Коктейль (Часть 1)

Наверное, многие в этом году заметили, как быстро пронеслась весна и вот уже почти треть лета позади, а его еще и рассмотреть не успели. Вместо этого успели заметить массу других вещей, которые и видеть-то вряд ли хотели. И вот в связи с этим, вспомнилась история, которую многие слышали, но вряд ли – самого начала.

Совок был настолько чувствительным режимом, что не мог себе жить спокойно и расстреливать своих граждан, исполняя свое главное предназначение, ему на месте не сиделось. Совку было грустно от того, что пролетариат где-то угнетают, а потому – совков постоянно тянуло кого-то освобождать.

Всех, кого они освободили, сразу же уходили в расход. Жаль, что коренных киевлян почти не осталось, а так бы они вспомнили, как отважные красноармейцы Муравьева устроили здесь тотальную резню. Но в совке, а теперь и в РФ, до сих пор рассказывают о том, что они нас освобождали.

Как мы уже не раз писали, в общем, они не врут и говорят от души. Просто понятия нормальных людей и совков (россиян) сильно отличаются и в ключевых моментах, эти отличия диаметрально противоположны.

Нормальные люди считают, что освобождение – процесс избавления от угнетения или обретение свободы, а у совков освобождение означает избавление людей от свободы, взамен которой они несут рабство. Тогда совки рассказывали, что трудящихся угнетают их работодатели и от этого их следует освобождать.

Правда, в большинстве случаев, трудящиеся даже не представляли, что работодатель их угнетает, поскольку продавали свой труд. В совке же труд вообще ничего не стоил и был почти идентичным рабству. Тем не менее, эта формула работала безотказно. В РФ уже ничего не рассказывают об освобождении пролетариата, зато они решили освобождать русскоязычных, православных или тех, кого они таковыми считают.

“Зимняя война” 1939 года с Финляндией имела ровно такой характер. Перед вторжением совковая пропаганда долго и нудно рассказывала о том, как бедные финские трудящиеся стонут под гнетом работодателей и те – морят их голодом. Это было поразительно слышать от совков, которые всего несколько лет назад натурально уморили голодом несколько миллионов украинцев. Но за это никто Сталина не воевал и даже не осуждал, а вот за финнов стало обидно.

Также совкам никто не рассказал, что согласно пакту «Молотов-Риббентроп», Финляндия отошла в зону интересов совка и это означало, что Германия умыла руки по поводу вполне предсказуемой агрессии против этой страны. Тут надо заметить, что финны эту вероятность оценили высшим баллом, как оценили и то, что они остались один на один с намного более мощным противником и рассчитывать следует исключительно на собственные силы.

И вот когда началось вторжение и в сторону Финляндии ринулись бомбардировщики, совкам пояснили, что нервы у Сталина сдали и он приказал сбрасывать финским рабочим хлеб прямо с самолетов. Хельсинки и другие города содрогнулись от взрывов этого «хлеба» и бомбардировки совковой авиации там стали называть «Хлеб Молотова».

В ответ на это финская промышленность включилась в процесс изготовления  различного, в том числе и не технологичного вооружения. Поскольку ресурсы были ограниченными, а совок использовал большие массы бронетехники, для борьбы с нею, а потом и с пехотой противника, финнами было применено зажигательное средство, состоящее из бутылки и горючей смеси внутри.

(окончание следует)

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

10 Comments on "Коктейль (Часть 1)"

  1. “Жаль, что коренных киевлян почти не осталось, а так бы они вспомнили, как отважные красноармейцы Муравьева устроили здесь тотальную резню” (с)
    *****
    Цитата:
    Тимур і Олена Литовченки, художня історична епопея “101 рік України”.
    Віртуальний том “Від війни до війни”.
    “Книга Пожежі. 1914-1922”

    1918. НА НІМЦЯ СПОДІВАЙСЯ…
    ЦВК Рад Румчероду, Одеса, 4 березня 1918 року
    =====
    Починаючи потроху шаленіти, голова Румчероду прорипів:
    — Товаришу Муравйов, не забувайтеся: якісь там Крути — це вам не Одеса, тут доведеться значно більше кровопролиття влаштувати, щоб стихійний бунт придушити в разі чого. А люди тут не прості…
    — О-о-ой, теж мені!.. — головком презирливо пхикнув. — На ліхтарних стовпах у мене всі швиденько однаковими стають. Ну, як не хочеш Крути згадувати, то візьми Київ: як я там навів лад революційний?! На броньовик плакат повісив «Смерть хохлам!» і по місту запустив. То всі одразу по яких завгодно шпаринах позабивалися!!! Балакаєш хохляцькою?! Отже, ворог — отже, пішов на ліхтар!!! Дивишся косо?! Кулю тобі в макітру!!! А якщо ворожа хохлушка — спочатку солдатики мої з тобою розважаться, а потім вже можна і шкуру з тебе спустити. Якщо ворог старий — отже, зажився понад міру, в землю сиру час відправлятися. Та живцем, живцем!.. Якщо малий — отже, мало тебе різками по сраці виховували, доведеться шомполами в спину науку вбивати, щоб аж м’ясо з ребер полетіло…
    — Товаришу Муравйов!!!
    Скельця окулярів господаря кабінету блиснули настільки грізно, що у головкома вмить зникло бажання хизуватися минулими подвигами.
    =====

    Отож не треба за корінних киян!

    • Пане Тимуре, а в електронному виді або аудіокнижкою можна замовити?

      • Видавництво “Фоліо” тепер одразу ж продає як паперові варіанти наших книжок, так і електронні. Ось сторінка з сайту “Фоліо” для цієї конкретної “Книги Пожежі. 1914-1922”:
        https://folio.com.ua/books/Kniga-Pozhezhi-1914-1922
        Як бачите, трохи вище є кнопка для замовлення паперової книжки безпосередньо у видавництві (100 грн), а трохи нижче – кнопка замовлення цифрового варіанту в форматі PDF або ePub (50 грн – за 1/2 ціни паперового варіанту). Беріть та й купуйте! 🙂

      • А ось сторінка всієї нашої міні-серії “101 рік України”:
        https://folio.com.ua/books?by_series=94
        Тут зараз представлені 1-7 книги епопеї, які вже вийшли друком, книга 8 – готується до виходу, а як доробимо книги 9-10 – з’являться й вони… Захочете придбати інші книги епопеї? Переходьте на сторінки інших книг, прицінюйтесь, купуйте…

  2. “Жаль, что коренных киевлян почти не осталось, а так бы они вспомнили, как отважные красноармейцы Муравьева устроили здесь тотальную резню” (с)
    *****
    Цитата:
    Тимур і Олена Литовченки, художня історична епопея “101 рік України”.
    Віртуальний том “Від війни до війни”.
    “Книга Пожежі. 1914-1922”

