В данном случае речь идет о монографии Дмитра Наливайка, которая вышла в печать в далеком 1998 году, но как следует из предисловия к монографии, большая ее часть, особенно в части ранней истории Украины, была написана еще в 60-е годы прошлого столетия.

Это – важный момент, поскольку ряд аспектов, изложенных в этом труде, освещается без учета того, что стало известно уже после выхода этой книги. Кроме того, следует учесть еще и тот факт, что источники, которыми оперирует автор, очень часто относятся к трудам совковых историков или тех, кто писал историю до большевистского переворота. Тем не менее, автор использовал наработки Грушевского, Драгоманова и тех иностранных ученых, работы которых были доступны в совке и конечно – первоисточники.

Это важно понимать, чтобы не спотыкаться о некоторые вещи, которые известны нам (не всем) уже сегодня, и которые были недоступны в 60-е и даже 90-е годы минувшего столетия.

Тем не менее, за долго до того, как этот текст попал в мое поле зрения, у меня получились примерно такие же выводы, как и у автора. Далее – будут цитаты из этой работы, которые относятся именно к раней истории Украины. Именно здесь была проведена максимальная работа совково-российскими «историками» для того, чтоб максимально выхолостить нашу историю, а ее куцые огрызки сделать частью собственно квази истории.

Поскольку основной целью этой публикации все же является привлечение внимания к самой работе и лишь вторичной – освещение некоторых ключевых вопросов, цитаты будут отражать то, что мы считаем наиболее важным или интересным. Такой себе пунктир. 

***

Необхідно визначитися в принципово важливому питанні відношення України й української історії до Київської Русі та її історії. З цього питання, складного не стільки самого по собі, скільки навмисне заплутаного, існують різні погляди, які, зрештою, сходять до трьох основних етнополітичних концепцій.

Перша з них була створена російськими державно-політичними колами та істориками, і ґрунтується вона на ідеї «единого русского народа», що включає три його гілки – великоруську, малоруську й білоруську, і єдиної руської державності. Ця концепція, за суттю своєю великодержавно-імперська, почала складатися ще в XV-XVI ст. з піднесенням Великого князівства Московського, яке проголосило себе прямим спадкоємцем Київської держави і об’єднувачем «усіх земель руських», що на століття стало політичною програмою російських самодержців. Як науково-історична концепція, ця схема державно-політичного розвитку східного слов’янства була остаточно оформлена М. М. Карамзіним в його «Історії держави Російської» і була прийнята російською історіографією XIX ст.

…Варто зазначити, що спротив історії, очевидність етнокультурної самобутності українського народу змушували російських істориків вносити певні корективи в дану концепцію, шукати додаткову аргументацію. Так, М. П. Погодін висунув гіпотезу, за якою населення Київської землі до монгольської навали було, так би мовити, «великоруським», навала змусила його податися до Північно-Східної Русі, а залишені землі заселили вихідці із західнослов’янських земель, від яких і пішли малороси. Пізніше Погодін змінив, як іронізував М. Драгоманов, «цей найбільш сепаратистський погляд», але залишився при думці, що «плем’я великоруське і малоруське настільки різняться своїми характерами, що допустити появу цієї відмінності лише після татар немає ніякої можливості.

…Російські історики кінця XIX — початку XX ст., як зазначив Д. Д. Дорошенко, «відчули незручність цієї схеми; наприклад, у курсі проф. Платонова, а ще виразніше у проф. Ключевського зустрічаємо відокремлення київського періоду, як початкового і спільного для всього сходу Європи, а потім уже йдуть спеціальні розділи про сформування великоруського племені. Але далі виклад іде у них за звичайною старою схемою: історія московського царства і петербурзької імперії, з епізодичними згадками про українців і білорусів»

…За концепцією М. Грушевського, Київська держава була утворена «полуденною частиною східнослов’янських племен», тих племен, із яких сформувався руський (український) народ, передовсім полянами. «Русь — це земля полян, —писав Грушевський, — русини — це поляни передовсім, хоч в ширшому значенні се ім’я обіймало в XI-XII ст. всю Україну, а і все східне слов’янство, зв’язане київськими князями в одну державу, під іменем Русі протиставлялося теж часом іншим політичним організмам».

