Автор — Тимур Литовченко

Сьогодні, виявляється, не тільки день св.Валентина, але також Міжнародний день дарування книжок. Через це на Фейсбуці один з моїх поважних френдів та контрагентів висловився на користь утворення «слобожанского русского языка», як самостійного стандарту російської мови. У такому разі, мовляв, ті громадяни України (включно з нашими бійцями, які зараз діють в зоні Операції об’єднаних сил) не відчували б дискомфорту, спілкуючись між собою «мовою ворога»… В принципі, ідея слушна — але нездійсненна. Я вже неодноразово висловлювався на цю тему — проте якось спонтанно, уривками. Отож спробую дати концентроване пояснення своєї позиції.

Мабуть, почалося все з Літературно-інтелектуального клубу «Русское собрание» при Національній Спілці письменників України. Адже голова ЛІК — письменниця Алла Потапова поділяла російську мову на «корінну» (ту, що побутує в Російській Федерації), «острівну» (мову національно-культурних громад, які тривалий час, в історичному сенсі, існують в іншомовному оточенні — як-от в Україні, зокрема) та «емігрантську» (мову національно-культурних громад, які існують в іншомовному оточенні протягом буквально пари поколінь, а потім розчиняються в титульному етносі).

Але це все ж теоретичні конструкції. А от коли під тиском українських видавців, які в першій половині «лихих 90-х» і чути не хотіли про видання в Україні сучасної української фантастики, ми з покійним Олегом Авраменком дісталися до російських видавництв, то московське «Эксмо» навпаки дуже швидко зголосилося видати написані нами спільно, під псевдонімом «Адрей Давыдов» романи — «Власть молнии» і «Воины преисподней» (т.зв. дилогія про Карсидара). Оскільки ж їздив до Москви та залагоджував усі питання з видавництвом саме я, то саме мені тамтешній редактор один раз на практиці продемонстрував усю глибину мовної різниці між нами. Тоді він просто взяв наш рукопис і, гортаючи сторінку за сторінкою, тицяв у різні місця кульковою ручкою, коментуючи:

— Вот так у нас в Москве никто не строит фразу… Вот это очень нехарактерный для нашего языка оборот, такого, пожалуй, никто в России не употребляет… А вот еще любопытное словечко, очень экспрессивное, явно южное, судя по темпераменту…

І як загальний висновок:

— В общем, очень и очень чувствуется, что написан роман не у нас где-нибудь в России, а именно на Украине! И это замечательно: у вас ведь сюжет разворачивается во времена Киевской Руси — и оба автора как раз в Киеве проживают! Ни москвич, ни петербуржец, никто другой из наших авторов такого романа таким языком не написал бы при всем желании.

Тут необхідно брати до уваги, що розмовляли ми в неформальній обстановці — отже, вставати штучно в позу моєму співрозмовникові не було жодного сенсу. До того ж, редактор московського видавництва якщо й не мав профільної (філологічної) освіти, то принаймні професійно працював з рукописами художніх творів у щоденному режимі. Отож на його слова можна було покладатися в практичному плані.

Відтоді й почав замислюватися, а чому б і справді не запровадити різні… скажімо так — етнічні стандарти російської мови?! Справді, візьмемо ту ж таки англійську мову. Ті, хто мав справу з налаштуванням робочої мови в персональному комп’ютері, знають, що англійську можна «пришити» в різних варіантах, наприклад:

• British English (власне англійський стандарт);
• American English;
• Australian English;
• Pidgin English;
• і т.ін.

Все це не просто діалекти — це саме різні стандарти (!) однієї мови. Більш того, подібна ситуація має місце також з іншими світовими мовами, як-от:

• з французькою;
• з іспанською;
• з німецькою;
• з арабською;
• і т.ін.

Тоді чому б, наприклад, не запровадити різні стандарти російської мови?! Справді, існували б собі спокійно «украинский русский», «молдавский русский» (до речі, такий варіант в налаштуванні комп’ютера я одного разу справді бачив), «грузинский русский», «казахский русский» тощо — і всім було б добре! І кожен послуговувався б тим мовним стандартом, який йому ближчий та миліший. Так би і справді могло бути, але…

Але!..

(Далі буде)