Голгофа Гелія Снєгирьова

Все що я роблю, розраховано, в першу чергу, на інтелігенцію, на інтелект нації.

Єжи Гедройц

 

Ця стаття була надрукована у 2010 році на іншому ресурсі та не отримала відгуків. Тому я її повторю з невеличкими правками.

Ще здавна відомо, що лише активна позиція інтелігенції спроможна досягти реальних змін у будь-якому суспільстві. Саме інтелігенція визначає перебіг подій і є тією рушійною силою, яка звільнює нації від духовного рабства і поневолення. Справжнім інтелігентом був Гелій Іванович Снєгирьов, який народився в Харкові 14 жовтня 1927 року.

На одному з почесних місць в моїй бібліотеці стоїть книга «Роман-донос» Гелія Снєгірьова, видана у 2000 році «Всеукраїнським історико-культурним правозахисним товариством «Меморіал» імені Василя Стуса» накладом лише 3000 примірників. На обкладинці книжки художник зобразив, заплямований кривавою плямою, герб Радянського Союзу. Вже багато років ця книга відома, на жаль, небагатьом читачам. Наскільки я знаю, з того часу вона не перевидавалася.

Це потужна, в міру пафосна, в міру іронічна соковита проза. Це цікавий історичний і пронизливий людський документ. Це безпрецедентна за своєю щирістю книга, автор якої, напевно, досяг межі чесности в літературі. Чесности перед собою, Богом і людьми.

У передмові до книги син автора писав: «Роман-донос» Гелія Снєгирьова – книга унікальна не лише за жанром (документальний роман). Їй була уготована трагічна доля, не потрапити до рук щирого вдумливого читача, а послужити «вещдоком» «злочину» автора проти існуючого режиму. Ця книга написана кров’ю – автор сповна розплатився за неї. Після його безпрецедентною відчайдушною сміливістю і викривальною силою проти радянської влади, опричники режиму оперативно розправилися з дисидентом. Під медичними тортурами, вирвавши у нього зречення від антирадянських переконань, вмираючого відпустили на свободу. Письменник прийняв мученицьку смерть за правду, а ім’я його забулося. Утім, залишилася, дивом уціліла в спецархівах охранки його блискуча проза. Вона і сьогодні залишається літературною пам’яткою і анітрохи не втратила своєї актуальності».

В цій книзі вражаюче опукло живе ціла епоха (зараз прийнято називати той час «періодом застою»). На десятки мільйонів людей, що тонули в соціалістичному «ідеологічному болоті», лише одиниці насмілювалися кинути режиму в обличчя правду про нього… І режим боявся цієї правди, дуже боявся!

«Страна – хищник, страна – уничтожитель всего живого», «издыхающая гидра дергает хвостом, бессмысленно крушит», «страна, в которой все без исключения, снизу доверху – говорят не то, что думают», «чтобы оставалась и впредь эта держава самой могущественной и несокрушимой тюрьмой народов», «таковы методы физического и разного прочего уничтожения людей этой державой»… – так не злякався говорити про імперію СРСР письменник і Людина Гелій Снєгирьов.

Лише трагічна мученицька смерть відвернула судовий вирок від письменника і кінорежисера Гелія Снєгірьова. Починаючи з кінця 50-х років він перебував під негласним наглядом органів КДБ. 19 вересня 1977 року голова Комітету держбезпеки СРСР Ю. Андропов повідомив про рішення КДБ СРСР, погоджене з ЦК КПУ, щодо арешту Г. Снєгірьова і притягнення його до кримінальної відповідальності за ст.62 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда)

Причиною для цього ухвалення послужила переправлена 1977 року на Захід літературно-публіцистична розвідка Гелія Снєгірьова «Набої для розстрілу» (Ненько моя, ненько…»), яка стала своєрідною політичною, правовою, а головне – моральною оцінкою автора одного з найбільш відомих процесів 20-30-рр. процесу «Спілки визволення України». Цей процес був сфабрикований в 1930 році з метою винищити і відправити до табору еліту української інтелігенції, а заразом і мільйон-другий селян і робітників. В своїй книзі він документально довів, що політичний процес 1930 р. над «Спілкою визволення України» був побудований на вигаданих даних і задуманий більшовиками для розправи з українською інтелігенцією.

«Набої для розстрілу» були написані за дванадцять років до того, як нарешті у серпні 1989 року, через 60 літ після «викриття» «СВУ» та арешту її «членів» у травні 1929 року, було опубліковано офіційне повідомлення прокуратури Української РСР про відсутність складу злочину та опротестовано вирок у цій справі, ухвалений у квітні 1930 року найвищим судом Української Соціалістичної Радянської Республіки.

У 1974 р. Снєгірьову пропонують написати осудливу статтю про його близького друга, тоді вже опального лауреата Сталінської премії письменника-фронтовика В. Нєкрасова. Снєгірьов рішуче відмовляється, після чого його виключають із партії та обох творчих Спілок – письменників та кінематографістів, звільняють з роботи. Про свого найкращого друга В. П. Нєкрасова Снєгірьов писав:

«Ве-Пе, жив и «благоденствует», парижанин. Зам главного редактора журнала «Континент». Перенес тяжелую операция, перитонит, едва не отправившую его на тот свет. Выкарабкался. Двужильный. По слухам, не пьет или пьет очень умеренно. Хотя, присутствуя в Стокгольме при вручении Елене Боннер Нобеля А. Д. Сахарову, надрался у себя в номере отеля. Полгода назад проводил я туда к ним в Париж пасынка его Виктора – с женой и сыном. Теперь им весело. Галина, жена его (ага и у меня теперь Галина, а у меня лучше!) сделала операцию на глазах. Видит хорошо…» Прикро, але дружина Снєгірьова Галина пережила чоловіка лише на декілька років. Їй ще не виповнилося і сорока, коли її згубив рак…

Микола Руденко, український дисидент, в своїх спогадах називає Гелія Снєгирьова Національнім Героєм Україні – саме так, великими літерами. Важко запідозрити Руденка в недоречному пафосі або нещирості – людину, яка багато років відсиділа в мордовських і уральських таборах за відкритий протест проти брежнєвського режиму і активну правозахисну діяльність.

На початку 1978 року стан здоров’я Гелія різко погіршився (загострилися старі болячки – коронарна недостатність, крововиливи в сітчатку обох очей). 2 березня Снєгірьова поклали в тюремну лікарню. Там становище погіршилося ще більше – паралізувало нижню частину тіла. Страждання Снєгірьова важко уявити, не прочитавши його «Тюремний щоденник», що дивом потрапив на волю і був виданий у Канаді в Торонто завдяки створеному там ще за його життя «Фонду захисту Гелія Снєгірьова».

У Жовтневій лікарні Снєгірьов доживав свої останні місяці в товаристві старенької «Спідоли», яка голосами «Бі-Бі-Сі», «Свободи», «Голосу Америки», «Німецької хвилі» щодня розповідала йому про нього ж самого.

Гелій Снєгірьов, майже на порозі смерті, практично нерухомий, висохлий у свої п’ятдесят років, наче старезний дід, дуже тішився з того, що на Заході він був зарахований до першої п’ятірки радянських дисидентів, яку очолювали А.Сахаров та П.Григоренко.

Снєгірьов помер проти ночі 28 грудня 1978 на лікарняняному ліжку. Лише за якийсь десяток років до початку краху комуністичної імперії. Всупереч волі померлого, тіло кремували без розтину. Під час процедури Київський крематорій був оточений посиленим нарядом кадебістів – вони його боялися і мертвого. Письменник і Людина міг прожити довге спокійне життя, оточений синами і внуками і померти у власному ліжку. Але він обрав іншу долю: «…Я хотів стати тією першою ластівкою, яка сповістить прихід Свободи на мою багатостраждальну батьківщину!»

