найстрашніші компаньйони-думки.

Боже, яким ідіотом я був! Навіщо тільки погодився прийняти пропозицію дарка! Бо завтра на «Ґолден Глорії», рейс двадцять сім-сорок, на сьому Альдебарана мала прибути моя сім’я!!! Паола і діти…

Так ми спланували заздалегідь. Я летів першим у ролі пасажира на невеликій «вантажівці», дізнавався, що і як на новій планеті, наймав тимчасове житло і взагалі готував зустріч. Вони прибували на заздалегідь приготовлене місце з усіма зручностями, тому що «Ґолден Глорія» — це комфортабельний лайнер на тисячу чотириста п’ятдесят осіб, плюс напівсотенний екіпаж.

І ось четверо з півтори тисячі — мої! Найдорожчі мені люди, заради яких я ладен був у вогонь і в воду, заради яких жив двадцять років із сорока. Паола, в очах котрої я тільки й міг читати… Мук і крихітка Дорі… Сплінт з його найбезглуздішою гордістю за такого нікчемного батька…

Я всю ніч гасав по кімнатці, немов загнаний звір, ревів, брутально лаявся, вищав, плювався, бився головою об стіни, які виявилися такими ж м’якими, як ліжко, шукав на голих стінах хоч будь-який цвях чи гачок, щоб розірвати одяг на паски, зв’язати мотузяний зашморг і здійснити страшний гріх самогубства… Тому що такий вчинок все ж кращий за знищення півтори тисячі осіб взагалі і власної сім’ї зокрема!

А також цілком безглуздий: адже зі мною чи без мене, проте дарки так чи інакше нападуть завтра на «Ґолден Глорію». Й зашморг навкруг моєї шиї нічого принципово не змінить.

Потім я у знемозі впав на ліжко й почав молити Бога про диво. Тільки воно могло врятувати Паолу й дітей. Без сумніву, про напад дарків на вантажний корабель, що віз мене, стало відомо того ж дня, і я молив Всевишнього, аби вони злякалися і здали б квитки. Аж раптом зрозумів, що аргументів за політ рівно вдвічі більше! По-перше, дарки звичайно не повторювали подібних операцій в одному й тому ж секторі через такий короткий проміжок часу: їхні кораблі поступалися нашим, тому дарки намагалися не з’являтись там, де на них могли чекати. По-друге, Паола злякалася за мене й напевне захоче розібратися на місці, тобто полетить обов’язково. А з нею діти…

Не можу описати ступінь відчаю, коли я усвідомив усе це! Тоді я почав молитися вже невідомо про що: щоб зараз же, цієї ж миті в моїй «м’якій» в’язниці виник такий собі книжковий Венслав Кручек з пігулкою… ну, хоча б ціанистого калію, аби я міг отруїтися! Чи щоб таблетка виявилася фантастичною пігулкою невидимості, і дарки… не знайшли б мене! Щоб усе тут негайно вибухнуло. Щоб усі ми провалилися в Тартарари…

Ясна річ, все залишилося, як і було до того. Ніякий супергерой не з’явився. І тут Сплінтова думка виявилася слушною: чудодійні пігулки існують лише в книжках, а не в житті…

Тоді я зрозумів, що взагалі роблю все навпаки. І на мене вилилася хвиля найбільшого каяття! Адже нинішнє пекло почалося саме з того, що я уявив себе Христом, забувши, що ні в якому разі не є Сином Божим, що я тільки жалюгідне людисько з маленької літери. Христос міг спокійно випити чашу гіркоти й померти за інших — а я не можу… тому що на відміну від Ісуса в мене дружина й діти! Це моє надуразливе місце, яке я сам же собі й створив! На відміну від розумаки Христа.

От за свою безмірну гордість я й покараний. Я не був досконалим, але взявся грати таку роль, причому не на підмостках сцени й не перед об’єктивом камери, а в житті! Куди мені було рятувати людство, коли й своїх страждань забагато, і власну сім’ю врятувати я вже не в змозі…

Отже, поступово я впав у стан глибокої прострації. Я знав лише, що неодмінно не виконаю доручення дарка. Чи то не зумію поцілити (я їм не стрілець і не військовий пілот!), чи то у наш корабель влучать винищувачі охорони, чи то мої якимось дивом все-таки не потраплять на лайнер, чи то замість «Ґолден Глорії» полетить звичайнісінька «болванка», порожня ракета без жодної людини, із самими роботами або навіть без них… Отже, щось все-таки має статися.

За кілька годин дарки повернулися. Я абсолютно не відреагував на їхню появу, з приводу чого мій дарк сказав:

— Воно й справді сумно бачити, на яке жалюгідне й огидне створіння перетворює людину філософія богошанування й неможливості вбивства. Бадьоріше, Деміне! Адже не вас збираються вбити.

Він був абсолютно правий. Я справді став схожим на безвільну медузу. Руки, ноги, голова у мене желейно тремтіли, я досить-таки погано міркував. Дарки змушені були підхопити мене під лікті, тому що сам я не міг зробити жодного кроку. Мене тягнули кудись, потім везли і знову тягли…

Навіть не знаю, як опинився в пілотському кріслі. Виявилося, ми давно вже летимо гіперпросторовим коридором, а мій дарк сидить поруч зі мною й тихенько так шепелявить:

— …найменша спроба непокори, Деміне, і я відстрелю вам голову. Чи зрозуміли ви нарешті? Відстрелю макітру, так це у вас зветься?

Я злегка повернув голову й побачив біля своєї скроні дуло невеликого променемета. У відповідь на мій порух дарк узяв мене за підборіддя, трохи нетерпляче повернув мою голову назад й статечно мовив:

— Не сіпайтеся, дивіться поперед себе. Ну що за ідіот! Інші на вашому місці реагували набагато спокійніше. І зізнаюсь щиро, я не розумію психоаналітиків, які порекомендували призначити вас главою резидентури. Проте у психоаналітиків свої підстави, не мені їх критикувати, — тут дарк прошипів щось нерозбірливе. Очевидно, на своїй рідній говірці.

— Мені байдуже,— мовив я похмуро. — Я зроблю, що накажете.

Не знаю, як спромігся видавити з себе таке. Насправді ж мені хотілося збунтуватися, зірвати променемет, що дивився мені у скроню, спалити все вщент, всіх пошматувати й застрелитись самому… І однак я продовжував безвільно й апатично сидіти в кріслі.

А втім, перші слова, вимовлені мною після тривалого мовчання, справили на дарка приємне враження. Він полегшено зітхнув і сказав:

— А ви міцніші, ніж здаєтесь на перший погляд. Уже й заговорили, й задихали вільніше… Нічого, Деміне, це вперше вбити страшно. Правда, страшно. Потім легше. По собі знаю. Але я бачу, психологи не помилилися. Тримайтеся бадьоріше, на вас чекає блискуче майбутнє!

Тут я найбезглуздішим чином зареготав, але зовсім не тому, що повірив обіцянкам дарка. І не тому, що не вірив у них із самого початку. Просто мені спали на думку одразу дві речі: по-перше, дарки навмисне влаштували так, щоб головний агент, тобто я, спробував убити свою сім’ю (хоча звідки їм знати, що моя родина полетить саме на «Ґолден Глорії»?..); і, по-друге, що ні Паоли, ні дітей на лайнері нема. Я точно знав, що їх там немає! Голову готовий був покласти на плаху!

(Далі буде)

About the Author

Tymur
Письменник, журналіст і блогер

16 Comments on "Страта через помилування, або Фантом (III)"

  1. Евгений (3-я волна) | 08.04.2021 at 22:44 |

    Дякую!
    чекаємо продовження))
    Добраніч Вам, пане Тимуре!

  2. Укроп | 08.04.2021 at 23:37 |

    Так, сюжет закручується… 🙂 Але от що здається не те що нелогічним, але якось дивним, якщо людина шукала смерті, то ось вона – затій бійку з дарком і “обов’язково приз буде твоїм” – або тебе застрелять в бою, що навіть не буде самогубством з релігійної точки зору, а значить і гріха нема, або ти вб’єш дарка, забереш зброю, знищиш нею інших, якщо він на кораблі був не один, а сам корабель – тут вже невідомо його можливості, якщо він здатний долетіти до “цивілізованих місць”, то направити його туди і донести до своїх інформацію про наявність ворожої агентурної мережі у землян. Звісно, краще б перед тим узнати хоча б своїх сотників, але що вже є… А якщо на тому кораблику неможливо долетіти до своїх – розвернути його на дарків і – “Банзай!!!” – в режимі камікадзе, втрачати вже нема чого, а коли кораблик по сюжету міг знищити земний лайнер, то значить і зброя на ньому є, і головний герой здатен керувати кораблем навіть у бою. Одні бонуси… Кращий з них – залишитися живим і не стати зрадником і вбивцею своїх, а гірший – загинути в бою. Мабуть у сюжеті надалі буде якесь пояснення чому головний герой, який вночі шукав смерті, не скористався шансом.

    • Цитата: “Господи, я й не збирався тепер сумніватися! Погоджуючись на співробітництво, я брав у свої руки кінці всіх переплетінь агентурної мережі. Це означало, що за моєї допомоги їх би одержала і контррозвідка. Та тут гріх був не погодитись!”
      Таким чином, дарки дають Деміну шанс очолити ВСЮ агентурну мережу. Тоді нащо йому влаштовувати бійку і прориватися до своїх, НЕ ЗНАЮЧИ НІЧОГО?! Кнтррозвідка людей і без того ПІДОЗРЮВАЛА, що серед них є засланці-шпигуни. Але контррозвідники нікого виявити не могли – бо вони всі були такими ж “білими, пухнастими і високоморальними”, яким описується головний герой! Це вже ЄФРЕМОВСЬКІ люди, так би мовити… Тому дарки морально ламали полонених, змушували шпигувати на свою користь, а новонавернені шпигуни боялися виявити себе… З іншого боку, “білі й пухнасті” контррозвідники абсолютно не могли уявити, яким чином дарки вербують потенційних шпигунів – а тому не були спроможні їх розкрити… Це – колосальний недолік ЄФРЕМОВСЬКОГО людства…
      🙁

      СПОЙЛЕР.
      В сюжет оповідання це не вкладалося – бо інакше б я не вписався і в 1,5 а.а… Але в романі “Приречений жити” розписано, що насправді ситуація з людством трохи інша. “Біле, пухнасте і високоморальне” ЄФРЕМОВСЬКЕ людство – це лише частина людства. Насправді існують ще й “вовки” – ті, які НЕбілі й НЕпухнасті. Доки єфремовське людство здійснювало космічну експансію – “вовки” жили за своїми правилами у “вовчих загонах”. Якщо хочете – в резерваціях. Коли ж єфремовське людство зіткнулося з дарками й одразу почало їм програвати – “вовки” були випущені з резервацій. І війну з дарками виграли саме “вовки”!.. Але далі постала проблема: як “вовків” загнати назад в резервації + як очистити людство, “заплямоване” гріховною “вовчою” ідеологією, до попереднього єфремовського стану?! Ця місія в фіналі роману пропонується Деміну – бо він є таким собі “вовком в овечій шкурі”: є в ньому внутрішня “вовча” сила – проте він прийняв “овечі” правила гри єфремовського людства. І тут – найцікавіше!!! Бо є ще РЕГУЛЯТОР, який визначив усю стратегію війни, визначив моменти, коли “вовків” треба було випустити з резервацій, а потім загнати назад. Демін зустрівся з РЕГУЛЯТОРОМ, який і запропонував йому місію… На цьому роман обривається. Бо далі має бути сиквел… Але в будь-якому разі, в романі на 10 а.а. накручено значно більше й цікавіше, ніж в оповіданні на 1,5 а.а.

      • Укроп | 09.04.2021 at 00:46 |

        Не даю Вам спочивати вночі, коментуючи, пробачайте 🙂 Цікаво, чи при написанні роману, чи оповідання, Ви мали на увазі підсвідомо “єфремівський тип людства”? Маю на увазі саме прізвища письменника, який створив якраз такі “білі та пухнасті” світи. А от питання, чи здатні такі соціуми протистояти “паскудникам”, тут я трохи таки песиміст… Нездатні! Контррозвідка повинна “думати на мові ворога”, а не бути по-єфремівськи прекраснодушними… Дякую за натяк про “вовків”, боюсь, не в масштабах оповідання розкривати дилему як цивілізація розділилася на дві гілки та їх взаємовідносини. По ідеї, або “вовки” далеко не такі ворожі “єфремівському людству” та відносяться до них, як до “мирняка, який вони повинні захищати” – по суті так, як армія відноситься до свого народу, або “єфремівці” повинні бути далеко не такими вже і “пухнастими”, тоді це вже не “армія”, а таки противник, але і “наші” теж далеко не такі прекраснодушні. У такому випадку міг би підтримуватись необхідний баланс.
        Тут не дуже люблять Лук’яненка, але сюжет є схожий і у нього в “Геномі”, здається. Є “планета воїнів”, які ненавидять “чужих” і готові за Землю вбивати, але людство, не бажаючи ворожнечі з чужими расами, “закрили” ту планету сторожовими кораблями, але ті все одно не тримають на людей зла і готові “вчепитись в горлянку чужим”, як тільки знімуть блокування планети. Теж “дві гілки цивілізації”, як і у Вас…
        Відносно ж варіанту вбити дарка і на їх кораблику летіти до своїх, то так, він нічого б не приніс нового з інформації, але і вбивцею сім’ї б не став… Добре закручено, дякую, чекаю продовження! І на добраніч сьогодні мабуть, відпочивайте…

        • Ті, хто читав роман “Приречений жити” – намагалися порівняти його з “Пандемом” Дяченків. Навіть думали, що я сплагіатив “Пандема”: адже роман Дяченків вийшов друком, здається, в 2000 році, а “Приречений жити” – в 2005 році… Але я тицяв їх мармизами у “Фантом” вже НАДРУКОВАНИЙ у 1994 році, й висував контрприпущення: а може, це Дяченки мене сплагіатили?! Коли ж критики губилися – я пропонував зняти з порядку денного такі припущення. Діяло безвідмовно 🙂
          Але “Пандем” я навмисно дістав і прочитав. І скажу: у городі бузина, а в Києві дядько… Ми з Дяченками писали про різні речі, й їхній “Пандем” не перетинається ні з моїм “Фантомом”, ані з “Приреченим жити”…
          “Єфремовське” людство ЗА НАЗВОЮ я на увазі не мав. Це в нашій дискусії термін виник. Я просто мав на увазі “білих, пухнастих і дуже релігійних” людей. Кришталево чистих. Безгрішних. Цукрово-солодких…
          З “Геномом” Лук’яненка мої твори не порівнював ніхто, тому я не в курсах. З Лук’яненком я завжди був в ідеологічних контрах, тому його творчістю не цікавився принципово. І навіть його “Дозори” не читав і не дивився… Можливо, й дарма – не знаю.

          Щодо взаємного ставлення “Божих овечок” і “вовків”… Кажу ж, це СПОЙЛЕР: є ще один фактор – РЕГУЛЯТОР, який ненав’язливо керує людством. Він у всіх на видноті – але мізки людей настільки запудрені, що вони не помічають очевидного. РЕГУЛЯТОР керує інформацією, а хто керує інформацією – керує світом! У “Божих овечок” є місія: нести Слово Христа і Божу Любов до найдальших зірок! Їхнє життя влаштоване так, що вони навіть не уявляють, що десь існують якісь резервації, де за своїми законами живуть “вовки”… Або “сектанти” – як називають представників ортодоксального християнства, ісламу, юдаїзму… З іншого боку, “вовкам” не цікава “овеча” місія. Тому вони живуть собі в резерваціях за своїми законами, у них вирують пристрасті… і таке інше.
          Все змішалося докупи, коли “овечки” зіткнулися з дарками! Якби не це зіткнення – все би тривало й надалі.
          Пояснювати глибше – це спойлити. Книгу “Приречений жити” Ви навряд чи дістанете: вона видавалася в 2005 році й потім не перевидавалася. Її сліди можна знайти на Якабу, наприклад:
          https://www.yakaboo.ua/ua/prirechenij-zhiti.html
          Але що далі?! Наклад давно розпроданий…
          Може, колись таки накатаю сиквел – тоді шукатиму видавця, який би все перевидав!.. Але поки що перспектив тут нема…
          Звісно, міг би надіслати Вам на мейл рукопис роману для прочитання приватним порядком. Бо я ж знаю, де шукати Ваш “безпечний” мейл 🙂 Тільки такий варіант можливий. Отож в неділю вийде остання подача оповідання на “ЛО”, а в понеділок можу скинути Вам рукопис роману. Якщо захочете. Він все одно виданий, прочитаний і критиками оцінений. І навіть професійними психологами… 🙂

          • Укроп | 09.04.2021 at 08:53 |

            дякую, шановний пане Тимуре! Я зразу “бугая за роги” 🙂 – відносно Вашої пропозиції дати почитати електронну версію книги! Якщо це не важко для Вас і не треба десь копатися в архівах… Схоже, Ви таки добряче закрутили психологічні дилеми “єфремівському людству”, а такі цивілізації чомусь цікавлять, мабуть тому що не вважаю капіталізм вищою ступінню розвитку цивілізації, але за таке “можна отримати тапками у великій кількості” 🙂 І Пояснюй тоді що на Землі ще ніколи не було такого суспільного устрою, як комунізм, а тільки тоталітарне паскудство, яке під нього маскувалося і не більше, а суспільство, де нема гноблення одних членів іншими – таки “хороше”, але “тапки вже будуть запущені все одно” 🙂
            Відносно Лук’яненка – тут недавно це прізвище згадувалось у контексті що людина з українським прізвищем, яка живе у столиці держави-негідника, та ще й до того ж досить публічна (привіт нашій суперечці про шкоду від публічності 🙂 ) – повинна бути імперцем та паскудою, більше навіть ніж “ті, хто не мають українського прізвища”, то він саме такий і є… Зараз теж не читаю, вся інформація – з тих часів, коли ще не розумів отого, що щойно сказав на тему. Відносно його “Позорів” 🙂 – не жалкуйте… Є фантастика, а є дурня, то той цикл якраз відноситься до другого 🙂 Що мене завжди дивувало у його творчості, це пристрасть до “соплей з цукром” 🙂 Герой досягає якихось вершин, але по незрозумілим причинам від них відмовляється і повертається у “сіру реальність”, наприклад “Чорновик” та “Чистовик” про “простого хлопця з народу”, який отримав посаду “таможенника між світами”, у комплекті йшли всі властивості надлюдини, але звісно він все це “прос…в” 🙂 Можливо, такий ход сюжету тішить душу пересічного московита? “Ми – ого-го, все можемо, але добровільно відмовилися і зараз лежу під парканом п’яний в мокрих портках, але в принципі ми – надлюди” 🙂 Так що не жалкуйте що не читали, воно того не варте… Знайти неважко при бажанні на Флібусті http://flibusta.site/g Відносно ж “Кришталево чистих. Безгрішних. Цукрово-солодких…”, то дуже сподіваюсь що в реальності нам, землянам не доведеться зіткнутися з такою проблемою, як ворог з космосу. Але “якщо”, то буде біда… Це якби у Вас в квартирі звідкись раптом скажений пес з’явився, а ви не готові бо не повинен він тут з’явитися, та і собаки – вони ж всі добрі… Ага 🙂 Відносно “Регулятора”, то розумно, але якщо люди релігійні, то вони цим фактом вже “знають хто цей регулятор”? Просто цікаво механізм – як це все діє… дякую Вам за публікацію, чекаємо продовження!

      • Андрій Дар | 09.04.2021 at 08:57 |

        “далі має бути сиквел…”

        Далі МАЄ бути сиквел! 🙂
        Ідеї, так, ідеї дуже гарні.
        Без них твір, осоьливо фантастичний – пустопорожнє…

    • “…сам корабель – тут вже невідомо його можливості, якщо він здатний долетіти до “цивілізованих місць”, то направити його туди і донести до своїх інформацію про наявність ворожої агентурної мережі у землян” (с)
      *****
      Десь була така “дурка”, як “NN типових ляпів голлівудських фільмів”. Серед тих NN ляпів був приблизно такий: “Сучасний літак може посадити навіть школяр, якщо його діями керує хтось із диспетчерів”.
      Отож не треба! 🙂 Демін – інженер за професією, а не пілот космічного корабля! До того ж, космічний корабель дарків хоч і поступався людським кораблям в технічному плані – проте це сурйозна машинерія, а не легенький літачок “Чессна”, на якому Маттіас Руст прилетів на Красну площу в Москві. До того ж, на кораблі повно дарків… До того ж, Демін морально зламаний тим, що сам підписався на знищення власної сім’ї… Насамкінець, він розуміє, що з ним чи без нього – але дарки ВЖЕ ЗАПЛАНУВАЛИ напад на “Ґолден Глорію”, отож його сім’ї по-любому кранти…
      Так, він міг би в останній момент взбрикнути. Його би знищили… І що далі?! Дарки знайдуть іншого кандидата на очільника розвідмережі, який все виконає! От тільки Демін вже вирішив здатися контррозвідці людей. А чи вирішить те саме інший нещасний?! Питання відкрите…
      Десь ці роздуми в тексті є. Можливо – далі.
      Тому…
      Автор фантастичних творів мусить писати ДОСТОВІРНО. Так, щоб читач йому повірив. А запропонована Вами бійка з дарками насправді – це крок назад. Так, Демін може загинути в бою й не заплямуватися гріхом. Але сім’ю він не врятує! І до того ж, війну не виграє!! Бо стратегічна ціль ВИГРАТИ ВІЙНУ з дарками!!! Якщо він отримає контроль над усією розвідмережею і здасть її контррозвідникам – війна буде виграна. Демін це чудово розуміє. А також розуміє, що інший бранець, якому теж запропонують таку саму позицію в розвідмережі, може й не наважитися на те, що він вже запланував зробити. Він сам себе загнав в певні рамки. В цих рамках вже і треба діяти! Іншого йому просто не лишається…

      • Укроп | 09.04.2021 at 01:03 |

        Так, ситуація таки жахлива, Ви праві… Відносно “школяра, який садить Боїнг”, то звісно може… Якщо потренується хоча б кілька тижнів на тренажері 🙂 Бо інакше просто не встигне знайти потрібні тумблери і циферблати навіть по команді диспетчера, а фактор часу при посадці дуже важливий. Та і м’язова моторика у пілота вже напрацьована, а це важливо. Відносно Деміна – я вважав що якщо йому “довірили місію” по знищенню лайнера, то він вміє керувати кораблем? Інакше не буде самого факту вбивства, якщо ти не керував кораблем, то ти не вбивця, а просто пасажир. Так що і у мене трошки є логіки 🙂 Чи багато на кораблику було ще дарків – ну це я не знаю, можливо це завбільшки з винищувач, який несе під собою ракету, а кабіна двомісна лишень… У Вас логіка звісно теж є, чекаю продовження…

        • “Відносно Деміна – я вважав що якщо йому “довірили місію” по знищенню лайнера, то він вміє керувати кораблем? Інакше не буде самого факту вбивства, якщо ти не керував кораблем, то ти не вбивця, а просто пасажир” (с)
          *****
          Його місія – сидіти в кріслі та в потрібний момент натиснути на кнопку. Як пасажир. Це буде описано в наступній частині.

  3. Merrat, T. | 09.04.2021 at 06:09 |

    Чорт, вельми цікаво! Я з нетерпінням чекаю кінцівки (надіюсь) 🙂
    Жаль, звичайно, що все не купити паперової версії оповідання і роману. Але спробувати пошукати можна 🙂

    • Якщо шукати книжку – то у Львові, за місцем видання.

      • Merrat, T. | 09.04.2021 at 21:37 |

        Гадаєте, вона все ще десь там може бути?

        • Дива іноді стаються. 🙂
          Я не маю права давати ніяких контактів видавця особисто… Але ось Вам офіційний веб-сайт Видавничого дому “Панорама”:
          http://www.vdpanorama.com/
          Якщо ВД “Панорама” ще працює – спробуйте пошукати там. На цьому сайті є розділи “Контакти”, “Магазин”, “Пошук”… Зрештою, є навіть розділ “Автори”, де маю бути і я… Пошукайте – можливо, знайдете.

  4. Лукьяненко не писатель. Он копипаст. К тому же плагиатом не брезгует.
    Сюжет похож на один прочтенный рассказ, тоже вначале хотел этак поддеть. Но удержался и не жалею.
    Леонид Панасенко. Его общество я предпочел общество откарамелизированное Ефремова.

    • Укроп | 09.04.2021 at 09:20 |

      откарамелизированное Ефремова
      ===
      Ну, делайте скидку когда работал Ефремов. Возможно “такое” общество, которое он создал в своих произведениях, было протестом против “официальной линии партии” – людоедской линии… С мировыми террористами, стремящимися “поджечь мир в угоду тех, кто был никем, но надеется стать всем на фоне горящего мира”. Ефремов хотел показать “каким должен быть коммунизм, в котором нет компартии”, за что и “отгреб по полной” между прочим…
      Чтобы “натыкать носом в плагиат” Лукьяненко нужно анализировать, боюсь, у меня нет нужного объема информации по тому, у кого он что украл, но судя по моральному облику этого человека – не сомневаюсь что и “литературными неграми” не брезгует, да и плагиатом тоже.

Comments are closed.