Культурний код (частина 2)

Сер Вінстон Черчилль належить до британського аристократичного роду герцогів Мальборо. До того ж, він є лауреатом Нобелівської премії з літератури за 1953 рік. Зважаючи на це, його думка беззаперечно перевершує всі інші, взяті разом. Адже однією з найважливіших функцій, яку аристократи (як еліта суспільства) виконували століттями й навіть тисячоліттями, є підтримка культури і мистецтва. До речі, на це традиційно витрачаються гроші, часом дуже великі. Якби ж «шкурка не вартувала вичинки» — навряд чи родова аристократія займалася такими речами, як меценатство, наприклад. Таким чином, витрати на культуру себе виправдовують.

Хоча… В чому все ж таки отой профіт від культури?!

В Києві — Бузина, а Герострат — в Ефесі

Справді, підкреслюючи безперечну важливість культури для цивілізації, вислів Черчилля не дає вичерпної відповіді на те, для чого саме культура потрібна. Отож уточнення стосовно мети такого явища, як мистецтво загалом і література зокрема, стосовно профіту від культури, на який не шкода витрачати гроші, довелося шукати в іншому місці. Знайшов я відповідь на це в фіналі роману братів Стругацьких «Град обреченный» — вибачайте за довгу цитату в моєму власному перекладі українською:

«Все найкраще, що придумало людство за сто тисяч років, все головне, що воно зрозуміло і до чого додумалося, йде на цей храм. Через тисячоліття своєї історії, воюючи, голодуючи, впадаючи в рабство і повстаючи, жеручи і злягаючись, несе людство, саме про це не підозрюючи, цей храм на каламутному гребені своєї хвилі. Буває, воно раптом помічає на собі цей храм, оговтується і тоді або починає розносити цей храм по цеглинці, або судомно вклонятися йому, або будувати інший храм, по сусідству і в наругу, але ніколи воно як слід не розуміє, з чим має справу, і, не маючи змоги якось застосувати храм тим чи іншим чином, дуже скоро відволікається на свої так звані нагальні потреби: починає щось вже тридцять три рази поділене ділити заново, когось розпинати, когось звеличувати — а храм знай собі все зростає і зростає із століття в століття, з тисячоліття в тисячоліття, і ні зруйнувати його, ані остаточно принизити неможливо… Найцікавіше, говорив Ізя, що кожна цеглинка цього храму, кожна вічна книга, кожна вічна мелодія, кожен неповторний архітектурний силует несе в собі спресований досвід цього самого людства, думки його і думки про нього, ідеї про цілі й суперечності його існування; що яким би він не здавався окремим від усіх тимчасових інтересів цього стада самоїдних свиней, він, водночас і завжди, невіддільний від цього стада і немислимий без нього… І ще дотепно, говорив Ізя, що храм цей ніхто, власне, не будує свідомо. Його не можна спланувати заздалегідь на папері або в якомусь геніальному мозку, він росте сам собою, безпомилково вбираючи в себе все краще, що породжує людська історія… Ти, можливо, вважаєш (запитував Ізя уїдливо), що самі безпосередні будівничі цього храму — не свині? Господи, та ще й які свині іноді! Злодій і негідник Бенвенуто Челліні, безпробудний п’яниця Гемінгвей, педераст Чайковський, шизофренік і чорносотенець Достоєвський, домушник і шибеник Франсуа Війон… Господи, та порядні люди серед них швидше рідкість! Але вони, немов коралові поліпи, не відають, що творять. І все людство — так само. Покоління за поколінням жеруть, насолоджуються, хижачать, вбивають, дохнуть — але, поглянь, — цілий кораловий атол виріс, та який прекрасний! Та який міцний!..»

Отже, накопичення найкращого спресованого досвіду про людство, ідей про цілі й суперечності його існування, думок людей і думок про людей — ось що являють собою культура й мистецтво загалом, література зокрема!.. Якщо не воювати за цей спресований досвід — не варто воювати загалом.

Але… До чого тут війна?! І чому людство час від часу починає руйнувати своє найцінніше надбання — «храм» культури і мистецтва?..

Якщо трохи сконцентрувати наведену вище розлогу цитату з роману братів Стругацьких, паралельно відволікшись від навколорелігійної лексики («храм», «жерці» та ін.) можна сказати наступне:

Діячі мистецтва і культури (зокрема й літератори) створюють своєрідний інструмент для спілкування народу (нації, етносу, племені або іншої великої спільноти людей) із Всесвітом. Доволі умовно такий інструмент можна назвати міфом (в залежності від спільноти людей, для якої твориться міф — національним міфом, етнічним міфом та ін.).

Цілком очевидно, що отаким інструментом — міфом, який полегшує та урізноманітнює спілкування із Всесвітом… більш того — дає певний культурний код для такого спілкування (своєрідну «програму», зашиту в інструментальний міф), користуються далеко не всі представники спільноти (народу, нації, етносу, племені), а лише ті, хто націлений на реалізацію своїх найвищих потреб — творчих, естетичних і духовних: якщо згадати мій нещодавній матеріал про пірамідальну ієрархію потреб Маслоу — стане зрозумілим, про що йдеться. Оскільки базові потреби найнижчого рівня (фізіологічні + безпекові), як і потреби середнього рівня (соціальні + повага і визнання) можна задовольнити без всяких спеціальних інструментів, то зовсім не дивно, що пересічним людям (які складають переважну більшість будь-якого суспільства) вся ота культура… м’яко кажучи — до лямпи. Здебільшого вони обмежуються ерзацами культури. Пам’ятаєте, як там було в сюжеті «Операции “Ы”»?..

Граждане новоселы, внедряйте культурку:
Вешайте коврики на сухую штукатурку!
Никакого модернизьма,
Никакого абстракционизьма!
Сохраняет стены от сырости,
Вас — от ревматизьма!
Налетай, торопись,
Покупай живопи́сь!

Більш того, з урахуванням піраміди Маслоу можна зрозуміти, чому людство час від часу починає розносити «храм» культури і мистецтва по цеглинці. Або простіше: чому з’являються такі персонажі, як давньогрецький Герострат і сучасний український Бузина. Річ не в тім, щоб увічнити своє ім’я, спаливши храм Артеміди Ефеської або продемонструвати власну «крутизну», назвавши Тараса Шевченка — п’яницею і вурдалаком. Хоча прецеденти Герострата і Бузини розділені багатьма сотнями кілометрів у просторі та багатьма століттями у часі, насправді це явища одного порядку. Чому?..

Бо високе мистецтво заважає тривіальному розуму спокійно існувати, муляє, немов камінчик в черевику. Адже в руках еліти суспільства культура і мистецтво стають знаряддям удосконалення світу й поліпшення життя! Однак пересічним людям і без того жити комфортно, бо задовольнити потреби базові та середнього рівня відносно нескладно — навіщо ж їм глобальні зміни?! Стабільність — це ознака задоволення безпекових потреб (другий рівень піраміди Маслоу), тоді як зміни (хай навіть на краще!) руйнують цю локальну стабільність. Хтозна, яким стане результат, покращиться життя простих людей від глобальних трансформацій чи навпаки погіршиться?.. В усякому разі, життя стане іншим — от цієї інакшості й бояться пересічні «маленькі чоловічки»! Тому-то й починають спалювати храми або ганьбити пророків: це робиться для того, аби знищити «храм культури і мистецтва», а разом з тим — міф (як інструмент спілкування) та культурний код («програму») для спілкування людини (а також спільноти людей) із Всесвітом.

Тому якби не було Герострата, то хтось інший все одно спалив би храм Артеміди — ось що потрібно розуміти!..

(Далі буде)

About the Author

Tymur
Письменник, журналіст і блогер

3 Comments on "Культурний код (частина 2)"

  1. Треба перечитати Град, бо чим старшим стаєш, тим більше розумієш.

  2. Вовк | 28.01.2021 at 11:28 |

    я б розглядав національний міф в більш широкому сенсі!
    космогонія, семантика…

    • НМД, космогонія і семантика – це вже культурний код. Своєрідна “програма”, яка оживляє інструментальний міф.

Comments are closed.