Автор — Тимур Литовченко

Ми тут постійно бідкаємося через ситуацію, коли т.зв. «яскраві медіа-персони» обійняли владні посади. Бо тепер слабко уявляємо, як будемо розгрібати всі наслідки їхнього правління… Але для початку давайте визнаємо чесно: «яскраві медіа-персони» заволоділи думками великих мас населення не вчора і навіть не позавчора.

А дуже давно. З точки зору етології (яку далеко не всі визнають в якості науки), пояснення просте: «яскраві медіа-персони» притягують увагу публіки, через що утворюється якась подоба пірамідальної суспільної ієрархії. Ті, хто не мають такого «шлейфу уваги» — шалено заздрять «яскравим медіа-персонам». А в ХХІ столітті все це стали використовувати у виборних процесах…

На підтвердження пропоную ознайомитися з моїм перекладом українською коротенького оповідання класика російської літератури (який, між іншим, під час перепису населення вказував, що за національністю є «малоросом»), написаного наприкінці ХІХ століття…

---

Антон Чехов

Пасажир 1-го класу

Пасажир першого класу, який щойно пообідав на вокзалі й злегка захмелів, розлігся на оксамитовому дивані, солодко потягнувся і задрімав. Подрімавши не більше п’яти хвилин, він подивився масними очима на свого vis-à-vis, посміхнувся й мовив:

— Блаженної пам’яті батько мій любив, щоб йому після обіду баби п’яти чухали. Я весь в нього, з тією, однак, різницею, що кожного разу по обіді чухаю собі не п’яти, а язик і мізки. Люблю, грішна людина, базікати на ситий шлунок. Чи дозволяєте поговорити з вами?

— Зробіть ласку, — погодився vis-à-vis.

— Після гарного обіду для мене достатньо найменш значущого приводу, щоб в голову полізли до біса великі думки. Наприклад, зараз ми з вами бачили біля буфету двох молодих людей, і ви чули, як один з них вітав іншого з популярністю. «Вітаю, ви, каже, вже відомі й починаєте завойовувати славу». Очевидно, актори чи мікроскопічні газетярі. Але не в них річ. Мене, добродію, непокоїть тепер питання, що? власне потрібно розуміти під словом слава чи популярність? Як на вашу думку? Пушкін називав славу яскравою латкою на лахмітті, всі ми розуміємо її по-пушкінські, тобто більш-менш суб’єктивно, але ніхто ще не дав виразного, логічного визначення цьому слову. Дорого б я дав за таке визначення!

— Нащо воно вам так знадобилося?

— Бачте, якби ми знали, що? таке слава, нам, можливо, були б відомі й способи її досягнення, — сказав пасажир першого класу, подумавши. — Треба вам зауважити, добродію, що коли я був молодшим, я всіма фібрами душі моєї прагнув популярності. Популярність була моїм, так би мовити, божевіллям. Задля неї я вчився, працював, ночей не спав, шматка недоїдав і здоров’я втратив. І здається, наскільки я можу судити неупереджено, у мене були всі дані до її досягнення. По-перше, за професією я інженер. Доки живу, я збудував на Русі десятки два чудових мостів, спорудив у трьох містах водогони, працював в Росії, в Англії, в Бельгії… По-друге, я написав багато спеціальних статей по своїй частині. По-третє, добродію мій, я з самого дитинства був схильний до слабкості до хімії; займаючись на дозвіллі цією наукою, я винайшов способи добування деяких органічних кислот, отож ім’я моє ви знайдете у всіх закордонних підручниках хімії. Весь час я перебував на службі, дослужився до чину дійсного статського радника і формуляр маю не забруднений. Не стану обтяжувати вашу увагу перерахуванням своїх заслуг і робіт, скажу тільки, що я зробив набагато більше, ніж інший відомий. І що ж? Ось я вже старий, подихати збираюся, можна сказати, а відомий я настільки ж, як отой чорний пес, що біжить по насипу.

— Чому ж? Можливо, ви й відомі.

— Гм!.. А ось ми зараз спробуємо… Скажіть, ви чули колись прізвище Крикунова?

Vis-à-vis підняв очі до стелі, подумав і засміявся.

— Ні, не чув… — мовив він.

