О борьбе в тылу врага (Часть 3)

Со времен окончания Второй Мировой войны всем (кроме совка) были известны основные ее даты. Когда началась война, когда, где и чем – закончилась. Было известно и о том, какие страны, в какой последовательности и на чьей стороне вступали в эту войну и как из нее выходили.

Из этого следует, что фактически Германия подписала капитуляцию 2 мая 1945 года, но она капитулировала перед союзниками, которых представляли соответствующие полномочные лица. От совка ее подписал не Жуков и потому совок потребовал подписи на бис, чтобы в Акте красовалась фамилия этого персонажа.

Союзники ничего не имели против и переподписали это дело 8 мая. 9 мая никто ничего и никогда не подписывал, а то, что празднуют в Москве это их родовая вавка в голове, которая и христианские праздники – тоже на бис заставляет отмечать, когда все нормальные христиане, в том числе и православные, все уже отметили.

Но мы не зря приводим эти даты, поскольку по всем сохранившимся коммуникациям высшее военно-политическое руководство Германии уже разослало приказ о прекращении сопротивления ввиду капитуляции. То есть, шесть дней уже действовало это указание и по идее, уже можно было зря не укладывать новых трупов.

Нечто подобное было и в войне с Японией, когда японские войска уже получили приказ на прекращение огня, а сам акт о капитуляции был подписан несколькими неделями позже. Именно в этот момент красные армейцы начали свое «блестящее» наступление и показали «образцы» военного искусства. Против стоящей армии.

Но понятно, что и в Японии, и в Германии часть войск либо не получило таких указаний по причине нарушения коммуникаций, либо отказалась выполнять приказ. В этом случае они оказались в тылу противника, по сути – на положении партизан, предоставленные сами себе.

Так, в районе Дассау около двух месяцев еще сохранялся обширный участок территории, где продолжала действовать власть Рейха. Периметр района был превращен в сплошную линию обороны, а внутри работала вся необходимая инфраструктура.

На севере, в лесах у населенного пункта Бад-Сегеберг территория контролировалась внушительной группировкой войск СС и в принципе, они были намерены сражаться, невзирая на сложившуюся ситуацию. С ходу разгромить группировку не удалось и командир 11 бронетанковой дивизии британских войск понял, что он просто потеряет все свои танки в такой драке. В итоге, на место прибыла 8-я парашютно-десантная дивизия, которая с огромным трудом зачистила этот район, а противник сражался до последнего. Все это происходило уже после капитуляции.

На голландском острове Тексель, тоже после капитуляции, остался крупный гарнизон Вермахта, в состав которого входил батальон, набранный из узников концлагерей, в основном – грузин. Выбрав удачный момент, они подняли мятеж и вырезали весь свой офицерский состав. Этот мятеж был назван «Ночь длинных ножей». Но успеха он не имел, поскольку в бой вступили 3,5 тыс немецких войск, которые почти полностью уничтожили мятежников. Союзники в шоке наблюдали с берега за всеми этими событиями.

Такие же гарнизоны были и на некоторых других островах. Мало того, что они их обороняли, поскольку там была мощная фортификация и орудия крупного калибра, но еще и совершали набеги на мелкие близлежащие гарнизоны союзников.

База подводных лодок во французском Лорьяне, оказалась отрезанной от основных сил еще в августе 1944 года после того, как гарнизон оказал мощное сопротивление войскам Паттона. Американцы оставили попытки штурма, поскольку несли крупные потери и просто плюнули и ушли на Восток, а гарнизон держался и после того, как Германия капитулировала.

При этом группировка делала дерзкие вылазки по тылам союзников и наносила им потери. Между прочим, они это делали таким образом, что местное население было к ним не в претензии, с удовольствием торгуя с ними продуктами. Но в конце концов, ресурсы были исчерпаны и гарнизон вынужден был сдаться.

Это – целый пласт истории, который имеет важное значение для оценки того, как силы участников этой войны вели себя  в окружении и как действовали в партизанском стиле. Но совок все это вымарал и выбросил, окончательно извратив историю той далекой войны. И все это лишь для того, чтобы лохам заходила чудовищная параллельная реальность. Как видим – заходит.

14 Comments on "О борьбе в тылу врага (Часть 3)"

  1. parabellum | 22.07.2020 at 18:04 |

    Нахрен совковую историю..

  2. Владимир | 22.07.2020 at 19:15 |

    Лишний раз убеждаюсь: там, где комуняцко-немытое тварье, там везде подлость, обман, война, разруха и нищета. Донецк, Украина.

    • Евгений (3-я волна) | 22.07.2020 at 21:22 |

      Дякуємо вам за вашу про-українську позицію!

      Тримайтесь, Друзі!

    • Вуйко з Донецька | 22.07.2020 at 22:45 |

      Дякую, пане Володимир. Бережіть себе. Я не витримав, виїхав в 2015 році і повертатися бажання не маю.

  3. О-о-о… А я гадав, що шановний автор згадає за югославських партизанів, якими командував МАРШАЛ (!!!) Йосип Броз Тіто…
    https://uk.wikipedia.org/wiki/Йосип_Броз_Тіто
    Бо особисто я не пригадаю іншого випадку в світовій воєнній історії, коли б партизанами командував МАРШАЛ. Причому не тиловий маршал, як-от Ворошилов в СРСР (який в 1942-1943 роках керував партизанським рухом з Москви), а маршал натуральний “польовий”…

    • Федір | 22.07.2020 at 22:23 |

      ну так (с)…
      вся пагтия большевичков и создавалась как террористическая организация, с метастазами по всему миру(( у них там все было очень ГИБРИДНЫМ

    • Евгений О. | 22.07.2020 at 23:12 |

      Судячи з уривків, що по троху вискакували в доступний мені інформпростір, ще дуже і дуже багато цікавого може бути оприлюднено стосовно тієї війни.
      Але постає одне питання, а чи варто публічно так вже деталізувати сьогодні?
      Ерефійські агітатори та різноманітна вата цю інформацію не сприймають, не сприймали і сприймати ніколи не будуть.
      Точно так не будуть того сприймати і зациклені на міфах придурки де-інде.
      А для оцінки “якісних показників” сьогоднішньої ерефії для адекватних людей матеріалу більш, ніж достатньо.
      Якщо в тому мордорі вводять кримінальну відповідальність за не згоду зі злочинними по нормам міжнародного права діями державних очільників, то про що вже можна далі говорити…
      Історія з тією ж армією Тіто, і взагалі ставленням до комуністичних партизанів з боку, зокрема Британії, то є окрема тема. І протиріч там не бракує.
      Але.
      Як вже сьогодні знаходяться розумники, що оцінюють діяльність українського керівництва в 13-у – 14-у роках, заявляючи, що треба було б робити і так і так і не так, то про ті далекі часи вже стільки “експертів”, “поціновувачів” та інших, категоричних до нестями, порозводилось…
      Але, звичайно, “найвишуканішими” були і є совєцькі і сьогодні ерефійські “фахівці” з історії.
      Вони ніколи не визнають, що хтось міг демонструвати і мужність і силу і відданість.
      Тому що дуже і дуже багато питань сьогодні висвітилось саме до совєцької тоді країни.
      Пройде ще час, і, цілком можливо, що баланс “заслуг” у започаткуванні тієї страшної бойні між нацистською Німеччиною і совєцким союзом буде досить суттєво переосмислений.

    • Дмитро | 23.07.2020 at 05:52 |

      Шановний пане Тимуре, в попередньому коментарі ви розповіли історію про вашу матір та її чоловіка-водія. В мене до вас буде можливо дивне прохання — якщо вам відомо про будь-які інші історії з 90-х та про діяльність ОЗУ на території України, будь ласка, розкажіть мені, якщо буде час та/або бажання ? Просто “досліджую” цю тему протягом останніх трьох місяців, було б дуже цікаво! І доречі: “Дізнавшись про все це, ті самі бандюки надали вагому грошову допомогу сім’ї випадково вбитого ними водія.” — прочитавши майже всі можливі статті на Вікі про всі ОЗУ Московії та України можу стверджувати, що такі атракціони небаченої щедрості траплялися серед “адідасівських” і інших любителів “кандьохать вєсєлєє на” доволі часто! Що веселить більше за все, так це той факт, що більшість з них були віруючими та навіть ставили свічки за таких от випадкових жертв… ?

      • Одне уточнення:
        =====
        …ви розповіли історію про вашу матір та її чоловіка-водія…
        =====
        Якщо це “чоловік моєї матері” – то це… мій тато?!
        Вікіпедія, яка знає все, повідомляє інше:
        https://uk.wikipedia.org/wiki/Литовченко_Тимур_Іванович
        Батько – Іван Іванович Литовченко
        Мати – Жанна Григорівна Литовченко
        А я написав трохи про інше.
        Водій К. працював на “РОШЕНі” особистим водієм шефа.
        У нього була дружина, для мене – тітка Ліда.
        А моя мама була співробітницею тітки Ліди.
        Отож загиблий водій К. – це чоловік співробітниці моєї мами.
        Що ж до Вашого прохання: “…якщо вам відомо про будь-які інші історії з 90-х та про діяльність ОЗУ на території України, будь ласка, розкажіть мені, якщо буде час та/або бажання”, – для цього мені потрібен як мінімум ваш мейл. А може й телефон. Бо у мене є з десяток контактів із завсідниками “ЛО” – але Вас в тому переліку я не бачу. А флудити на “ЛО”… Навіщо?! Отож будь-якими спогадами я ділюся в персональному порядку.
        🙂
        Ну, і ще врахуйте, що в журналістиці я лише з 1997 року, тому “найсмачніший” період становлення українського бізнесу пропустив. Зокрема, коли розгорталася ота історія, викладена вище, я все ще працював інженером в ІЕЗ ім.Патона і переймався іншими речами. І якби мама не взялася допомогти співробітниці – я би про це загалом не знав…
        А так – пишіть мені на мейл, поспілкуємось, коли буде час.

  4. Более 140 тыс. засекреченных документов о нацистской оккупации Киева оцифровали и выложат в интернет.

  5. OldCat | 23.07.2020 at 16:48 |

    Дізнався від Тернопільського краєзнавця цікаві деталі про співпрацю Ковпака з вояками УПА. Парламентери від УПА звернулися з проханням дозволити їм під час бойових операцій проходити територіями, які контролювали ковпаківці. Ковпак був проти, але комісар Руднєв дозволив. Бо ворог був спільний – німці. Поступово налагодилася співпраця. Згодом Руднєв поплатився за це життям: його радистка за наказом Москви вбила його пострілом у потилицю.
    Коли з’єданню Ковпака прийшов гаплик, тяжко хворий на пневмонію Ковпак дійшоа до хатини дідка-хуторянина, зв’язкоаого УПА і назвав пароль. Двдок його прихистив, вилікував і потайки вивіз до залізничної станції, звідки Ковпак якось дістався до своїх.
    Після смерті вусатого Ковпак кілька разів інкогніто приїздив до свого рятівника, привозив йому подарунки та гроші.
    Обмежене коло місцевих мешканців про це знали і зберегли це у таємниці.
    Перепрошую за помилки, пишу зі смартфона.

Comments are closed.