Жизненный цитатник

«— Слушайте, вам нужен председатель? Официальный. Глава учреждения.

— Я сам глава.

— Вы собираетесь отсиживать сами? Так бы сразу и сказали. Зачем Вы мне морочите голову два часа?! Я — Фунт! Я всю жизнь сидел за других, такая моя профессия — страдать за других».

Цитата из «Золотого теленка»

***

Вчера вечером вышла очередная порция мудрости и юмора от Дмирия Чекалкина. У кого будет час і натхнення – может посмотреть. В этой передаче он рекламировал свою книгу и несколько раз обращался к цитатам относительно мудрости, заключенной в книгах, что считаю вполне справедливым.

Когда книга или текст, как бы он не выглядел, выдавливается «контентом», уходит что-то неуловимое, что скрепляет мысль, облеченную словами, в какую-то самостоятельную сущность, которая либо поселяется в твоем сознании, либо нет.

Уверен, что большая часть наших коллег или просто читателей – люди вполне взрослые и понимают, о чем я веду речь. Вот маленький пример самотестирования, который поможет нащупать эту неуловимую сущность книги. Вспомним, был ли у вас момент, когда вы с опаской ждали экранизации какой-то любимой вашей книги. Если такая опаска была, вы знаете о чем я веду речь, и наверное, вы имели в основном разочарование от экранизации. Как такие примеры, я бы привел «Мастер и Маргарита», которую испохабилии россияне, но думаю, что некоторые тексты вовсе не надо было экранизировать. И это – тот случай. Но первым шоком для меня был «Эдем», по Станиславу Лему, а потом – «Сталкер».

Все это о том, что книги действительно что-то меняют в сознании или взглядах. Не будь этого, не возникало бы то щемящее чувство, о котором я писал выше. Но возвращаясь к сюжету Чекалкина, поймал себя на мысли о том, что он выдает такой концентрат знаний и мудрости, который надо разбавлять для большинства людей, поскольку он идет в режиме передоза, а для очень большой части зрителей это и вовсе – смертельная доза.

В том смысле, что большая часть публики просто будет перегружена этим потоком и у них умрет интерес к нему. Так вот, это – какая-то крайность, как на мой взгляд. Но есть и вторая крайность – невежество и пошлость. В интервью, которое давал Алексею Гончаренко Лесь Подервьянський, есть очень тонкое определение того, что делает пошлость с человеком. Именно разговор о пошлости вывел его на знаменитую фразу о Гордоне, которую многие помнят.

Думаю, что пошлость, по большей части, формируется как раз потому, что у человека не поселилась в сознании эта сущность, которая формируется в следствие прочтения достаточного количества хороших и мудрых книг. Причем, как показало нынешнее правительство, там с книгами совсем плохо, и оно почти не продвинулось дальше букваря и не читало даже того же «Золотого теленка», цитату из которого мы привели в качестве эпиграфа.

В самом деле, слушая то, что несет свихнувшаяся, раскладная кравчучка и ее такой же раскладной факинг, невольно ловишь себя на мысли, что это – подставные лица, зиц-председатели, которых подставили, чтобы списать на них свои преступления. Но они уже в таком возрасте, что превратились в памятники эпохи тупости, мелочности и продажности, а как справедливо заметил герой фильма «Джентльмены удачи»: «Он же памятник, кто же его посадит?» И это при том, что они оба уже наговорили себе на самую позорную статью уголовного кодекса, с тройным перекрытием.

Так вот, этим специалистам, которые сейчас устроили себе хазу во власти, следует понимать, что списать на этих деменциозных маразматиков измену – не получится. Уже понятно, что книжек они не читали, но наверняка – смотрели старые совковые комедии, поэтому мы и приводим из них цитаты. А им надо помнить последнюю крылатую фразу Лёлика из «Бриллиантовой руки», когда автомобиль с главными героями подцепил вертолет. Она будет пророческой.

37 Comments on "Жизненный цитатник"

  1. rock-n-roll | 31.08.2020 at 07:08 |

    “Сядем усе!”

  2. Санто | 31.08.2020 at 07:55 |

    Фільм “Сталкер” Тарковського був повним розчаруванням. Хоча підносився як невимовний шедевр митця і навіть за щось там заборонявся. Думаю, що за бездарність. Серіал “Майстер і Маргарита” – це теж абсолютно бездарний продукт – не пародія, і навіть не “по мотивам”. Та воно й зрозуміло – абсолютно радянські люди не могли передати духу свободи в силу нерозуміння, що то воно таке. Взагалі, більшість радянських екранізацій – це як у Жванецького – “и даже у лошадей наши мордьі”…

    • “Сталкер” не только был шедевром Тарковского, но им и остаенется. Просто такие кино и литература далеки от массовой культуры.
      И Сталкер не по книге – сцераний написан Стругацкими как самостоятельное произведение.

      • azrdms | 31.08.2020 at 09:36 |

        …и с абстракционизмом в (кинематографии) мы должны бороться и будем бороться так же непримиримо, как с абстракционизмом в живописи, в скульптуре, в архитектуре…

      • Читатель | 31.08.2020 at 10:19 |

        Якщо сприймати цей фільм як окремий твір, не пов’язаний з книгою, або принаймі не екранізацію – можливо.
        Той же Лем дуже лаявся на Тарковського за начебто екранізацію Соляріса.

        Окремо – на мою думку, до так званого артхаусного або авторського кінематографу треба ставитись обережно і не записувати його в шедеври одразу, лише на підставі імені або факту артхаусності. Як правило, у подібних творах автор висловлює своє ставлення до тої чи іншої сутності. Якщо висловити не вдається, використовується наступний прийом: “це заставляє глядача замислитись”, “фінал відкритий, щоб глядач сам замислився”. Звісно, серед авторського кінематографу зустрічаються шедеври – як і серед “масової” культури. Але на мою думку, захоплюватись треба не просто тому що це модний режисер або “ім’я”, а якщо твір дійсно того вартий.

        • Евгений О | 31.08.2020 at 11:16 |

          Стосовно окремості творів підтримую.
          Бо ж читаючи, ми самі створюємо свої власні образи. Своєю уявою, що базується на суто індивідуальному, унікальному комплексі життєвого досвіду і об’єктивних біологічних особливостей.
          Екранізація ж це зовсім інше. І там критерії зовсім інші.

          • Vadym Kuzmenko | 01.09.2020 at 08:27 |

            “читаючи, ми самі створюємо свої власні образи”
            Саме так, шановний Євгене!
            А екранізація – це просто фіксація (вдала чи ні) образів, створених знімальним колективом (насамперед сценаристом і режисером).
            У цьому контексті дуже показовим є зізнання Сергія Бондарчука, що він не читав роману Л.Толстого “Війна і мир”, а ставив фільм за запропонованим йому сценарієм.

      • Санто | 31.08.2020 at 11:51 |

        Тут згадали екранізацію “Соляріса”. На мій погляд, вона краща за книгу, але тому, що вони про різне. А от голівудський “Соляріс” з Клуні мені не зайшов – його сценаристи і Лема не зрозуміли, і шляхом Тарковського не пішли. А “Сталкер” – Може його треба було дивитися не студентом, а перебувати цу віці головних героїв. Але ж чомусь твір Стругацьких студентам заходив “на ура”. Хоча я розумію бажання Тарковського пропхнути під відомим брендом щось своє – в совку це можливо було лише так…

        • Андрій Дар | 31.08.2020 at 16:14 |

          “Сталкер” Тарковского для меня – супер-вешь.
          При том, что остальные фильмы Тарковского для меня – так себе… Его Солярис – чуть выше остальных, но тоже ниже Сталкера. Банионис провалил, не потянул тот уровень, что был у трех актеров в Сталкере, на моё мнение…

        • До речі, сам Станіслав Лем образився за таке “прочитання” Тарковським його твору. Лем сказав, що у Тарковського вийшла натомість екранізація “Злочину і покарання”. І я з ним згоден, хоча сам по-різному люблю і роман Лема, і фільм Тарковського… навіть не зважаючи на 11-хвилинну сцену їзди героя Дворжецького на автівці вулицями Токіо!

  3. Example | 31.08.2020 at 08:04 |

    Автор, які Ваші топ-10 книг?

    • Медж | 31.08.2020 at 10:22 |

      а вам зачем?
      Атеизм, Ленин, Сталин и Гитлер.
      если шо – жартую))) хотя я вот недавно закончил читать про это, как там, логическое мышление – Майкл Шермер написал – рекомендую кстати, неплохо.

    • Евгений О | 31.08.2020 at 11:25 |

      Не допоможе. Навіть для розуміння людини.
      Тут без варіантів. Кожен проходить свій шлях. Зі своїми каменюками на своїй дорозі. А головне, що вибір завжди тільки власний… Як і наслідки такого…

      • Медж | 31.08.2020 at 12:37 |

        Цілковито згоден. я років з 20 тому несамовито вірив в казочки, а тепер – несамовито підтримую Невзорова, як і Ви. Найкращі атеїсти є колишніми вірунами. От як і антикомуністи – ну я в принципі не дуже вірив в це лайно, але німців називав “фріцами”, бо ж дідивоювали(1 дід мій воював, а інший був красно..опим.). такі справи. та у більшості такі ж, тут не будемо сперечатись. Дя как Автору, тепер ми знаємо шо і як було. Особливо вразило шо Вермахт мав і шо совок…. сволочі совкові підлі. і так – я б навіть в діда стріляв, бачачи мерзоту всю совка.

  4. Вовк | 31.08.2020 at 08:11 |

    як кажуть, режіСЬОРИ як митці – таке в них БАЧЕННЯ!
    після американського “Спартака” та прочитаної книги був просто ШОК!
    після того випадку нічого путнього від екранізації не очікую. Приємне виключення – такі “ІдіЙОт”, десь 95% по книзі

    • Шановний пане Вовче!
      1. Дозвольте поцікавитися, а що за “книгу про Спартака” Ви маєте на увазі?! Річ у тім, що в наших широтах відомий переважно роман Рафаелло Джованьйолі “Спартак”. Тоді як класичний голлівудський пеплум Стенлі Кубрика (той, де грають Кірк Дуглас, Тоні Кьортіс, Лоуренс Олів’є та Пітер Устінов) – це екранізація зовсім іншого роману, написаного Говардом Фастом…
      І я вже не кажу про повість “Спартак” радянського письменника Василя Яна та про роман “Спартак” українського письменника Андрія Валентинова…
      2. Далі, який саме фільм Ви маєте на увазі, пишучи про “американського Спартака”?! Я вже зрозумів, що це не к/ф “Спартак” виробництва НДР 1976 року з Гойко Мітічем у головній ролі… Але знов-таки, якщо не розглядати американські серіали, то пеплумів було… таки ДВА:
      – к/ф “Спартак” Стенлі Кубрика 1960 року;
      – к/ф “Спартак” Роберта Дорнхельма 2004 року.
      В будь-якому разі, обидва ці пеплуми є екранізацією роману Говарда Фаста…
      3. Все ж таки ризикну припустити, що оскільки в наших широтах роман “Спартак” Говарда Фаста не видавався, Ви мали на увазі роман “Спартак” Рафаелло Джованьйолі та, зважаючи на Ваш не надто юний вік (якщо судити за коментарями) класичний к/ф “Спартак” Стенлі Кубрика. Але тоді, перепрошую, яке відношення один до одного вони мають?! Адже роман Джованьйолі загалом не екранізувався, а к/ф “Спартак” є екранізацією твору авторства Фаста!.. Там навіть дружину Спартака звуть по-різному: в романі Джованьйолі це – Валерія, а в к/ф Кубрика – Варінія (як в романі Фаста). Тому й немає у фільмі Кубрика, наприклад, Евтібіди та Еномая – суттєвих героїв роману Джованьйолі…
      Але як тоді можна співвідносити ці твори?! Це щонайменше нелогічно…
      🙁 🙁 🙁

  5. Александр | 31.08.2020 at 08:28 |

    если вы пропустили https://www.youtube.com/watch?v=V_Eizno9g6w

  6. По Стругацким в 2006 году была неплохая, ИМХО, экранизация непростой повести “Гадкие лебели” Да, не точно по книге, но ожидаемое разочарование, о котором писал Автор, не сбылось.

    • Читатель | 31.08.2020 at 09:59 |

      на мою думку, спаплюжили тою екранізацією книгу. Намішали персонажів з інших творів, у тому числі з зовсім іншого по суті циклу, повністю замінили головні посили книги на свої. Хоча, можливо цей фільм просто треба вважати окремим твором, який просто взяв персонажів з книг Стругацьких.

      • Згоден, але все-таки не гірший варіант. Доречі конфлікт між Тарковським і Лемом свого часу був на грутні різних посилів.

        • Читатель | 31.08.2020 at 10:29 |

          Так, можливо. Мене саме посили й розчарували найбільше.

          Іноді враження, що Тарковський у фільмах перекладає якісь власні образи й розчарування на героїв творів. До того ж, не суттєво, за який твір він береться – але персонажі твору лише фон для висловлення його власних думок. Такий підхід має право на життя, але тоді це вже не екранізація, до того ж міркування Тарковського не є останньою істиною. Підкреслю, це знову-таки лише особиста думка.

          • Читатель | 31.08.2020 at 10:33 |

            (я знаю, що “лебедів” не Тарковський екранізовував)

          • У нашому фенському середовищі (любителів фантастики) на межі 1980-1990-х побутував навіть такий термін – ТАРКОВЩИНА. Ним позначалося все, що надмірно затягнуте. Особливо яскраво це проявилося в “Солярісі”, коли автівка просто мчить вулицями Токіо понад 10 хвилин. Різні люди міряли з секундоміром й отримували від 11 до 14 хвилин екранного часу, але що понад 10 хвилин – це стопудово!
            🙂
            Отож якщо про твір говорили: “Це люта тарковщина”, – воно означало, що там просто море “води”, яку варто витиснути задля динамізації сюжету.

      • Евгений О | 31.08.2020 at 11:21 |

        Як добре, що я не бачив ту екранізацію….
        Але мушу визнати, через три десятиліття після розвалу совка, роботи і приватного спілкування з європейським людом, ставлення до всього, таки зовсім не малого, масиву прочитаного за радянської дійсності, змінилось цілком суттєво. Без виключень…

        • Karina | 31.08.2020 at 17:53 |

          Я теж не можу читати радянських письменників. Навіть Стругацьких, чиїми творами зачитувалась ще 15 років тому. А тепер не можу. На щастя світова література має багато шедеврів різноманітних гатунків.

  7. pan_futiy | 31.08.2020 at 09:00 |

    В подавляющем большинстве случаев экранизации заметно хуже хороших книг.
    Некоторые экранизации просто отвратительны.
    Сейчас уже точно не помню, но за всю жизнь был только один какой-то фильм, который понравился больше, чем книга.

    • Мультик Давида Черкаського “Пригоди капітана Врунгеля” однозначно кращий за оригінальну книжку! 🙂

      • Vadym Kuzmenko | 01.09.2020 at 08:38 |

        Додам ще – коротенький фільм “Волшебная сила искусства” з А.Райкіним значно цікавіший відповідного оповідання В.Драгунського.

      • Сергій | 01.09.2020 at 15:56 |

        Книжка писалася в 1937 році, тому в ній не обійшлося без совкової пропаганди.

      • Puzat-Pasuk | 01.09.2020 at 17:24 |

        там і режисура Черкаського на висоті.а ще одна складова–пісні Юхима Чеповецького

  8. Медж | 31.08.2020 at 10:11 |

    только вот Саша Македонский вопросы эти(с 11-й минуты ) задавал кажется “стоикам”. т.е ни разу не иудеям. я же читал Плутарха и он вроде не лох, хотя и дед.
    ну, может я чет перепутал, вон погуглил и кстати не нашел(неохота более “лучше ” искать бо выпил чуток “боярки”)
    но по памяти – именно индийцам/индусам он поставил эти вопросы то. не в обиду – не люблю просто неправды, а Чекалкина хоть не слушаю, но вроде неплохо говорит. если не считать завороты в историю, как у Сани Дугина.

  9. Микола | 31.08.2020 at 10:59 |

    Та “невловима” внутрішня сутність не поселяється у свідомості після прочитання хороших книг. Ця “невлова” сутність завжди присутня в живій людині. Бо це і є внутрій бог-найбальша сила, якою наділена людина. А читання хороших книг просто відновлює якийсь мінімальний зв*язок свімості із своїм внутрішнім богом-духовною сутністю.

  10. Вперше я зіткнувся з цією проблемою ще в 5-річному віці, бо щойно мені підібрали окуляри – я взявся читати самостійно книжки, які раніше читала мені мама. І почав з моїх улюблених “Дітей капітана Гранта” Жуля Верна. Невідповідність роману і радянського к/ф “Діти капітана Гранта” 1936 року кидалася мені в очі ще раніше – бо в фільмі практично нема подорожі Новою Зеландією, зустрічі з маорі та ін. Замість цього буквально однією фразою в титрах розповідається, що подорожувальники обстежили Нову Зеландію також… Відрізняються й фінали: якщо в книзі Айртона висаджують на острові Табор (інакше звідки б він узявся потім в “Таємничому острові”?!), то в фільмі капітан Грант пробачає бунтівника й обіцяє повернення йому свободи…
    Ну от. То коли я про все це прочитав сам, то поквапився розповісти своїм дворовим друзям про відмінність книжки і фільму. Однак вони мені… просто не повірили! Бо ніхто з них ще не вмів читати, а якщо “в кіно такого нема” – то це означало, що я все вигадав…
    🙁
    Після цієї історії я зрозумів, що книжки і фільми-екранізації можуть бути подібними далеко не в усьому. І до речі, це стається далеко не завжди через бажання режисера.
    🙁
    Стара, з дитинства подруга моєї мами закінчила Інститут іноземних мов, працювала спочатку перекладачкою в “Інтуритсі”, потім перейшла в сферу кіно. Зокрема, багато років була причетна до фестивалю “Крок”. Отож у неї вдома час від часу збиралася на посиденьки компанія цікавих людей. Мою маму туди запрошували на правах найкращої подруги господині, а я крутився у них під ногами в якості сина подруги господині… Отож в ту компанію входила, зокрема, Світлана Куценко – багаторічна старша редакторка “Київнаукфільму”. Звісно, я чув далеко не все, про що говорили дорослі, але дещо вловлював і собі на вус мотав… Зокрема я знав, що на кіностудії фільми попервах “ріжуть”, а вже потім показують в кінотеатрах. І самі режисери та актори іноді дуже засмучуються тим, як кіно “порізали”…
    🙁

    • Puzat-Pasuk | 01.09.2020 at 17:26 |

      Ну,я вже у 80-ті роки розповідав друзям фрагменти з книги”Пригоди Тома Соєра”,якш Станіслав Говорухін викинув із серіалу–їм було цікаво

  11. Люди! Шукайте гроші. Текст перероблюють у сценарій не тільки тому, щоб була можливість з’економити на комбінованих зйомках, але і для того щоб самому отримати грошенят за написання сценарію.
    А щодо авторського кіно, то тут вже конфлікт між двоми митцями кожен з яких по-своєму геніален, а тому не зносять один одного. У таких випадках книга і фільм це два різні твори. До речі Сталкер знімався не за книгою, а за шостим сценарієм. П’ять попередніх пішли на смітник. Уявляю собі настрій Стругацьких. Взагалі Стругацькі щось дуже погано екранізуються.

  12. Анатолій | 31.08.2020 at 16:35 |

    В мене повне розчарування творінням студії “Г+Г” “Чорний ворон”, так перекрутити роман Шкляра, треба ще вміти.

    • rock-n-roll | 31.08.2020 at 18:38 |

      Його (зміст роману) дуже стиснули. Все встромили в дві години – нічого не зрозуміло, якщо не читав. До того ж, звук у фільмі мабуть свідомо спотворили – нічого не розібрати.

Comments are closed.