«101 рік України». Книга Безнадії. 1991-2004

Автор — Тимур Литовченко

«Книга Безнадії. 1991-2004» — передостання в художній історичній епопеї «101 рік України», має найбільший обсяг з-поміж решти. Зізнаюся чесно: через низку особистих причин, авторам її написання далося найважче — отож і забарилися, передали текст видавцеві останнім. У підсумку, «Книга Безнадії. 1991-2004» була надрукована найпізніше. Що ж, буває й таке…


Анотація: Розпад Радянського Союзу відкрив шлях віковічній мрії багатьох поколінь українців. Здавалося б, далі все просто: живи та радій незалежному життю… Однак біда в тому, що при владі в цілому лишилися все ті ж персони, які продовжили політику тотального пограбування країни. До того ж зазнав краху усталений стиль життя, що раніше здавався «вічним», почалася напружена конкуренція на ринку праці, гіперінфляція й інші небачені досі речі. Все це породжувало непевність у майбутньому. Ті, кого ці зміни вкрай налякали, намагалися тікати за кордон у пошуках кращого життя. А ті, хто залишився, поділились на два прошарки: більшість намагалася вижити за будь-яку ціну, аби тільки не опуститися на соціальне дно, меншість боролася за зміни на краще, хоча й не завжди вдало долаючи все нові перешкоди. Здавалося, прекрасним шансом на оновлення країни стала Помаранчева революція (точніше — фронда) 2004 року…


Теперішні спомини деяких персонажів про «прекрасне життя за часів СРСР» виглядають щонайменше дивакувато — якщо не висловлюватися жорсткіше… Бо той, хто реально пережив межу 1980-1990-х років і не забув такі паскудства, як Павловська реформа, торгівля виключно «за талонами», натовпи вічно голодних жителів областей РРФСР, суміжних з українськими регіонами, які діставали оті «талони» хтозна де, а потім за допомогою «каруселей» вимітали полиці магазинів дочиста, чорні ринки і все таке інше — навряд чи захочуть повторення пережитого. А повторення їм забезпечене, оскільки хто б що не казав — всі ці «дива» були закономірним і невідворотним результатом еволюції радянської системи.

Тут дуже доречно процитувати Андрія Макаревича: «Історія починає повторюватися з того моменту, коли вмирає остання людина, котра пам’ятає, як все було насправді». Не знаю, чи самостійно додумався до цієї формули відомий музикант, чи запозичив її десь. В будь-якому разі, сказано дуже влучно. Тому-то й викликає подив непідробний ентузазізьм деяких особливо палких агітаторів «старшого піонерського віку»: вони ж особисто мають пам’ятати останні конвульсії СРСР?! Чи все ж позабули?..

А втім, сталося те, що й мусило статися. Радянська імперія зруйнувалася. Попереду відкривалося життя вільне й незалежне. Здавалося б, у чому проблема?! Кожен є ковалем власного щастя — то вперед, до прекрасного світлого майбутнього, яким ти собі його уявляєш!..

Однак біда полягала в тому, що умови життя змінилися безповоротно, але люди намагалися жити все ще за старими рецептами, прагнули досягти цілей, які відтепер вже стали примарними. Подібні намагання лише погіршували становище і посилювали хаос. Потрібно було намічати нові цілі й буквально наосліп вишукувати рецепти досягнення успіху. Хто не бажав жити в суцільному хаосі — той намагався втекти за кордон, як тепер казали — в країни «далекого зарубіжжя». Перед іншими поставав вибір: або опуститися на соціальне дно — або все ж таки вигребти проти течії…

Але головний прорахунок, допущений на початку періоду Незалежності України, полягав у відмові від проведення жорсткої люстрації. Без неї як від політичної влади, так і від доступу до економічних ресурсів не були відсторонені колишні партійні та комсомольські керманичі й представники колишніх радянських силових структур. Опинившись у нових умовах, вони продемонстрували унікальні здібності в «перефарбовуванні» в усі можливі кольори політичного спектру. Також вони почали утворювати різноманітні партії та громадські організації, імітуючи демократію.

Насамкінець, вони ж першими застосували на практиці досвід заробляння грошей, набутий ще в період агонії СРСР. Просто колишні «цеховики» тепер запрацювали легально — але ж і правила ведення бізнесу, і відносини були винесені частково з радянських реалій, частково — з напівкримінального та криміналізованого середовища!..

Так почала складатися кланово-олігархічна система, яка панує в Україні й понині. Завдяки ній країна надовго застрягла в так званому «перехідному періоді» від планової економіки до ринкової, причому такий перехід все ніяк не міг завершитися. Внаслідок такого застрягання, напруга в суспільстві поступово нарощувалася й вилилася спочатку в протестні акції «Україна без Кучми» та «Повстань, Україно!», а потім і в Помаранчеву революцію…

Точніше, у Помаранчеву фронду: адже за спинами радісних «революціонерів», нескінченно гордих від власної сміливості, ті ж олігархічні клани просто домовлялися про перерозподіл сфер впливу. Сама ж «перехідна» система зберігалася недоторканою. То що ж робити для змін реальних, а не номінальних?! Чого чекати від майбутнього?! І чи варто чекати загалом?..

Ситуація здавалася безнадійною.


Буктрейлер на «Книгу Безнадії. 1991-2004»:

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

About the Author

Tymur
Tymur
Письменник, журналіст і блогер

1 Comment on "«101 рік України». Книга Безнадії. 1991-2004"

  1. “Однак біда полягала в тому, що умови життя змінилися безповоротно, але люди намагалися жити все ще за старими рецептами, прагнули досягти цілей, які відтепер вже стали примарними.”

    Тимуре, просто вони (і я у тому числі), не знали тоді інших шляхів, можливостей.
    Нас Совок свідомо ізолював від усього, ми не знали, що творилося в навколишньому світі. Тож, попавши у відкритий світ, ми в багатьох питаннях ми стали безпорадними і несвідомими.
    Такі справи.
    І тому я – за відкритість інформації, та за її достовірність.
    Для мене важливою стала боротьба за реальність, – проти фейків та штучно створених “реальностей” – наприклад, таких, де диспетчер Карлос збиває Боїнг, а ВСУ разпинають хлопчика.

Leave a comment

Your email address will not be published.


*


Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: