Автор — Тимур Литовченко

Шановний Anti-Colorados присвятив цілу низку матеріалів темі участі Франції в ІІ Світовій війні. Поза сумнівом, матеріали ці дуже цінні та вкрай потрібні… Однак всі вони висвітлюють ситуацію лише з точок зору власне військової, а також політичної й дипломатичної (укладання міждержавних альянсів). Я б хотів натомість торкнутися мистецького аспекту: все ж таки він значно ближчий до «духовної війни» — насправді найвищого, найпотужнішого прояву цього феномену…

Любов була взаємною

Не знаю, наскільки вірно я розумію стратегічний задум першого консула Французької Республіки, а згодом французького імператора Наполеона І Бонапарта, але створюючи одну з найбільших, найосяжніших імперій в історії, він серйозно взявся за реформування «старенької Європи». Реформи відбувалися збалансовано. З одного боку, дуже прогресивний для свого часу Code Napoléon був імплементований в законодавчі системи різних європейських країн, що позитивно позначилося на формуванні їхнього сучасного обличчя. З іншого боку, традиційні підвалини, на яких розвивалося суспільство кожної країни, включеної до складу Першої Імперії, по можливості зберігалися. Повторюю, це моє розуміння, й якщо я щось наплутав — нехай шановний Anti-Colorados (який, на відміну від мене, бував у Парижі й навіть відвідував могилу Наполеона) мене виправить…

Але якщо все це так — то вони мали можливість порівняти політику Гітлера щодо підкорених територій після завоювання Франції в період з 10 травня по 22 червня 1940 року з тією політикою, яку на початку ХІХ століття французький імператор Наполеон. І що ж вони могли бачити?! Чи відновлювалося нормальне життя на окупованих територіях? Відновлювалося. Чи експлуатував Гітлер ресурси підкорених територій на користь своєї імперії — Третього Райху?! Безперечно. А чи робилося це в режимі безкоштовних реквізицій?! Ні, все робилося дуже цивілізовано.

Далі, чи формувалися військові підрозділи на національній основі? Так, почалося все ще в липні 1941 року, потім навербовані добровольці були перекинуті на Східний фронт — в окупований вже Смоленськ. В 1943 році був сформований Légion des Volontaires Français (LVF) — «Легіон французьких волонтерів проти більшовизму». Після низки трансформацій, в лютому 1945 року цей Легіон перетворився на більш відому у нас 33 Waffen-Grenadier-Division der SS «Charlemagne».

Чи мали місце якісь виняткові звірства німців на окупованих ранцузьких територій? Найбільш відомим у нас є масове вбивство мирного населення в Орадур-сюр-Глан 10 червня 1944 року. Інші прецеденти такого ж рівня можна буквально перерахувати по пальцях: масове вбивство в Тюлі (до речі, здійснене тією ж 2 SS-Panzerdivision «Das Reich» і в тому ж червні 1944 року — в зв’язку з висадкою військ союзників у Нормандії); Аскський розстріл есесівцями мирних жителів у ніч з 1 на 2 квітня 1944 року… Ну, хіба що різанина англійських військовополонених в Ле-Парадіз, здійснена 3 SS-Panzer-Division «Totenkopf» 27 травня 1940 року. І все…

Звісно, якщо не враховувати зачистку окупантами євреїв, ромів та інших «унтерменшів» — але останній аспект не те щоб зачіпав французів за живе… точніше, майже не зачіпав. Головне, що за виключенням окремих аспектів, в цілому окупована гітлерівцями Франція залишалася французькою по своєму духу настільки, наскільки це було можливо. Більш того, цим витонченим французьким духом німці з задоволенням насолоджувалися! І з населенням окупованих територій поводилися дуже коректно, зокрема з жінками — виключно галантно. Відверті звірства СС почалися аж навесні та влітку 1944 року — а до того протягом 4 років окупація протікала тихо-мирно…

Годі й дивуватися, що велика (якщо не сказати — переважна) кількість митців почувалася під владою німців дуже комфортно. Та й хіба могло бути інакше, якщо продовжували друкуватися французькі часописи, виходили друком книжки, працювали театри, знімалися кінофільми, відбувалися виставки образотворчого мистецтва?.. Французька культура квітнула на радість як окупованим, так і окупантам — тоді в чім проблема?!

В якості прикладу перегорнемо сторінки біографій… наприклад — хоча б трьох тогочасних французьких митців:

• Едіт Піаф — багато та плідно концертувала в період окупації. Культовий французький поет і режисер Жан Кокто запропонував співачці роль у своїй п’єсі «Байдужий красень». Вперше вона була показана в сезоні 1940 року й мала великий успіх. В 1941 році режисер Жорж Лакомб зняв за цим твором фільм «Монмартр на Сені», в якому Піаф зіграла головну роль.
• Жан Кокто — в період окупації в паризьких театрах були поставлені 5 його нових п’єс. Після звільнення Франції культовому режисеру вдалося уникнути публічного осуду, хоча він ніколи не каявся в своїх симпатіях до німців. І навіть продовжував підтримувати товариські стосунки з такими палкими прихильниками нацизму, як скульптор Арно Брекер і режисерка Лені Ріфеншталь.
• Жан Маре — під час окупації грав у театрі Шарля Дюллена. Також актор знявся у 5-ти кінострічках: «Le pavillon brûle» (1941 рік), «Carmen» та «Le Lit à colonnes» (1942 рік), «L’Éternel Retour» та «Voyage sans espoir» (1943 рік).

Загалом-то, я не люблю пхати носа в нюанси чужого інтимного життя… проте в даному разі це має принципове значення. Отож мимоволі змушений підкреслити, що красень-актор Жан Маре був бісексуалом і прожив з тезкою — Жаном Кокто чверть століття, аж до смерті останнього в 1963 році. Але ж відомо, що нацисти відправляли гомосексуалістів до концтабору, прикрашаючи строкату роби таких в’язнів рожевими трикутниками! В такому разі виходить, що окупанти свідомо заплющили очі на витівки цієї солодкої парочки витончених французів!..

Ну що ж — любов була взаємною.

В усіх відношеннях: як у Маре з Кокто — так і у французів з німцями…

(Далі буде)