З точки зору мистецтва (P.S. — частина 1)

Автор — Тимур Литовченко

Чесно кажучи, мені здавалося, що в матеріалі «З точки зору мистецтва», присвяченому (1) поведінці французьких митців під час німецької окупації в ході WWII та (2) поступовому перетворенню (засобами кіномистецтва) французів з масових колаборантів на масових героїв Спротиву, я розставив усі крапки над «і». Однак не так сталося, як гадалося…

Шановний пан Юрій в своєму коментарі висунув декілька наступних тез, на які я звернув особливу увагу:

  1. А як ви уявляєте “правильне” і “несамовите” засудження колаборантів у час, коли окупована вся країна?
  2. Подивіться на Донецьк, Крим – а чи багато є там людей, що в теперішній час окупації, ведуть несамовите засудження окупантів, чи колаборантів?
  3. Відповідь одна – якщо ти у окупації, і хочеш жити, а не померти страшною смертю на підвалі/у застінках гестапо, слід поменше висловлювати обурення.
  4. А піддавати коллаборантів остракізму ПІД час окупації – швидкий спосіб покинути цей світ.

Можливо, у моєму матеріалі таки щось нечітко сформульовано, проте малося на увазі явище, відоме у психології як трансфер або перенесення:

Феномен в психодинамічній психології, несвідоме перенесення раніше пережитих почуттів і відносин, що проявлялися в однієї особи, зовсім на іншу особу — в т.ч. на психотерапевта в ході сеансу психотерапії.

В даному разі, я мав на увазі наступну схему:

  • всі громадяни окупованої держави, опинившись в окупації, змушені тією чи іншою мірою співпрацювати з окупантами — це й називається колабораціонізмом;
  • після звільнення ті ж громадяни обирають у своєму ж середовищі «жертву» — людину, яка, на їхню думку, співпрацювала з окупантами або особливо тісно й віддано, або в особливо непристойних формах;
  • обрана «жертва» піддається несамовитому остракізму — від арешту з наступним офіційним судом (і можливим смертним вироком) аж до моментального самосуду (лінчування) самими громадянами;
  • насправді ж «добропорядні» громадяни таким чином переносять (трансфертують) на обрану «жертву» свій власний сором за мимовільний колабораціонізм, а піддаючи «жертву» остракізму з наслідками різної тяжкості — таким чином карають свій перенесений (на обрану «жертву») сором, лишаючись очищеними у власних очах.

Трансфер (перенесення) — це аж ніяк не моя вигадка. Вперше цей феномен був помічений та описаний ще «батьком психоаналізу» — Зиґмундом Фройдом, вивчав його і Карл Юнґ, й інші психологи. Хоча схожа процедура описана ще в Біблії: згідно з єврейським Законом, під Йом Кіпур (Судний День) обиралися дві жертовні тварини, однією з яких був знаменитий цап-відбувайло — на нього символічно перекладалися (!) всі гріхи народу Ізраїлевого, після чого тварину виганяли в пустелю…

Відповідаючи пану Юрію, я навів один з типових прикладів, які справді мали місце на французьких територіях, звільнених від німецької окупації під час WWII. Припустимо, у французькому місті NN, що в 1940-1944 роках перебувало під німецькою окупацією, всі громадяни так чи інакше співпрацювали з окупантами, в т.ч. місцева повія віддавалася німцям. Але після деокупації добропорядні громадяни міста NN хапають місцеву повію, спочатку голять їй голову, потім всіляко принижують, а потім в кращому разі обмежуються водінням по вулицях, в гіршому — фізичною страчують. При цьому «судді» відчувають задоволення від власної «чистоти».

Про подібні прецеденти мені доводилося читати як в художній літературі (роман-епопея «Буря» Іллі Еренбурґа), так і в мемуарах деяких очевидців тих подій. З фотографіями. Є навіть відео на цю тему, отож у кого нерви достатньо міцні — можете переглянути: відео №1, відео №2, відео №3. Втім, якщо ви вважаєте, що такі розправи над «недостойними» француженками мали місце лише в 1944-1945 роках, то помиляєтесь.

Жив у Франції в позаминулому столітті такий виданий новеліст, як Гі де Мопассан (Guy de Maupassant). Моїм улюбленим твором у його доробку є повість «Пампушка» (Boule de suif) — дебютний твір, що одразу ж висунув автора в когорту лідерів французької літератури. Написана повість, як-то кажуть, на основі реального випадку. Якщо хтось не читав «Пампушку» чи не бачив якусь із численних екранізацій новели (наприклад, радянський музичний фільм 1989 року «Руанская дева по прозвищу Пышка» режисера Євгена Ґінзбурґа) — ось коротке викладення сюжету.

(Далі буде)

2 Comments on "З точки зору мистецтва (P.S. — частина 1)"

  1. parazels | 17.10.2020 at 16:33 |

    И Гидэ этот армянин Мопассян ? 🙂
    Петросян ©

    • Puzat-Pasuk | 20.10.2020 at 12:50 |

      Більш як 100років знаходиться в місцях,що далі за Соловки

Comments are closed.