— Це моє прізвище. Ви, людина інтелігентна і літня, жодного разу не чули про мене — доказ переконливий! Очевидно, домагаючись популярності, я робив зовсім не те, що слід було. Я не знав справжніх способів і, бажаючи вхопити славу за хвіст, зайшов не з того боку.

— Які ж це справжні способи?

— А біс їх знає! Ви скажете: талант? геніальність? непересічність? Зовсім ні, добродію мій… Паралельно зі мною жили і робили свою кар’єру люди порівняно зі мною порожні, нікчемні й навіть погані. Працювали вони в тисячу разів менше від мене, зі шкіри не лізли, талантами не блищали і популярності не домагалися, а подивіться на них! Їхні прізвища раз у раз трапляються в газетах і в розмовах! Якщо вам не набридло слухати, то я поясню прикладом. Кілька років тому я робив у місті К. міст. Треба вам сказати, нудьга в цьому паршивому К. була страшенна. Якби не жінки і не карти, то я з глузду би, здається, з’їхав. Ну, справа давня, зійшовся я там, нудьгуючи, з однією співачкою. Біс її знає, всі впадали в захват від цієї співачки, як н мене ж, — як вам сказати? — це була звичайна, пересічна персоноча, яких багато. Дівчина порожня, примхлива, жадібна, притому ще й дурепа. Вона багато їла, багато пила, спала до п’ятої години вечора — і більше, здається, нічого. Її вважали кокоткою, — це була її професія, — коли ж хотіли висловлюватися про неї літературно, то називали її актрисою і співачкою. Раніше я був завзятим театралом, а тому ця шахрайська гра званням актриси до дідька обурювала мене! Називатися актрисою ба навіть співачкою моя співачка не мала найменшого права. Це була істота абсолютно безталанна, бездушна, можна навіть сказати, жалюгідна. Наскільки я розумію, співала вона огидно, вся ж принадність її «мистецтва» полягала в тому, що вона дригала, коли потрібно було, ногою і не стидалася, коли до неї входили до гримерки. Водевілі обирала вона зазвичай перекладні, зі співом, і такі, де можна було похизуватися в чоловічому костюмі в обтяжку. Одним словом — тьху! Ну, прошу уваги. Як тепер пам’ятаю, відбувалося у нас урочисте відкриття руху новозбудованим мостом. Був молебень, промови, телеграми та інше. Я, знаєте, поневірявся біля свого дітища і все боявся, як би серце у мене не лопнуло від авторського хвилювання. Справа минула і скромничати нема чого, а тому скажу вам, що міст вийшов у мене чудовий! Не міст, а картина, суцільний захват! І нумо спробуйте не хвилюватися, коли на відкритті все місто. «Ну, думав, тепер публіка на мене всі очі продивиться. Куди б сховатися?» Але марно я, добродію мій, непокоївся — на жаль! На мене, крім офіційних осіб, ніхто не звернув жодної уваги. Стоять натовпом на березі, дивляться, немов барани, на міст, а той, хто будував цей міст, їм байдужий. І, чорти б їх ухопили, відтоді, до речі, зненавидів я цю нашу шановану публіку. Але будемо продовжувати. Раптом публіка захвилювалася: шу-шу-шу… Обличчя почали усміхатися, плечі зарухалися. «Мене, мабуть, побачили», — подумав я. Аякже, ще чого! Дивлюся, крізь натовп пробирається моя співачка, слідом за нею ватага шалапутів; в тил усієї цієї ходи квапляться погляди натовпу. Почався тисячоголосий шепіт: «Це така-то… Чарівна! Чарівна!» Тут і мене помітили… Двоє якихось молокососів, мабуть, місцеві любителі сценічного мистецтва, — подивилися на мене, перезирнулись і зашепотіли: «Це її коханець!» Як це вам сподобається? А якась миршава фігура в циліндрі, з давно не голеною пикою, довго переминалася біля мене з ноги на ногу, потім повернулася до мене зі словами:

— Знаєте, хто ця пані, що йде по тому берегу? Це така-то… Голос у неї нижчий від будь-якої критики, та володіє вона ним досконало!..

— Чи не могли б ви сказати мені, — запитав я миршаву фігуру, — хто будував цей міст?

— Чесне слово, не знаю! — відповідала фігура. — Інженер якийсь!

— А хто, — питаю, — у вашому К. собор будував?

— І цього не можу вам сказати.

(Далі буде)