    1921. ПІД УКІС
    Будинок по вул.Хорива, №2, Київ, 24 березня 1921 рік
    =====
    Вона заклякла на своєму стільці.
    — Сидиш сумирно? Отож і сиди. І слухай. Останній твій лист ми отримали влітку сімнадцятого року. Ти писала, що Тимчасовий уряд хоче вести війну до переможного кінця, а тому ти лишаєшся у своєму шпиталі.
    — Так, я…
    — І ти лишилася там, Ітеле. А потім червонодупі мерзотники скинули геть Тимчасовий уряд, видали Декрет про мир і розпочали воювати скрізь, де тільки могли. У нас же тут була Центральна Рада, а взимку наступного — вісімнадцятого року Київ захопили більшовики-муравйовці.
    От саме тоді вони і прийшли до мого ательє та наказали, щоб я передав їм усі фотокартки і всі негативи тих людей, кого вони називали «класово чужими елементами». Бо вони, мовляв, є «недорізаними буржуями», яких неодмінно треба дорізати. А це краще робити, маючи на руках фотокартки з ательє Арона Штульмана — бо він, бачте, майстер своєї справи, й у нього замовляла фотопортрети найвишуканіша публіка. Ну, я не дурний, звісно… я передбачав, що таке станеться… Що може статися принаймні. А тому заздалегідь сховав усі фотопортрети і всі негативи в надійному місці… Візьми, Ітеле, свого «мерзавчика». Бо вони взяли заручницю…
    — Мамеле?.. — тихенько видихнула Юдіф.
    — Ні, нашу Ципочку.
    На цей раз вона промовчала, бо горло стиснув спазм.
    — Муравйовці пригрозили, що в разі непокори нашу Ципочку по черзі ґвалтуватимуть солдати на наших очах, а потім розірвуть її кіньми. Почувши це, твоя мама кинулася на негідників… Це було останнє, що вона встигла зробити. Тож пом’янемо її. Бери свою пляшечку, Ітеле.
    Другий ковток «бурячихи» обпалив горлянку.
    — Коли ж один з муравйовців розрядив у твою мамеле цілу обойму, на нього з кулаками кинувся наш Моня. Я був шокованай, тому не встиг затримати нашого хлопчика…
    — Але ти мусив!.. — її очі мимовільно звузилися.
    — Ні, Ітеле, це ти мусила, — спокійно заперечив Арон Маркович. — Проте ти була далеко-далеко, десь зі своїм шпиталем і пораненими. Я ж один, без тебе не впорався. Уяви тільки: на моїх очах щойно застрелили тещу, я кинувся до неї — це природно… І в цей момент Моня… з кулаками… на цих бандитів… Ні-ні, Ітеле, це ти мусила утримати сина, бо я розривався між усіма, тож і прогавив, не встиг.
    — Нашого Моню теж застрелили? — Юдіф не стала сперечатися з чоловіком, розуміючи, що нічого, нікому й ніколи вже не доведе.
    — На Моню вони набоїв не витрачали, нашого хлопчика закололи багнетами. І щоб не втратити ще й Ципочку, я був змушений віддати їм усі фотокартки заможних клієнтів з усіма негативами. Тільки за таку ціну мені повернули дочку. Тому візьми свого «мерзавчтка», Ітеле, і давай нарешті вип’ємо за здоров’я нашої Ципочки. Оскільки нема більше нашого Моні, не буде кому продовжити рід Штульманів. Але у нас лишилася бодай наша донечка, нехай же Всемогутній пошле їй чоловіка доброго, щоб вона продовжила його рід… Нехай!.. От тепер лехаїм, Ітеле!.. Тепер можна.
    Проковтнувши третю порцію «бурячихи», вона мовила, ледь долаючи неслухняність онімілого язика:
    — Отже, це вчинили більшовики?..
    — Більшовики… не більшовики… Одне слово, муравйовці. Червонодупі в шкірянках. А-а-а, довго пояснювати… — Арон Маркович махнув рукою, проте негайно спохопився й додав: — Втім, мені пояснили.
    — Що?.. Хто?.. — не зрозуміла вона.
    — Чекісти пояснили. Адже після муравйовців до Києва повернулися петлюрівці, потім були гетьманці, потім знов петлюрівці. А вже потім знов були червоні. Це коли Щорс був нашим комендантом… От саме тоді мене таки розшукали, привели до ЧК і пояснили, що Муравйов, власне, не більшовик, а лівий есер. Коротше, що він негідник, зрадник і все таке інше, бо пішов проти Світової Революції. А тому хоч і командував Червоною Гвардією, проте я не мушу… просто не маю права тримати на душі зла на владу Рад!.. Мовляв, у товариша Щорса дружина з наших… з а’їдіше, себто. Тож якщо я мовчатиму про те, хто насправді вбив мою тещу і мого синочка, то влада Рад не чіпатиме ні мене, ані нашу Ципочку. Інакше, мовляв, я матиму змогу пересвідчитись, що безчестити незайманих дівчат вміють не тільки есери-муравйовці. А розривання кіньми можна замінити розстрілом.
    — Отакої…
    Юдіф щосили намагалася збагнути почуте, але не могла.
    =====

    Отож не треба за корінних киян!

  3. “…я стрiляти хочу!” (с) Кстати, вот мы тут интеллигентно потупив глазки слово “быдло” стесняемся к зелекторату применять, штоб, значить не абидеть ненароком, (нет, не всегда! Но – бывает.), а ведь это ОНИ. “Пролетарии” недоугнетенные. Освободители. Рядом. С каждым рядом. Улыбаются. Здоровкаюцца даже иногда. Если не “зажираешься/ с наворованного у нарида жируешь/буржуй/5я графа на всю рожу etc.” Это они первые в ЧК запишутся. И первые к нам прибегут раскулачивать/дорезать. Одно хорошо – поодиночке – шакалье трусливое, но не дай бог дать им сбиться в стаю…

  4. видел в фильме про оборону Финляндии, как там не спичкой поджигали, а уже было закреплено чтото на самой бутылке – маленький фальшфейер или штормовая спичка может какая..
    рацуха ))

  5. Где мерилом труда служит усталость (с)

  6. З днем конституції України, друзі!
    Вона у нас ще є.

Leave a comment

Your email address will not be published.


*


Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: