Автор — Тимур Литовченко

Ото щоб ви знали: найзагадковішою істотою у світі й одночасно найзагадковішим явищем у Всесвіті є… я сам! Досі сам собі дивуюсь, як зі мною могло статися те чи інше. Як могло статися таке, що ні в тин, ані в ворота, як то кажуть?! Але ж стається, ще й як!.. Одна з таких дуже дивних історій пов’язана з Євромайданом. Можете вірити в те, що сталося, Можете не вірити. Але все ж таки ризикну розповісти, як воно сталося насправді, а там!..

Почалося все з одного цілком реального…ба навіть занадто реалістичного епізоду, який мав місце в теплу пору 1989 року. Йшов я по Контрактовій площі, а назустріч мені йшли чотири дівчини. Одна з них трохи випередила інших, при цьому тицяла пальцем в якусь із своїх подруг, голосно реготала і на весь Старий Поділ горлала:

— Ви лише погляньте на цю недотику!!! Вона ще не **алася з жодним пацаном!!! Ну ти й дурепа!!! Чому ти не даєшся, чому?..

Нещасна «недотика» явно стидалась, втупивши погляд в асфальт у себе під ногами… Отак і йшли ці четверо дівчат мені назустріч.

Свідомість письменника нагадує пересичений розчин солі: вкинеш туди найменшу піщинку — вмить довкола неї наростуть чудернацькі ґрона кристалів! Так сталося і зі мною: епізод цей зачепив за живе, і вмить довкола нього почали громадитися якісь інші образи…

Спробував почати писати щось, пов’язане з тими чотирма дівчатами. Отут і з’ясувалося, що найменші реалістичні речі, винайдені розумовими зусиллями, не монтуються в майбутній сюжет! От нізащо не бажають монтуватися — хоч що ти роби!!! Зате туди ідеально вписуються речі, взяті з… ПІДсвідомості!!! Ті самі, про які мої далекі-далекі предки біля підніжжя гори Синай сказали Всемогутньому: «Зробимо і зрозуміємо». Себто, СПОЧАТКУ зробимо по слову Твоєму — ПОТІМ зрозуміємо, чому треба було робити саме так, а не інакше.

Тому-то в підсумку (перепрошую за спойлер) вийшов у мене абсолютно ірраціональний, абсолютно фантасмагоричний світ. Було в ньому одне-єдине Місто, яке охоплювало всю землю — хоча так не буває і бути не може. В цьому Місті серед інших людей жили чотири подруги. Світ був влаштований таким чином, що кожна жінка мала там свій колір та ім’я на честь якоїсь квітки. Отже, подружками були:

• бузкова Роза;
• зелена Маргаритка;
• чорна Лілія;
• руда Іриска.

За сюжетом, вони одна за іншою зближуються з хлопцями. Тільки Роза робить зі своїм Азором все з абсолютною байдужістю. Маргаритка закохується в страшного чоловіка — любителя тортур, якого використовують як ката в тамтешньому суді. В Лілію закохується без жодної взаємності душевно чистий хлопець Анжер. Іриска єдина з усієї четвірки закохується взаємно в Честава — такого ж рудого, як і вона…

Але це ще не все! В сюжеті виникає Золотий Бог — на початку це жалюгідний карлик, який керує бездушними почварами — іроргами («ірреальні/ірраціональні організми» — так я розшифрував цю фантазію після того, як інстинктивно написав слово «ірорги»). Ці почвари вистежують коханців, і коли ті зближуються — випивають з них душу. І ті, з кого випили душу, в свою чергу перетворюються на нових бездушних іроргів! А золотий карлик підростає з кожною випитою душею…

Розу та її коханця Азора (обидва — без взаємності) випили без проблем — вони стали іроргами та приєдналися до зграї почвар. Штатного ката суду випили — і він став Майстром-катом, який віднині служив Золотому Богу, котрий вже не був карликом, а значно виріс. Випили і чорну Лілію… Але коли спробували випити закохану Маргаритку — ті ірорги, які напали на неї, загинули, сама ж вона перетворилася на болотяно-зелену фізичну потвору, яка вся трусилася при кожному кроці й не розмовляла, а лише нерозбірливо рипіла. З Анжером, закоханим без взаємності в Лілію, сталося ще гірше: він перетворився на кам’яну статую з живими очима. І знов-таки ті ірорги, хто його випивав — загинули…

Тоді слуги Золотого Бога стали обережнішими: всіх підозрілих Майстер-кат страчував на центральній площі Міста, обмазуючи розплавленим золотом. Виявити підозрілих можна було за кольором крові: у всіх «нормальних» (тих, хто мав шанс стати іроргом) кров була блакитною, у всіх підозрілих, хто мав здатність кохати — червоною.

Останнім значущим персонажем цього дивного світу була Смерть. Як і належить такій фігурі, Смерть була сухорлявою старою в чорному одязі й плащі. От тільки замість традиційної коси вона чомусь носила… мітлу! Я сам не розумів, чому — але моя підсвідомість казала: так треба, і край!.. Смерть ніяк не втручалася в дію, вона лише уважно спостерігала за всім, немовби чогось очікуючи. І весь час сумовито зітхала. А Золотий Бог, який все зростав і зростав — дивився на Смерть як явний переможець.

І от лишилися двоє останніх людей (є така мистецька «фішка» — ОСТАННЯ ЛЮДИНА). Це були руда Іриска і закоханий в неї рудий Честав. Обидва мали червону кров. Обох відловили і мали стратити, обмазавши розплавленим золотом. І тут Смерть нарешті допомогла хлопцеві втекти… от тільки він не кинув Іриску, а потягнув за собою. На цей момент (в останньому розділі роману) Місто перетворилося на суцільні руїни. Закохана парочка сховалася в тих руїнах… але зблизитись боялися, бо знали: ірорги негайно знайдуть їх, вип’ють… і тоді на обох чекає жахливе перетворення!!! Тим не менш, спротивлятися взаємному потягу вони не мали сил і!..

(Далі буде)