Тобто, за цією концепцією історія Київської Русі своїм корінням йде в глибину віків. Власне, свій початок вона бере у київських літописців XI-XII ст., у тій же «Повісті временних літ», де ставиться питання «откуду єсть пошла руская земля» і дається на нього відповідь: пішла вона з Києва, з середнього Придніпров’я, тут була закладена Київська держава, яка в X-XI ст. поширила свою владу на всі східнослов’янські племена.

…М. П. Драгоманов писав: «Щодо періоду, який передував XIII ст., то вона (історія України. — Д. Н.) показує нам федерацію руських вільних міст, особливо міст південної Русі, що групувалися навколо Києва. Цей період української історії історики звичайно конфіскують на користь царської імперії, яка насправді походить від Московського князівства і є набагато пізнішою, датуючись від 1328 р. Більше того, деспотично-аристократичні московські інституції, що розвинулися під татарськими впливами, не мали нічого спільного з князівствами і південної, і північної Русі XII-XIII ст.

…З ними погоджується і деякі російські вчені, зокрема, Тихомиров: «Назва «Русь» — давня назва Київської землі, країни полян, відомої вже в першій половині IX ст» (там само, с. 80). Також Б. Рибаков визнавав: «Текст «Повісті временних літ» дає право об’єднувати Київ, Чернігів і Переяслав в одне ціле. Цим цілим була «Русь», яка замінила собою назву «Поляни» (690, с. 86).

…Тобто, назва «Русь» ще в IX ст. закріпилася за землею в середньому Подніпров’ї з центром у Києві, яка є історичним ядром формування руського (українського) етносу. За порівняно нетривалий час розквіту Київської держави, що припадає на другу половину X —першу половину XI ст., на неї поширюється назва «Русь», але вживається вона лише в двох значеннях — у державно-політичному стосовно інших держав і в церковній сфері, де нею окреслювалася руська церква як ієрархічна одиниця.

…Як відомо, в другій половині XII ст. виникає, а в XIII ст. визначається поділ Русі (в широкому значенні слова) на північну й південну частини зі своїми центрами, до яких тяжіли навколишні території. Для північної частини таким центром стає Володимир і Володимирське князівство, яке в XII-XIII ст. претендує на роль гегемона в східнослов’янському світі, для південної таким центром залишається Київ. Поміж інших пам’яток і джерел цю ситуацію яскраво відбиває «Слово о полку Ігоревім», яке постало наприкінці XII ст.

…Щодо російського народу, то він, за М. Грушевським, почав формуватися в міжріччі Волги й Оки дещо пізніше, в процесі слов’янської колонізації цієї території, заселеної здавна угро-фінськими племенами: «Він витворився на фінськім ґрунті цією новгородсько-кривицькою та кривицько-в’ятицькою колонізацією, асимілюючи фінську людність і модифікуючись під її впливом, ся колонізація одначе заховала в нім вповні слов’янський національний тип» (504, I, с. 185). Як доводив М. Грушевський, Московська (російська) держава не була спадкоємицею Київської, вона виросла з власного коріння, і починати історію Росії з Київської держави — це не лише спотворювати початковий період історії іншого, українського народу, а й позбавляти російський народ його справжніх витоків (503). Ця концепція на початку XX ст. була тією чи іншою мірою прийнята й деякими російськими істориками, найбільш послідовно розвивав її М. Д. Приселков у книзі «Утворення великоруської держави» (674).

Після розпаду Київської держави й монголо-татарської навали українські землі підпадають під владу Литви й Польщі, але український народ самоусвідомлюється як «руський народ» і зберігає цю свою назву; як буде показано далі, так само він усвідомлювався і в Європі XV-XVII ст. Поряд з тим, з піднесенням Московського князівства, яке проголошує себе збирачем «усіх руських земель» і спадкоємцем Київської держави, це державне утворення поступово закріплює за собою назву Русі; проте в Європі здебільшого називають його «Московією», а російський народ відповідно «московитами». Рішучий перелом у цьому плані відбувається лише у XVIII ст., коли в Європі остаточно переходять до назви «Росія». 

(продолжение следует)