Страта через помилування, або Фантом (II)

(Попередня частина)


Попередження: хто не любить космічну НФ — не читайте це!!!


2

Так от, наприкінці третьої доби допитів у мене народилась паскудна думка: а що коли тільки удати, що дарк таки укоськав мене? Що, коли погодитися стати колабораціоністом? Офіційних повідомлень про таких, що прийшли повинитися, поки не було. І хоч контррозвідка може в даному випадку зберігати таємницю, все ж цілком можливо, що я буду першим, хто повернеться назад. А оскільки я буду першим, мене, можливо, помилують. Більше того, не просто можливо, а напевне помилують! Адже дарки недарма не наважувалися на відкритий генеральний наступ. За оцінками компетентних експертів, їхні бойові кораблі й озброєння за багатьма параметрами не витримували порівняння з нашими. Отож, жодна великомасштабна кампанія, розв’язана ними, не мала б успіху, коли б не була раптовою або ж без ретельного виявлення вузлових об’єктів нашої цивілізації, по яких треба було завдати першочергового удару. Розраховувати на раптовість дарки вже не могли, оскільки надто рано виявили свої агресивні наміри: невеличкі сутички на периферії підкореної людством частини Всесвіту, а також напади на вантажні й пасажирські кораблі поступово ставали звичним явищем. Отже, завоювати нас вони могли єдиним шляхом — розвідавши найважливіші й найвразливіші «нервові центри», завдати по них потужні удари й знищити їх. А вже після того розвивати наступ.

Але неважко уявити, наскільки велика роль агентури у подібній війні. І яку користь нашій контррозвідці міг би я принести, коли для вигляду погодився би працювати на дарків, а сам би здався з повинною…

Що ж, усвідомити власний стан на той момент мені й нині нелегко. Я був вражений і катастрофою, і несподіваним порятунком, і тим простим фактом, що врятували мене не люди, а дарки. До того ж зовсім змучений трьома добами допитів, «мізкопромиванням», тестуванням, погрозами, вмовляннями, принадними обіцянками і пропозиціями, світлом, що б’є в обличчя, огидно вібруючим жорстким стільцем, до якого мене пристібували спеціальними ремінцями, аби «як слід відпочив і виспався», спекою, спрагою (мене не поїли протягом останніх тридцяти годин), огидним писком високочастотних динаміків та іншими «чудовими» методами переконання. Крім того, я заріс щетиною (ненавиджу її! вдома завжди голюся принаймні раз на день, а то й двічі), дуже спітнів (ясна річ, ні про який душ і ні про яку ванну й мови бути не могло, тому від мене тхнуло, як із смітника в таборі недосвідчених туристів), а очі мої самі собою заплющувалися.

Очевидно, дарк, який допитував мене, завважив, що даної миті я схильний піти на поступки, і з довірливим виглядом повідомив, наблизившись до мене:

— Припиніть же врешті-решт упиратися. Ні до чого хорошого це не призведе. І загалом, ви навіть не уявляєте, від чого відмовляєтеся і на що себе прирікаєте.

Моторошні чорні очі дарка так і жерли мене. Я ладен був віддати все що завгодно, плюс до того ж сидіти на стільці-«трясучці» під потужним променем прожектора ще три доби, аби тільки дарк не дивився на мене! Не в змозі винести його погляд, я нахилив голову й мимоволі промимрив:

— Добре… уявімо, я погоджусь працювати на вас. Що далі?

— Ніяких «уявімо»! — доволі м’яко обурився дарк. — Ваша майбутня роль… скажімо так, в нашій загальній справі досить серйозна, щоб обмежуватися припущеннями. Скажіть прямо й щиро: «так» чи «ні». Якщо «ні»… — тут дарк укотре вже почав досить таки переконливо описувати, в якій послідовності і за який час роботи на уранових копальнях у людини випадають зуби, вилазить волосся, тріскаються нігті, злазить шкіра, зникає зір, починаються кровотечі, пронос і блювання… Взагалі мерзотник не лише переконливо, а й досить-таки чисто розмовляв по-нашому. Тільки трохи шепелявив та розтягував слова. Незрозуміле, де він так вивчився.

Проте я вже обрав певну лінію поведінки, а копальнями він мене лякав і раніше. Тому я спинив його словесні вправляння проблизно на середині:

— Добре, згоден. Безглуздо заробляти розрідження мозку і розм’якшення кісток, якщо замість цього є шанс відзначитися. Кажіть-но, що мені належить робити.

— Я не зовсім зрозумів, Деміне, ви погоджуєтесь із тим, що безглуздо гинути в копальнях чи погоджуєтеся співробітничати з нами? — як і раніше м’яко запитав дарк. Проте зараз у його голосі відчувалось якесь навіть наполегливе нетерпіння.

От же негідник! У логічності йому не відмовиш. Отже, відповісти прямо й недвозначно? Що ж, нема проблем. І я уточнив:

— Так, підтверджую, що я погоджуюсь працювати на вас.

Тоді дарк дістав звідкись невеличкий апарат (дарківський варіант нашого диктофону) й примусив мене, дивлячись йому у вічі, прочитати щось на кшталт декларативної заяви: «Я, Демін Валявський, такого-от числа, місяця й року за літочисленням Землі добровільно й без усілякого до того примусу погодився співробітничати…» — і таке інше.

— Так от, якщо ви раптом зміните своє рішення, цей запис потрапить у вашу контррозвідку, — сказав дарк. Очевидно, під час читання голос у мене не тремтів, а в очах нічого такого подозрілого не промайнуло. Отже, мені вдалося його обдурити.

Я дуже зрадів. Ще б пак! Начхати на цей паскудний запис! Коли я в контррозвідці викладу все, що вони мені повідомлять, то не забуду в усіх деталях розповісти про допит. І про запис, ясна річ, також. Отже, він мені не зашкодить. Подумаєш! Велике діло два десятки порожніх слів! Я ж не збирався насправді працювати на ворогів людства, я ж на ділі доведу це…

— Але це не все, — спокійно вів далі дарк. — Було б непробачною безглуздістю з нашого боку покладатися тільки на слова агентів. Ми вимагаємо від кожного, крім згоди, також конкретної справи.

Мене аж потом пройняло (незважаючи на те, що за останні тридцять годин я дедалі гостріше відчував брак рідини в організмі). От покидьок! Невже щось промайнуло у моїх очах, і він вирішив «підкрутити гайки»?!

— Тільки не вважайте, будь ласка, що ми якось особливо виділяємо вас з решти колабораціоністів, — немовби читаючи мої думки, швидко проказав дарк. — Це стандартний захід контролю, не більше. Якби не було його, будь-хто із завербованих нами людей вже давно б утік назад і провалив свою частину агентурної мережі.

— Отже… ця мережа вже існує? — якось ненароком поцікавився я. Дарк одразу ж оглянув мене з голови до ніг своїм надзвичайно неприємним поглядом. Проте коли я все ж вирішив подивитись йому прямо в очі, в них не було нічого, крім пустопорожніх веселощів. Немовби величезний бархан розчахнув піщану пащу й зареготав, а звідти вирвався шалений смерч і понісся з шаленою швидкістю, сіючи навкруги смерть і руйнування.

— Цілком вірно, така мережа майже існує, бракує лише двох-трьох ланок… І ви посядете в ній належне місце, запевняю Вас, Деміне.

Дарк щось замовчував. Він явно боявся прохопитися і торкнутися чогось жахливого. Щодо цього я недовго залишався у невіданні, бо дарк одразу ж додав:

— Так от, Деміне, за додаткову стандартну міру впливу ми пропонуємо вам знищити деяку кількість ваших співвітчизників. Скажімо, підірвати кілька ваших кораблів. Згода?

Отакої! А я думав, чого це він не заховав диктофон…

Отже, вони пропонують завербованим знищувати міжзоряні кораблі. І хто б міг уявити!..

Але ні, уявити якраз можна! Я згадав знайдену Сплінтом у бібліотеці давню книжку про вулкан, що пірнає. Фактично мені запропонували те ж саме: рушницю з найпотужнішим зарядом у руки, навколо ноги — міцна волосінь, поруч дресировані акули, просто по курсу — корабель з людьми. Крок назад або вбік — і ти небіжчик. Підірвеш корабель — теж покійник, тільки не фізичний, а моральний. Тому що зрадиш своїх. І якщо тебе напевно помилують за повідомлену про ворога інформацію, то за людей, що загинули, можуть і судити. А це непереборна стіна відчуження з боку одноплемінників і вірне довічне заслання.

Дарк почав бубоніти щось про майбутню подяку за надані «послуги» після їх, дарків, перемоги над людством, проте я не чув його. Природно, він брехав. Тому що зрадник — він і є зрадник. І залишиться таким хоч на Тау Кита, хоч на Гаммі Оріона. Якщо він зрадив своїх, то чи не охочіше зрадить і нових хазяїв? Чого ж із ним панькатися?! Розстріляти його, ще й поперед інших…

Але слідом за цим я згадав вкрай безглузді, дурні слова, які сказав мені Сплінт під час нашої суперечки щодо його реферату: «Я би пишався тобою, тату…»

Що ж це виходить?! Над чим я б’юся, над чим мучуся?! Фактично, в моїх руках доля цілої цивілізації! І вибираю я не між продовженням звичного життя, вічною ганьбою або жахливою каторгою для себе одного, а між існуванням і неіснування людства. І тут мій хлопчик, схоже, має рацію: що таке кілька сотень життів, нехай навіть тисяча, порівняно з усією цивілізацією! Це навіть не крапля в морі.

І якщо відмовлюсь я, котрий наперед вже вирішив викласти все контррозвідці, хіба не знайдеться на моє місце інший, але менш рішучий бідолаха? Тоді дуже ймовірно, що агентурна мережа не буде розкрита! А це означає можливу поразку у війні. Суцільне поневолення або навіть знищення всіх! Усіх!!!

Була тут ще одна неабияка обставина. За останні сто двадцять років серед людей взагалі нікого не вбили (сутички з дарками, що виникли порівняно нещодавно, до вбивств ніхто й не думав прирівнювати, ясна річ). І ось мені пропонували здійснити таке. Та я з молоком матері, можна сказати, увібрав біблійне «не убий!» Мені гидка була сама думка про те, що я власноруч маю обірвати безцінні, священні життя істот розумних, культурних і гуманних, в усьому схожих на мене, а можливо, навіть кращих за мене.

— Бачу, ви все ще вагаєтеся, — долинув до мого слуху голос дарка. Я стрепенувся і підвів на нього очі, намагаючись усім своїм виглядом виразити шанобливу увагу, яка годилась для цієї ситуації.

— Ось так краще, — холодно сказав дарк. — А щоб остаточно схилити вас до співробітництва, скажу, не приховуючи, — вам призначене найвище становище, Деміне. Найкраще, яке можливе для наших сподвижників. Тести довели, що ви маєте потенціал, який дає змогу очолити всю нашу агентурну мережу. Уявіть же, якою великою буде наша подяка вам після перемоги!

Я мало не скочив від несподіванки, і дарк знову холодно посміхнувся, спостерігаючи за моєю реакцією.

Отакої! Вже не знаю, як вони складали свої тести, за якими критеріями і що виявили, тільки я ніколи не помічав у собі нічого такого, що відповідало б терміну «шпигун», який став тепер цілком книжковим. Я просто не уявляв себе тим, хто крадеться, підглядає, таємно добуває щось… І тим паче главою цілої банди таких от неприємних типів!

(Далі буде)

About the Author

Tymur
Письменник, журналіст і блогер

23 Comments on "Страта через помилування, або Фантом (II)"

  1. Укроп | 07.04.2021 at 21:59 |

    Цікаво… Навіть проявлю терплячість та не стану пробувати знайти у Інтернеті продовження, не чекаючи публікації наступних частин 🙂 А от думка виникла… Як далеко зараз наша людська цивілізація від епохи, коли планета буде мати єдиний уряд? Той самий “жах жахів” для багатьох зараз 🙂 Здається, для інопланетних цивілізацій наявність єдиного планетарного уряду Землі була б “тестом на дорослість” нас? А зараз, навіть якщо вони вже тут, то спроба інопланетян спілкуватись з урядом якоїсь однієї країни скоріш за все викликала б спалах інтриг “за знання і ресурси” з боку інших держав тому ніхто і не поспішає себе проявляти, бо гуманні 🙂

    • Укроп | 07.04.2021 at 22:14 |

      І ще одне риторичне питання, на яке ніхто не відповість тому що нема фактів…
      Іван Єфремов вважав що далекого космосу може досягти тільки суспільство, яке вирішило вже свої внутрішні проблеми. Тільки тоді звільниться потенціал “для досягнення зірок”. І хоча самого Єфремова багато хто вважає “комунякою”, насправді він ним не був і за життя немало отримав гонінь за те, що не вважав за потрібне у своїх футуристичних романах “відображати руководящую і направляющую роль компартії”, він у майбутньому ту наволоч не бачив… А от його ідеї що вища цивілізація, яка здатна досягти зірок, має бутм гуманною, “множить на нуль” багато творів про боротьбу землян з інопланетниками. А хто правий – ми не знаємо і невідомо чи взагалі колись дізнаємось, імовірність що ми одинокі у Всесвіті далеко не нульова, а скоріш таки більш імовірна, ніж протилежне…

      • “І хоча самого Єфремова багато хто вважає “комунякою”, насправді він ним не був і за життя немало отримав гонінь за те, що не вважав за потрібне у своїх футуристичних романах “відображати руководящую і направляющую роль компартії”, він у майбутньому ту наволоч не бачив…” (с)
        *****
        Я також не вважаю Єфремова записним “комунякою” 😀
        Інша річ, що його прогноз щодо розвитку суспільства нездійсненний… так би мовити, через “ламінарність”. Термін не мій. Приблизно так висловився якийсь із критиків. Точно не відтворю, але єфремовський “комунізм” – це результат дуже-дуже тривалого і поступового, буквально “дрібними кроками” поступального розвитку суспільства. А ми поки що маємо дуже бурхливий “турбулентний” розвиток з різноманітними хаотичними вируваннями. Це зовсім не єфремовський сценарій.

        “А от його ідеї що вища цивілізація, яка здатна досягти зірок, має бутм гуманною, “множить на нуль” багато творів про боротьбу землян з інопланетниками” (с)
        *****
        Гм-м-м!.. Так у мене земляни якраз – дуже “білі й пухнасті”, дуже гуманні й дуже релігійні! 😀 Між іншим, все за Єфремовим!.. 😀
        Це дарки – повні паскуди!.. Їх же назва і походить від англійського DARK… При цьому “білі й пухнасті” земляни переважають технічно, зате паскудні дарки переважають у плані рішучості й агресивності…
        Але далі – три моменти:
        1. Ми обговорюємо ОПОВІДАННЯ “Страта через помилування, або Фантом” обсягом 1,5 а.а. – тут викладені лише центральна ідея + основна сюжетна лінія. Саме той мінімальний обсяг, щоб вийшло або велике оповідання, або маленька повість…
        2. В 2005 році був написаний і виданий роман “Приречений жити” обсягом 10 а.а., що більш ніж у 6 разів перевищує обсяг “Фантома”. Природно, в романі є не тільки нові герої й додаткові сюжетні лінії. Там більш докладно розбирається модель людського суспільства. І вже тут починаються “сюрпризи”, про які я не можу розповісти – бо вийде спойл!..
        3. А ще є ідея на сиквел “Приреченого жити”!.. І там я хотів би дати відповідь на те, звідки взялися “чорні паскуди” дарки. І повірте, дуже своєрідною буде та відповідь!!! І геть несподіваною… 😀

        • Укроп | 07.04.2021 at 23:22 |

          Цікава думка відносно “ламінарності” розвитку цивілізації… Можливо, він просто не бачив шляхів як це зробити реально, тому і допустив варіант що “якось воно маленькими кроками само з часом”. А може все простіше і “з точки зору тисячоліть” все наше нинішнє “неламінарне” стане виглядати як флуктуації цілком плавного процесу. Але він не відкидав і “бурхливого” варіанту, наприклад у “Час Бика” сталась якраз революція у олігархічному суспільстві, не без допомоги, звісно, “прогресорів-землян” 🙂
          А щодо Вашого оповідання, то я мав на увазі тільки факт що “поганці” змогли подолати міжзоряні відстані та прилетіти до нас… “Єфремівські” цивілізації в принципі непогані, тільки якісь “холоднуваті”, типу діти дуже рано покидають батьків та живуть своїм життям… І у “його Всесвіті” кругом панує мир, навіть зорельоти не мають на борту ніякої зброї, мабуть таки то перебір… З нетерпінням чекаю розвитку історії. Якби тема була більш цікава спільноті, то можна було б обговорювати варіанти як буде розвиватися сюжет далі, але займатись таким вдвох з автором твору, який і так знає що було далі – трохи дурне заняття тому просто чекаю продовження 🙂

          • “А щодо Вашого оповідання, то я мав на увазі тільки факт що “поганці” змогли подолати міжзоряні відстані та прилетіти до нас…” (с)
            *****
            Ні-ні! Це людство, опановуючи далекий Космос, наштовхнулося на дарків. Отож конфлікт розпочався на периферії опанованого людством Космосу.

          • “Але він не відкидав і “бурхливого” варіанту, наприклад у “Час Бика” сталась якраз революція у олігархічному суспільстві, не без допомоги, звісно, “прогресорів-землян” (с)
            *****
            “Година Бика” в радянські часи була заборонена. У колишнього материного однокласника цей роман був, отож коли я навчався в 9-му класі – мама якось випросила у нього книжку на одну (!) ніч. Мама з татом фантастику не любили, отож побачивши, що “Година Бика” – це якась там космічна НФ, одразу ж віддали книжку мені. Й я прочитав “Годину Бика” за одну ніч – бо на ранок книжку забрали й маминому однокласнику повернули… 😀
            Що мене в “Годині Бика” вразило – то це дуже точне передбачення щодо “кжі”. 10 років відпрацювавши головредом журналу “РоботодавецЬ, я багато разів мав справи з кадровими службами (HR) і прекрасно знаю, що більшість фірм намагається винайняти “малчікав і дєвачєк” десь до 25-27 років – бо вони ще “життя не знають” і з них можна “виліпити те, що тобі потрібно”. Так кадровики кажуть…
            Але 27 років – це той самий вік, коли на Тормансі кжі йшли на евтаназію!!! Бо далі організм старіє – отож краще замістити робочу силу, що вибуває, молодими “продуктами”, народженими на “фабриках дітей”. Отже, Єфремов це дуже точно вирахував.

      • P.S. Ви ж загалом майте на увазі, що моя улюблена стратегія полягає в наступному:
        1. схопити читача за комір і тягнути його вздовж сюжету так, щоб у нього склалося одне уявлення про твір;
        2. а потім, коли 50-79% сюжету вже позаду – щосили торохнути читача пропиленим лантухом по голові так, щоб іскри з очей посипалися!..
        3. тоді виявляється, що з сюжетом все насправді не так, а зовсім навпаки, а також – що читач пропустив 100500 зачіпок, які вкладалися в той інший, у справжній сюжет;
        4. отож читач змушений озирнутися назад і подумати: “Трох-тібідох, і де ж були мої очі?! Як я міг того не побачити самостійно?!” – і з подивом перечитати все спочатку, а вже потім дочитати, дивлячись на сюжет іншими очима…
        Але то більше стосується роману…
        В оповіданні динаміка та сама – тільки рівень розжарення пристрастей трохи менший. Ви прочитали 2 частини з 6-ти. Зараз попереду 3-тя частина – це буде 50% сюжту оповідання. Отож саме зараз – у 3-й частині я так “заверну гайки”, що у героя “зірве дах”… І почнеться зовсім інший сюжет – такий жах, на який герой аж ніяк не очікував…
        В фіналі мав би бути ще один “удар лантухом по голові”… Але в оповіданні він лише намічений – та не обґрунтований. Натомість в романі (в книзі) цей удар таки завдається – і під фінал починається зовсім третій сюжет, який примушує переглянути ставлення до 85% попередньо прочитаного тексту!..
        😀
        І тому, скажу я Вам, критики лише чухають потилиці й не знають, з яким твором іншого письменника можна співвіднести мого “Приреченого жити”… І досі не вирішили, до речі.
        😀

        • Укроп | 07.04.2021 at 23:34 |

          торохнути читача пропиленим лантухом по голові
          ===
          То це ж просто чудово! Інакше навіщо і читати! 🙂
          А факт що це “ми їх знайшли”, я мабуть неважно читав, пробачайте… Доречі, тоді цілком реалістично… “Прекраснодушні земляни”, у яких вже і забули що таке вбивство, і паскуди, куди вже реальніше, таке буває…

          • Річ у тім, що це – романний сюжет втиснутий в обсяг оповідання. Я був змушений утискати сюжет, де тільки міг. Отож вся модель космічної експансії людства викладена в цих кількох реченнях:
            =====
            Розраховувати на раптовість дарки вже не могли, оскільки надто рано виявили свої агресивні наміри: невеличкі сутички на периферії підкореної людством частини Всесвіту, а також напади на вантажні й пасажирські кораблі поступово ставали звичним явищем. Отже, завоювати нас вони могли єдиним шляхом — розвідавши найважливіші й найвразливіші «нервові центри», завдати по них потужні удари й знищити їх. А вже після того розвивати наступ.
            =====
            Отже, є частина Всесвіту, підкорена “білим і пухнастим” людством. Є периферія підкореної частини, на якій і відбуваються сутички з дарками. Зокрема, сьома планета зірки Альдебаран – це кінцевий пункт, на маршруті до якого й перехопили Деміна (головного героя). А сунутися в серединний простір, підкорений людьми, дарки не можуть – бо відстають від людей в технічному розвитку, а тому у відкритій сутичці на “нутрянці” програють!..
            Звідси стратегія: навербувати мережу з 1111 колаборантів, за їхньою допомогою зібрати максимум інформації про “нервові центри” людської цивілізації, а потім завдати одночасні удари по цих “нервових центрах”. На це у дарків сил виставить… А коли “нервові центри” людської цивілізації будуть зруйновані – добити окремі осередки буде вже на пару порядків легше…

            P.S. Нагадаю, що війна у Космосі – це аж ніяк не “війна за вакуум”. Це – ВІЙНА ЗА ПЛАНЕТИ. За оті самі “нервові вузли”… Тим самим перспективна війна у Космосі скидатиметься на земну війну на морі. Бо війна на морі стратегічно – це війна не за контроль над морським простором, а ВІЙНА ЗА ОСТРОВИ!..

        • Укроп | 07.04.2021 at 23:55 |

          я багато разів мав справи з кадровими службами (HR) і прекрасно знаю, що більшість фірм намагається винайняти “малчікав і дєвачєк” десь до 25-27 років
          ===
          Одна із моїх перших комерційних фірм, де довелось працювати у дев’яностих така і була! Організували її “комсомольці” на ті самі “гроші партії”, які безуспішно пробували знайти журналісти 🙂 То саме так – вік “за 30” вважався “часом виходу в тираж” і від таких старалися позбутися. Паскуди… Добре хоч не евтаназія 🙂

          • Укроп | 08.04.2021 at 00:08 |

            А книгу почитав спочатку уривками у “Техніці-молоді”, а вже потім, мабуть у дев’яностих придбав повний твір. У журналі вразив сюжет, де, звісно пам’ятаєте, земляни були заблоковані “дикунами” у покинутому місті і сиділи під захистом силового поля доки не виснажились батареї, а потім загинули бо не могли вбивати. От цього не розумію зовсім, мабуть не годжусь я в екіпаж “Темного полум’я”, у мене б там все горіло і плавилось 🙂 Втім, сюжет вразив, чому і придбав тоді цілий твір. Ну як можна бути такими пацифістами? Хоча, ми не Єфремова зараз обговорюємо 🙂

          • Укроп | 08.04.2021 at 00:17 |

            Бо війна на морі стратегічно – це війна не за контроль над морським простором, а ВІЙНА ЗА ОСТРОВИ!..
            ===
            Так, логічно… Але, на щастя, судячи по вже нинішніх даних по екзопланетах, таких “островів” у Всесвіті так багато, що вистачить всім для мирної колонізації, хіба що якимось особливим паскудникам захочеться щось забрати, але не знайти незаселене. Ну, власне, як і наші нинішні запоребріківські “дарки”, яким хочеться чужої землі, замість того щоб довести до ладу те, що вже мають. Паскуди…

          • Андрій Дар | 08.04.2021 at 11:02 |

            В мене таке враження, що властивості нашого Всесвіту такі, шо в ньому завжди знаходитимуться паскуди, проти яких треба боротися, і, через цю боротьбу, зростати.
            Так він побудований, щоб не було суму та застою.

  2. Domino | 07.04.2021 at 22:36 |

    Читав цей твір. Сильно написано. Людина ніби живе, але то вже не життя.

    • О-о-о-о!!! А цікаво, що саме Ви читали:
      – оповідання “Страта через помилування, або Фантом” (воно друкувалося в журналі + є піратські копії російськомовного варіанту)?..
      – чи роман “Приречений жити” (книжка 2005 року, ВД “Панорама”, Львів)?..
      Бо роман, ясен перець, значно сильніший від оповідання, де просто викладено основний конфлікт… 🙂

      • Domino | 07.04.2021 at 23:06 |

        Піратські російськомовні копії оповідання “Страта через помилування, або Фантом”

  3. Valerii | 08.04.2021 at 08:36 |

    По слухам Ефремова спросили какую страну он подразумевал в “Час Быка”?
    Он ответил – Китай.

    • Укроп | 08.04.2021 at 10:19 |

      Да эсэсэр он имел в виду однозначно! “Эти” все отлично поняли и роман попал под цензуру надолго. Зачем “ходить к китайцам”, если жизнь в шумных, тесных, опасных и некомфортных городах это чистый тебе совок “один к одному”, даже “хрущёбы” не забыл с тоненькими стенками из оштукатуренного камыша с никакой звукоизоляцией и хамство совков, намеренно включающих погромче телевизор чтобы досадить соседям. Все “родное”… “Родная партия” все отлично поняла, на Китай свалить не удалось, увы 🙂

    • Так в “Годині Бика” написано прямим текстом: суспільство планети Торманс – це продукт еволюції втікачів з Землі через багато-багато поколінь. І в соціальному плані це суміш капіталізму з “МУРАШИНИМ ЛЖЕ-СОЦІАЛІЗМОМ”. Ясен перець, що під “МУРАШИНИМ ЛЖЕ-СОЦІАЛІЗМОМ” мався на увазі Китай і тільки Китай! Найсмішніше, що сучасний наш Китай є наступником “МУРАШИНОГО ЛЖЕ-СОЦІАЛІЗМУ”, в який інтегровані елементи капіталістичної ринкової системи… Отже, єфремовськи планета Торманс – це така собі “планета Китай” в далекій історичній перспективі. А всепланетний лідер Чойо Чагас, ім’я якого скорочувати заборонено – це “анпіратор товариш Сі”…
      😀
      Ну, але КНР – це все ж таки соціалістична країна, а знайомий Єфремову маоїзм – це варіант комуністичної ідеології. Оскільки ж він змалював суспільний устрій настільки огидним – “Годину Бика” в СРСР і заборонили. Бо хоча Єфремов і познущався з КНР, проте радянські ідеологи запідозрили його в несприйнятті марксистських концепцій в цілому… Звідси й заборона книжки, вилучення її з бібліотек та інші неприємності.
      🙁

      • Укроп | 08.04.2021 at 14:26 |

        А мені здалося що він добряче познущався не тільки над “знайомим йому на той час” Китаєм, надто воно на совок схоже, хоча може кожен судить по собі, а я думав про ту державу, реалії якої сам знав, а Китай “це десь далеко” 🙂

  4. Gamlet | 08.04.2021 at 18:49 |

    Пане Тимур, пошукавши в google цей роман, нажаль не знайшов його в продажу, ні друкований варіант, ні цифровий. Може підкажете де можна придбати? Я так зрозумів, що в 2005-му році він вийшой лише в кількості 3000 примірників?

    • Ніяк не придбати 🙁
      Так, ВД “Панорама” (Львів) випустило книжку накладом 3000 штук. Цифрового варіанту роману ніхто й ніде не вивішував. Бо вивісити “цифру” – це підрізати “Панорамі” продаж паперової книжки… А до мене на автограф-сесії на Львівський книжковий ярмарок “Приреченого жити” приносили… щоб не збрехати – році ще в 2015-му… Десь же купували!.. 🙂 Можливо, видавець відкатав “лівий” наклад – я з таким стикався… Але директор ВД “Панорама” – справжній герой, бо взявся видавати щоквартальник “Український Фантастичний Оглядач (УФО)”:
      https://defence-line.org/2020/06/pomaranchevij-postmodern-post-scriptum/
      Це справді героїчний вчинок, тому я не маю до цього добродія жодних претензій, що б він там не вчинив… А може, все настільки повільно продавалося, хтозна!.. 🙂

    • Оповідання “Страта через помилування, або Фантом” розходиться в мережі піратськими копіями російською мовою. Але там – лише 1/6 від того, що написано в романі… Українською мовою це оповідання є на моєму древньому (2002 рік) “народному” сайті. Але пірати обрали для розповсюдження російськомовний варіант. З деякими піратами я виходив на контакт і питав, чом би їм не взяти український варіант:
      http://tim-lit.narod.ru/Text-Ukr/Fantom-ukr-1.htm
      Бо він краще відредагований, ніж початковий російський… Бо перш ніж давати його в “Науку і суспільство” – я додатково вилизав текст… У відповідь пірати дивувалися: “А какая разница?!” – і говорили, що російськомовна аудиторія ширша від україномовної. Ну, стандартна відмазка…
      Отож те, що я зараз вивішую на “ЛО” – фактично, друга інтернет-публікація цього оповідання українською мовою за останні два десятиліття. Але як і роман, воно нікого не цікавить: видавцям подавай свіжачок-с, а не тексти чвертьвікової давнини…
      Що ж до “народного” сайту – то я дивуюсь, як росіянці його досі не прикрили?! З іншого боку, це мій історично перший сайт, який я сам собі зліпив у 2001-2002 роках. Він мені дорогий як пам’ять. Ну, то нехай висить, як пам’ять, з чого я починав!..

Comments are closed.