 

Yaroslav

17 Comments on "Голгофа Гелія Снєгирьова"

  1. СергейБелогор | 03.04.2021 at 08:54 |

    Про це не тільки читати страшно, про це навіть згадувати жутко!
    Хто пережив ті часи тотального “счастья страны Советской”, той не лякається фільми жахів.

  2. Сергей М Г | 03.04.2021 at 09:10 |

    Гебня вимостила собі вільний шлях на десятиріччя вперед, знищуючи кращих людей. І, власне, безкарно.

  3. Микола Н | 03.04.2021 at 09:51 |

    Знущалася гебняво-комуняцька влада над людьми, катувала і мордувала свій народ. Багато хто із тих катів дожив до старості з медалями, медобслуговуванням і пошані, а чесні згинули в таборах чи психушках. І як тепер соромно за свою Батьківщину, що висаджує собі на шию ярмо клоунів і тупооолових байстрюків, як можна забувати кров , яку віддали Воїни на фронті, як можна прощати ізувірів, що вбили Небесну Сотню? А це сьогодні реальність. То якщо ми не можемо оцінити подвиг людей, що жили з нами в той самий час, то хіба ми спроможні оцінити подвиг вчорашніх Героїв? Що стало із моєю країною, що вона до цих пір не спроможна вибрати між Бандерою і Жуковим, при цьому обирає ката і мародера, а Героя, який віддав життя за свободу Батьківщини відкидає? Ми невиліковно, як нація хворі. Я думав, що два втрачені роки чомусь нас навчать, але марно- вибори на заході і сході показали, що ракова пухлина захопила вже все суспільство. Все потрібно починати спочатку, мільйони жертв були марними.

    • Санто | 03.04.2021 at 11:34 |

      Мене теж вибори вразили. Обирають між зеленню і майбахом, а наступного дня припадають на коліно, ховаючи чергового загиблого бійця. І лохторат абсолютно не здатен пов’язати отой свій вибір з частотою тих похованнь..

  4. “Всупереч волі померлого, тіло кремували без розтину” (с)
    *****
    Такі випадки мені завжди дуже підозрілі. Адже розтин дозволяє експертам встановити причини смерті, отож відсутність розтину – це небажання докопуватися до причин. Тим паче, коли помирає дисидент із “першої п’ятірки”, очолюваної Сахаровим і Григоренком. Прикро… 🙁

    • Укроп | 03.04.2021 at 12:25 |

      Мені важко зрозуміти вас, письменників, ну от чому він ту книгу не видав, попередньо емігрувавши? Хіба це не було б краще? З совка було важко втекти, але все таки можливо. Поведінка була наскільки ж героїчна, настільки і самовбивча. Невже варіант, коли він міг нанести куди більшу шкоду совку, видаючи свої книги, які так і не стали написані, з за кордону, не мав права на життя? Пробачайте, але найближча аналогія для мене це коли білоруси “співали колядки” перед своїми катами з гумовими дубцями. Не розумію… Мабуть надто раціоналістично мислю…

      • Так, мабуть, Ви мислите надто раціонально.
        Бо я сам, наприклад, лишився в Україні – хоча змолоду чув: “Кидай Неньку до біса й емігруй за кордон! Ондо Набоков, наприклад, виїхав з СРСР, опанував англійську і прославився як світовий письменник. Бери приклад з таких, як Набоков! Не сили в своєму зас**ному Києві”. Та й справді, якби я тільки схотів – я б давно міг жити за кордоном з усією сім’єю… Але навіщось мені потрібен цей “зас**ний Київ” – от не можу я бути письменником ніде, окрім як тут!!! Хоч я вже і інвалід, і пенсія мізерна, і наклади книжок невеличкі, і війна… То чого мені сидіти тут?! От не знаю, і все…
        З тих же міркувань і дисиденти, мабуть, не шукали способу виїхати за кордон, але вперто лишалися тут. Отже, прислів’я: “Риба шукає, де глибше, а людина – де ліпше”, – справедливо не для всіх… Не всі шукають, де ліпше! Дехто навіть своєю смертю сподівається наблизити настання нових часів для своєї Батьківщини!

        • Укроп | 03.04.2021 at 18:07 |

          Та на такому рівні я звісно розумію і розумію що Ви вчинили так, як підказувало серце, власне сюди ж – неанонімність на ресурсі, де майже всі вважають за краще не світити свої фізичні параметри. Але з точки зору “нанести найбільшу шкоду ворогові” – не розумію… Ну це, як генералу піти у рукопашну, де він з великою імовірністю загине, знищивши від сили кількох ворогів, а на “генеральському” місці він, керуючи арміями уміло, може знищити ворога цілком. Просто – з-за кордону той письменник міг нанести шкоду системі куди більшу. Так, раціональність… Ну, “технократ” я, що поробиш 🙂

          • “Ну це, як генералу піти у рукопашну, де він з великою імовірністю загине, знищивши від сили кількох ворогів, а на “генеральському” місці він, керуючи арміями уміло, може знищити ворога цілком” (с)
            *****
            Зверніть увагу: коли я написав подібне про Василя Сліпака в матеріалі “Культурний код”:
            https://defence-line.org/2021/01/kulturnij-kod-chastina-3/
            – мені у відповідь насипали копняків. Хоч я також вважаю, що Василь Сліпак приніс менше користі, ніж міг принести, залишившись живим…
            А що мені заперечили?! Що завдяки своєму, поза сумнівом, героїчному вчинку він перетворився на ГЕРОЇЧНУ ЛЕГЕНДУ, на ГЕРОЇЧНИЙ МІФ, на який відтепер рівнятимуться тисячі!..
            Так само і Гелій Снєгірьов перетворився на міф.
            Десь так.

          • Що ж до мене персонально…
            Річ у тім, що на “Лінії Оборони” я натуралізувався навесні 2019 року – коли закрили мій Інстаграм. Але це зовсім не означає, що воювати з імперією зла я почав тоді ж… Я “прокинувся” навіть не в 2014 році – на початку теперішньої війни… І не в 2008 році – коли РФ напала на Грузію… І не в 2000 році – коли ВВХло стало президентом і почало підривати будинки з мирними жителями… І навіть не в 1996 році – коли уперше вийшов друком мій роман “До комунізму залишалось років п’ятнадцять-двадцять”…
            Цей антирадянський роман треба було спочатку написати. А для того треба було зібрати відповідний матеріал! Тому вперше я зробив вибір в 1968 році – коли вирішив самостійно потайки розкопати, що таке Куренівська трагедія. Остаточно ж цей вибір був закріплений у 1989 році – коли я таки почав писати роман… Ну так, тоді вже багато чого “дозволялося”. Але в пізньому СРСР була така ж ситуація, як зараз в РФ, де є кишенькова опозиція, якій з дозволу влади “можна багато чого” (наприклад, Навальний) – і є справжня опозиція, яку винищують, бо бояться (Нємцов, Новодворська та ін.). Так само було і в пізньому СРСР: якщо, наприклад, Цой і Тальков співали зі сцени крамольні, з точки зору ідеології, пісні, якщо в кінотеатрах показали “Покаяння” Абуладзе – це зовсім не означало, що мій антирадянський роман сприймуть на ура.
            Отож коли я кажу, що в 1989 році дуже сильно ризикнув – то я тоді справді сильно ризикнув. Це не я так вирішив – це говорили люди обізнані, прочитавши мій роман. В тому числі генерал СБУ Підболячний. Те, що мене не “замели” в 1989 році – неймовірне везіння! Справжнє диво.
            Але ж диво сталося?! Сталося. Отож дивній ситуації я підшукав адекватне – дивне пояснення, що міститься в коротенькому посланні апостола Якова, на яке мало хто звертає увагу:
            “Тож підкоріться Богові та спротивляйтесь дияволові, то й утече він від вас” (Якова 4:7)
            https://old.bibleonline.ru/bible/ukr/45/04/#7
            Розумієте?! Для мене ця війна є ДУХОВНОЮ війною проти нечистого. Планку на рівень спротиву я сам собі задав у 1989 році. Тоді я ДИВОМ уникнув небезпеки – але ж уникнув!.. Отож тепер для мене сховатися під нікнеймом на “Лінії Оборони” – це все одно, що понизити градус спротиву. От тоді-то нечистий і накинеться на мене. А доки я не знижую градус спротиву – тікатиме він…
            Розумію, що це ірраціональне пояснення. Але для мене воно працює – от що головне! Я ж нікого не закликаю робити так, як роблю я. Тут все суто індивідуально. Персонально. І саме я по-іншому поводитись не можу. Вибачайте…

        • Andriy Moderator | 03.04.2021 at 19:07 |

          Тут еще встает вопрос – где ты больше принесешь пользы. Как в глобальном масштабе, так и для страны. Можно гордо умереть безвестным, а можно сбежав из концлагеря на весь мир опубликовать о происходящем в этом концлагере.
          А собственная выгода… Она производная от принесенной пользы.

  5. я вот первый раз услышал это имя. почему наши свободные сегодня академики и литераторы, историки не займутся широкой публикацией произведений этих мученников совка и про них самих … какого … до сих пор нет и в помине музея где бы были широко показаны украинские интеллигенты-борзы сознательные с режимом. ведь как раз режим, с которым они боролись и протестовали ставил главной своей целью заглушить их протестующие голоса, что даже в памяти людей среди которых они жили не осталось даже воспоминаний о таких людях при совке это гэбне удалось. и не только по отношению к этому писателю. так почему мои дети и внуки ни чего не должны знать о таких людях, выдающихся личностях своей свободной родины. или память о таких еще кому то мешает? я думаю что это так и есть. и эти послидовники и приспособленцы остепенённые и награжденные при всех режимах и властях не желают даже упоминания таких борцов и жертв совка рядом с собой, прославленным и богоподобным. сколько говна совкового еще заседает и рулит по академиям и высоким комитетам. я так вижу это

    • “до сих пор нет и в помине музея где бы были широко показаны украинские интеллигенты-борзы сознательные с режимом” (с)
      *****
      ?????????????????
      Перепрошую, а як бути з Музеєм шістдесятництва?!
      https://uk.wikipedia.org/wiki/Музей_шістдесятництва
      ?????????????????

      “почему наши свободные сегодня академики и литераторы, историки не займутся широкой публикацией произведений этих мученников совка и про них самих” (с)
      *****
      1. Період кінця 1980-х + “лихих 90-х” позначився дуже активним оприлюдненням творів “шістдесятників”. Настільки активним, що, наприклад, молодих письменників-фантастів відкритим текстом відсилали в Москву, Ленінград (Санкт-Петербург) та інші міста сусідньої РФ – бо в Україні розкрилися шухляди й почався масовий друк “шістдесятників”. І доки ця хвиля не схлинула – видавці нічого не хотіли навіть чути про сучасників. Зокрема, про молодих фантастів…
      2. Що ж до сьогоднішніх академіків – то в часи СРСР вони були або аспірантами, або молодими кандидатами наук. Повірте, вони всі одностайно лаяли “шістдесятників” на всі друзки – бо цього вимагала ідеологія… Отож визнати свої тодішні гріхи (нехай навіть вимушені) цим людям не дозволяє гордість. Більшості визнати, що вони ходили на цирлах перед КДБ, перед Партією й Урядом – це ганьба! Це, перепрошую – різонути собі серпом по фаберже. Вони на таке просто не здатні.

  6. Недо | 03.04.2021 at 18:02 |

    Гелій Селезньов та..
    73% Зелень- в одному рядку ніяк не пишеться, скільки ж можна на позитивних прикладах вчити, мо’ пора вже і палкою вчити любові до Краю…

  7. Пане Ярослав, дякую за Вам за публікацію. Україна повинна пам’ятати своїх синів та дочок, віддавших за її свободу найцінніше – своє життя!

  8. Прикро, що нічого не знав про цю Людину.

Comments are closed.