Автор — Тимур Литовченко

Чи можливе життя у… пеклі?! Авжеж можливе! Тим паче, коли чорти ще не встигли розкочегарити як слід вогнища під казанами зі смолою, сіркою та іншими подібними речовинами, в яких вони виварюють грішні душі, віддані їм на довічне «виховання»… Якщо так, то чом би не жити навіть у пеклі?..

• «101 рік України». Як створити епопею
• «101 рік України». Книга Пожежі. 1914-1922
• «101 рік України». Книга Невиправданих Надій. 1923-1931
• «101 рік України». Книга Жахіття. 1932-1938
• «101 рік України». Книга Спустошення. 1939-1945
• «101 рік України». Книга Зневіри. 1946-1953
• «101 рік України». Книга Відлиги. 1954-1964
• «101 рік України». Книга Застою. 1965-1976
• «101 рік України». Книга Розчарування. 1977-1990
• «101 рік України». Книга Безнадії. 1991-2004
• «101 рік України». Книга Нових Сподівань. 2005-2014

---

Анотація: Спокійного забезпеченого життя хочеться всім і завжди — особливо після масштабних катастрофічних потрясінь. Але за будь-яких умов людина має залишатися людиною… Чи так це насправді? Виявляється, разом з поліпшенням економічної ситуації починається криза влади у середовищі політичного керівництва компартії і крах надій з-поміж інтелігенції. А потім посилюється тиск силових структур на інакомислячих, що веде до дедалі більш стрімкого падіння духовного рівня нації…

---

Перше неповне десятиліття, що настало після Великої війни (яку з часом назвуть І Світовою), революцій та наступних «масових кровопускань», починалося нібито непогано. В усякому разі пересвідчившись, що застосовувати військово-революційні методи в процесі керівництва економікою — ідея не просто погана, а дуже погана, більшовицька влада була вимушена оголосити перехід до «нової економічної політики». По суті ж своїй НЕП був нічим іншим, як частковим поверненням до старих — ринково-капіталістичних методів господарювання.

Якщо продовжити цю ж лінію розвитку на далеку перспективу — цілком могла скластися ілюзія, що рано чи пізно все повернеться «на круги своя», здоровий глузд повільно, але невідворотно візьме гору над політичним божевіллям… А тоді й старі порядки повернуться остаточно! Тим паче, більшовики завбачливо не дозволили територіям колишньої Російської імперії розповзтися та розбігтися подалі від історичного центру — від Москви… То про що ж іще можна було мріяти людям, в душах яких ще не стерлася пам’ять про колишній імперський блиск?!

Звісно, про те, що все буде добре, все налагодиться…

Жила подібними мріями й радянська Україна, стараннями більшовиків переформатована на УСРР з новою столицею у Харкові. Завдяки хазяйновитості й заповзятливості населення, люди і самі себе годували, і на продаж усе необхідне виробляли. У сфері громадського життя буйно розквітла українізація, молода парость української інтелігенції, якомога ретельніше зафарбувавши своє «жовто-блакитне» минуле з задоволенням творила нову культуру, по-справжньому революційну для свого часу — без жодних жартів.

Загальну картину псували лише «окремі прояви» негативу. Серед подібних явищ особливо підозрілим виглядало стрімке вивищення новітньої радянської бюрократії з її вельми специфічними запитами й замашками. З іншого боку, особливо огидні й розгнуздані діяння особливо знахабнілих висуванців (вчорашніх героїв Революції та Громадянської війни) час від часу показово присікалися працівниками ОГПУ…

А от хто міг би присікти свавілля самих чекістів?! Безумовно, шпигунська й інша шкідлива діяльність імперіалістичних сусідів на території Радянського Союзу велася, проте далеко не в тих масштабах, які ввижалися партійному керівництву СРСР. До того ж, необхідна кожній державі робота у сфері безпеки час від часу підмінялася практикою, дуже схожою на революційну «експропріацію експропріаторів». От із цим як бути?..

Однак з часом з’ясувалося, що загальна картина непманського «благоденства» була оманливою. По мірі того, як у внутрішньопартійному житті гору брала «лінія Сталіна», змінювалося життя як в усьому СРСР, так і в УСРР зокрема. Згорталася «нова економічна політика». Різноманітні артілі, кооперативи та інші приватні підприємства удавлювалися податками — навіть попри те, що самі ж працівники до останнього намагалися підтримувати «своїх» непманів, аби лише не йти працювати на державу. Селян намагалися загнати в товариства спільної обробки землі — прообрази майбутніх колгоспів. До речі, похизуватися особливими досягненнями СОЗи не могли… Й насамкінець, в культурницькій сфері теж коїлося щось незрозуміло-дивне, однак явно негативне: провідні митці майже фізично відчували, що атмосфера, в якій доводилося працювати, стає дедалі нестерпнішою…

Все змінилося остаточно, коли СРСР був оголошений «фортецею у ворожому оточенні», перед яким відкрита єдина можливість: або наздогнати «імперіалістів» за дві п’ятирічки — або «вони нас розчавлять». Таке «закручування гайок», на яке наклалося чергове розкуркулювання і відправка до Сибіру найбільш хазяйновитих і вправних селян, спровокувало в УСРР хвилю масових повстань під дещо наївними гаслами відновлення «ленінської справедливості», на придушення яких довелося навіть кидати армію.

В «Книзі Невиправданих Надій. 1923-1931» з’являється черговий опорний (для сюжету епопеї в цілому) артефакт:

• наган з урочистим написом «пильному охоронцеві завоювань Пролетарської Революції», вигравіруваним на спеціальному шильдику, яким відзначили діяльність молодого чекіста — колишнього працівника Дніпровських пароплавних майстерень.

---

Буктрейлер на «Книгу Невиправданих Надій. 1923-1931»: