Про успіх

Автор: sk tredecim

Якщо зненацька глянути в минуле, стає ясно, що Україна була та є країною фронтіру, тому поки не може зрівнятися зі старою Європою в цивілізації та культурі. Ось чому без усяких претензій можно виявити факт: українська нація (чи прото-нація) лише тоді досягала успіху в загальній справі, коли керівники України спиралися на значну кількість населення, насамперед енергійного та зі здоровим глуздом. Та мабуть, більшість населення.

Винниченко В. “Заповіт борцям за визволення”

Цитата

Взяти найвидатніший момент з давньої історії, Хмельниччину. Поки Хмельницький мав “орієнтацію” на внутрішні сили, на народ, поки зв’язував козацьке національно-державне визволення з визволенням соціальним і політичним всього народу, поки спирався на всебічні інтереси нації, поки голосно і вільно лунав клич “Україна без хлопа і пана”, доти він мав перемоги над Польщею та над усіма зовнішніми силами, які вона кликала собі на поміч. Коли ж тільки в самому проводі всенародного повстання сталось розходження, коли почали розвиватися нахили до панування в ньому самому, коли гасло “Без хлопа і пана” стало звучати не так дружно, коли вигнані польські пани почали замінятися панами українськими, вилупленими з козацьких полковників, — так колишній ентузіазм народу, який творив перемоги, почав опадати і Хмельницький почав мати поразки за поразками.

Кінець цитати

Тобто Хмельницький генерував компроміси у відносинах української, так би мовити, шляхти та селян і містян. В першу чергу пропонуючи вступати до лав реєстрового козацького війска тим, хто позбувся кріпацтва зі зброєю в руках. Та неважливо, чи було це освячене західно-європейским досвідом, неважливо, щоб белькотіли европейскі та польскі феодали чи аристократи з цього приводу! Це була політика балансу і вона мала перспективу на подальше перетворення в бік справжньої республіки. Але ситуація в Україні взагалі була нестійкою, та й до того ж частина козацької старшини пішла за легітимізацією своєї влади до Московського царя, після Переяславської угоди.

Борщак І., Мартель Р., “Іван Мазепа. Життя й пориви великого гетьмана.”

Цитата

Можливо, Мазепа зробив помилку, не звертаючи досить уваги на національні настрої українського народу, не роз’яснюючи йому своїх планів, спираючись занадто на аристократію без участі широких народних мас, які в хвилини небезпеки не зуміли прокинутися і лишилися пасивними, бо були здивовані почином, до якого їх ніхто не підготував.

Кінець цитати

Гарна цитата… Іще, історик М.Костомаров стверджував, що:

— Мазепа мировволить до старшини…, дозволяє старшинам повертати козаків собі в підданство і віднімати у них землі;

— Мазепа перший запровадив в Україні панщину або обов’язкову роботу на додаток до податей, що їх сплачували землероби землевласниками, на землі у котрих проживали;

— Мазепа суворо забороняв посполитим людям вступати в козаки і цим самим налаштовував проти себе українську простонарону масу;

— Він не звернув належної уваги на давню ворожнечу, яка існувала в Україні між значними і поспільством, між усякого роду старшиною, як генеральною, так і полковою, і простими козаками, між поміщиками й робітним людом, між козацтвом і всім тим, що залишалося поза козацтвом.

Може, останнє твердження і сумнівне, та хай ті, хто краще знають, скажуть.

Ось приклад 1918, Винниченко В. “Відродження нації.”, про Центральну Раду.

Цитата

…не зрозуміли наглядної лекції історії: вони розщепили свою суцільну зброю на дві половини, на соціальну й національну, вибрали останню й почали нею боротися проти соціальної. Через це вони зразу ж одірвалися від своїх працюючих мас і були до щенту розбиті…

Кінець цитати

За часів Скоропадського та німців “усі закони, всі здобутки в аграрній сфері було розтоптано ногами… кожне село, кожна селянська хата були обкладені страшенними контрибуціями, розмір яких вирішався самими поміщиками.”(там же)

Директорія та Петлюра вже нічого не зуміли зробити для незалежності України. Звичайно, 1918 це не 2018, але ж деякі речі схожі. Тож малоймовірне друге президенство Порошенко, що розумів, що спроможний, те й зробив. Можливо на вимоги часу вийдуть ще не відомі політичні фігури…

Автор: sk tredecim

32 Comments on "Про успіх"

  1. Vadym Kuzmenko | 22.01.2020 at 07:29 |

    Я б не дуже посилався на Володимира Винниченка, який якось м’яко “перекотився” з України до Москви. Там його “чомусь” ніхто не чіпав, дозволили виїхати до Європи, де він спокійно “пописував”, нікого не турбуючи. Хоча той же Симон Петлюра чи Євген Коновалець дуже заважали країні “побєдівшего пролєтаріата”.

  2. Марат | 22.01.2020 at 08:18 |

    Винниченко не стоит и пальца Скоропадского. Это из-за него Украина коллапсировала зимой 1918-1919. Это из-за него мы попали в красное рабство.

  3. Что и следовало ожидать. Я ж вам написал стью о мифотворчестве в Германии, может надо учиться думать, а? Вбейте в свои мозги, вкрутите это саморезом-шурупом: даже ваш злейший враг по отдельным вопросам может видеть то, что не видите вы, и запинать вас ногами. Да, Винниченко, да вот такая стрёмная сторона вопроса!!! А результатв 1920 о чём говорит? А вы до сих пор не хотите думать, ну ладно, может ваши дети научатся.

    • Kot Bazilio | 22.01.2020 at 09:27 |

      Зря вы так агресивно реагируете на мнение других.
      Разные мнения по одному вопросу – это дискуссия.
      Требование от оппонентов придерживаться только вашего мнения (это не конкретно о вас а взагалі) – это уже партийниый съезд.
      🙂
      А если вернуться к статье то я согласен с выводом о том что Порох второй раз президентом не станет (как и Юля не станет в первый раз 🙂 ).
      И это связано с командой которая его окружала и окружает сейчас.
      Они бегали и хвастались тем что они сделали вместо того чтобы постоянно говорить о том что нужно сделать и поэтапно выполнять это.
      И они продолжают это же делать и сейчас, хотя такая тактика привела к поражению на последних президентских и парламентских выборах. Риторика не меняется а потому можно уже сейчас говорить о следующем поражении… Увы.
      Как пример приведу Томос. Для того чтобы оценить это событие нужно, для начала просто знать или даже хотябы быть ознакомленым с историей Украины. Скажу так, что ВСЕ из людей до 30 годиков с которыми я общался знают историю совкового разлива. Уже почти 30 лет независимости а в школах преподают сборник советских сказок и былин. И то, даже эти былины они знают по пересказам из одноглазников и шария. Все что я мог так это завладеть их вниманием минут на 30 и попытаться хоть что то про настоящую историю расказать. А это очень мало времени. Поэтому Томос для них это в лучшем случае пустой звук, а в худшем это именно то что вкладывают в него шарий и прочие маши захаровы.

      • старый ворчун. | 23.01.2020 at 01:18 |

        за пороха я согласен. не проделана работа над ошибками. особенно в ближнем окружении своем.

    • Марат | 22.01.2020 at 20:55 |

      Мда… Не ожидал от Вастакой реакции.

  4. Н епатріот. | 22.01.2020 at 08:54 |

    Не зрозуміло, до чого пан веде. Принаймні, усі ці цитати не ліпляться до сучасного моменту, хоч і мають певний пізнавальний сенс.
    взагалі лозунг без хлопа й пана – звичайний популізм, який використовували і більшовики, і яник, і зєвиродки у різних модифікаціях.

    • Санто | 22.01.2020 at 09:23 |

      Ну чому ж не ліпляться? Ті всі цитати наче вчора написані. І висновок один – українське керівництво ні в які часи чи не не вміло вирощувати народ, чи не приділяло цьому уваги. А от московити-більшовики-запарєбрики вміли вирощувати вату – це їх основна спеціалізвація – а потім цим вдало користувалися. Простий приклад: Результати перших виборів. Кравчук – 64%, Чорновол – 23%. Результати останніх всім нам відомі. За всі роки незалежності Україна примудрилася наростити 10% не притомних громадян, а чистопородної вати…

    • Повторю попереднього дописувача: звісно, ліпляться. “Класову боротьбу” ніхто не відміняв. І з України виїжджають на ПМЖ не від переслідувань, а за кращими умовами життя. Та ще й звинувачують (деякі) незалежність у своїх бідах. Вчора прочитала один комент про бідненьких зелених (йшлося про Новосад), яким треба перероблювати напрацювання 28 років – отак!

    • Погоджуюсь з Vadym Kuzmenko: Винниченко – такий собі перекинчик, тогочасна подоба теперішнього Зе. Точну оцінку йому дав Юрій Тютюнник: “Більшість Генерального Комітету і Центральна Рада доручили диригентську паличку Винниченку, що був якраз найбільшим ідеологічним ворогом Міхновського. Винниченко – ідеолог і провідник “єдінаго ревалюціоннаго фронта” з москалями, а Міхновський … гадав, що Український революційний рух мусить розвиватися цілком самостійно як рух протиросійський.”
      Спомини Ю.Тютюнника “Революційна стихія” і “Зимовий похід 1919-1920рр.” – це найкращий опис тогочасних подій, що я знаю.
      Щодо вгадування настроїв люду, то не думаю, що для президента Порошенка це була якась особлива загадка. Проблема в тому, що ці бажання (подекуди відверто шкурні) неможливо вдовольнити в цілому з різних причин. Для прикладу розгляньмо децентралізацію: гроші і впорядкування доходять до глушини, де ніколи про це і не мріяли. Я вже не кажу про оборонку та будівництво доріг, що давало роботу там, де про неї давно і забули. Але в цій глушині і на оборонних підприємствах переважали (і переважають) розмови про зарізаного брата і страшну корупцію і маленькі пенсії та зарплати, які Порошенко їм не підвищує.
      Тому мають значення такі ресурси як ЛО, чи История Руси на You Tube, які хоч трохи відкривать очі деяким людям. І також проукраїнські коментарі на будь-яких ресурсах (і в реалі також, звичайно), незважаючи, на здавалось би, локальні точки дії.

      • Дмитро | 22.01.2020 at 13:20 |

        Посилатися на Тютюнника, як на авторитета, який затаврував Вінниченка… Смішно. Сам Ю. Тютюнник, опинившись в лапах ОДПУ, дав згоду на співробітництво з совітами, ще й активно працював на них на ідеологічному фронті, що, на мою думку, нівелює всі його попередні заслуги. Жив при більшовиках, бачачи все, що діється, не отримав кулю від своїх нових роботодателів. І немає навіть згадки, що опинившись на волі (хоч і під наглядом органів) він бодай спробував втекти з Совдепії. А в 1920-х-1930х кордон з Польщею чи Румунією перетнути було цілком реально, хоч і ризиковано. принаймні, контрабандисти робили це регулярно. Ні. лишився більшовикам служити. Авторитет той ще!

        • Дмитро | 22.01.2020 at 13:21 |

          “поки не отримав кулю”

          • 14 лютого 1918 р. в Україні було повалено владу гетьмана Скоропадського. Владою стала Директорія УНР, тобто ніким не обраний виконавчий комітет, складений з керівників соціалістичних партій, у першу чергу, Української соціал-демократичної робочої партії та Української партії соціалістів-революціонерів. Головою Директорії став лідер УСДРП Володимир Винниченко – колишній голова ради міністрів УНР в часи Центральної Ради.
            Поява Винниченка у владі сильно занепокоїла націоналістів-самостійників з Української партії хліборобів-демократів – її провідниками в той час були брати Шемети, Дмитро Донцов та Микола Міхновський. У Винниченку всі вони вбачали загрозу самому існуванню України, і їм було від чого турбуватися.
            Вся попередня діяльність Винниченка примушували зробити один з двох невтішних висновків – він або наївний романтик, якого від державотворення тримати треба подалі, або… він відверто працював на більшовицьку Москву.
            Конфлікт між Винниченком і самостійниками Міхновського виник ще у 1907 р. – на світоглядному ґрунті. Міхновський виступав за незалежність України, а Винниченко – категорично проти.
            Після лютневої революції 1917 р. конфлікт між соціалістами Винниченка та самостійниками Міхновського спалахнув з новою силою, – тепер каменем спотикання стала ідея формування українізованих військових частин. Міхновський виступав категорично за створення таких частин і не приховував, що бачить в них кістяк майбутньої української армії.
            Винниченко був категорично проти: «Не своєї армії нам соціал-демократам потрібно і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій».
            Існує такий створений УНРівською еміграцією міф, ніби перші частини українського війська створила Центральна рада.
            Насправді вони створилися почасти не завдяки, а всупереч волі Центральної Ради, на ініціативі окремих офіцерів і генералів.
            Опиралася Центральна рада протягом тривалого часу і об’явленню Незалежності України. Навіть у ІІІ універсалі ЦР ми читаємо: «Однині Україна стає Українською Народньою Республікою. Не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії».
            10-13 грудня 1917 р. в Києві сталися заворушення, – більшовицька Червона гвардія намагалася опанувати місто, але розбилася об Галицький курінь Січових стрільців (Київська формація) та українізовані частини Київського гарнізону, керовані командувачем Київського округу підполковником Павленком. Лідери більшовиків були заарештовані. Водночас частини українізованого 34-го корпусу генерала Скоропадського зупинили просування на Київ збільшовиченого 2-го Гвардійського корпусу – більшовиків масово роззброювали, заганяли у вагони та відправляли до Росії.

            Реакція Винниченка на забарилася.
            Лідери київських більшовиків були випущені з в’язниць, а генерал Скоропадський, підполковник Павленко та їхній покровитель, секретар з військових справ ЦР Симон Петлюра були відправлені у відставку. Більшовики вже захопили Харків і рухалися на Київ, коли нове керівництво військового секретаріату видало указ про демобілізацію армії та заміну військових частин народною міліцією.

            Ми щороку святкуємо річницю бою під Крутами.
            Так от мусимо знати, що курсанти, студенти та окремі групи військових (замість споряджених полків, які були у ЦР ще у грудні 17-го) там билися саме через оці дії Генерального секретаріату ЦР, керованого Винниченком. Війська для оборони України формувалися прямо в ході боїв за Київ (з них пізніше постав Запорізький корпус армії УНР), а Винниченко тим часом з Києва… зник.
            Вже після звільнення півдня України Винниченко знайшовся у Бердянську. Якого дива його занесло на терени контрольовані більшовиками, здогадайтеся самі.

            Як же людина з отаким минулим зуміла знову опанувати владу в Україні? Шановні, а вас це справді дивує?

            А вас не дивує, що в нас зараз всі шанси здобути владу мають особи, які відмовлялися засуджувати російську агресію проти Грузії, а їхні однопартійці заявляли, що то Грузія напала на Росію, а не навпаки? Пригадують наші співгромадяни нині ці гучні подвиги наших політиків? Чи вже забули?

            До речі, в своїх мемуарах Винниченко навіть не приховував, що гетьмана Скоропадського він валив за повної згоди з московськими більшовиками: «Вони зобов’язувались визнати той лад, який буде встановлено новою українською владою й абсолютно не втручатись у внутрішні справи Української Самостійної Народної Республіки. Зі свого боку ми обіцяли легалізацію комуністичної партії на Україні. Д. Мануїльський, з яким я переважно вів ці переговори, пропонував мені грошей на піддержку справи».

            Що ж робив Винниченко, опанувавши владу в Україні знову? Він зламав всю систему керування країною, створену Гетьманом, і в такий спосіб занурив країну у хаос. Все це було гарно названо «звільнення з посад усіх гетьманців». «В колах Директорії — безлад і прострація. Винниченко грозить відходом. Експансивний Швець хоче або застрілитися, або когось застрілити. Невідомо чи в стані Петлюра опиратися Винниченкові… На міністрів призначено хлопчаків, або туманів. Міністр закордонних справ, Чехівський, не знає ні одної чужої мови, поза Україною ніде не бував» – таку дивовижну характеристику дав Директорії Дмитро Донцов. Зважте на те, що всі перелічені особи в свідомості тодішніх громадян були активістами та борцями проти панів та гнобителів за народне щастя. Люди були переконані – ці хлопці точно за простий народ!
            Три переконливі перемоги Винниченко таки здобув.
            По-перше, він повністю позбавив здатності опиратися «хліборобів» – клас селян-куркулів, тих самих, які пізніше стали ґрунтом для опору отаманів, і яких більшовики нещадно нищили під час Голодомору. Комісари Директорії безжально відібрали у «хліборобів» зброю, об’явили про реквізицію всієї землі більше за 15 десятин і позбавили куркулів і міську буржуазію виборчих прав як ворожий клас.

            По-друге, було завдано удару по партії найбільш незламних націоналістів-самостійників – Українській партії хліборобів-демократів. Дмитро Донцов був примушений виїхати за кордон. У Кременчуці від нишпорок Директорії переховувався Микола Міхновський і опинився на теренах підконтрольних більшовикам.

            Нарешті, Винниченко здобув перемогу над українським військом. Тут треба зазначити, що обстановку в Україні на 1918-1919 р.р. як несприятливу для червоних визнавали не тільки прибічники Директорії, а й самі більшовики. «Нема чого розраховувати, без перекидання значних сил Червоної армії, не тільки на успіх революційного руху в Україні, але й на саме його виникнення» – заявляв Яків Епштейн, член бюро ЦК компартії України. З ним погоджувався більшовицький ватаг Лев Троцький: «Здавалося, що вся селянська маса одностайна у своїй ворожості до пролетаріату та комуністичної партії». Здавалося б, умови ідеальні. Але… Тут за справу взялася Директорія УНР.

            30 грудня в районі станції Козача Лопань розпочалися бої між Запорізьким корпусом армії УНР і більшовиками. Українські війська втратили Харків і Чернігів, а Директорія й не думала об’являти мобілізацію та просторікувала, ніби війна йде не з Москвою, а з бандами українських більшовиків. Армія потерпала без транспорту, без поповнення, без вивозу поранених. 5 лютого був втрачений Київ. Пасивності керівництва країни у перші місяці війни помноженої на вже згаданий хаос на всіх рівнях виявилося достатньо. Від удару, здобутого тоді, Дієва армія УНР так і не оклигала.

            Саме в цих умовах Винниченко знову облишив керування Україною. По суті, подальша доля України була вже зрозуміла – її існування лишалося справою часу. Отут і доречно знову згадати питання поставлене мною на початку допису. Ким був Володимир Винниченко? Невиправним романтиком, якому політика була протипоказана, чи ленінським прибічником, який слухняно злив свою країну на користь московських товаришів?

            Відповіддю на ці питання можуть слугувати події травня 1920 р., коли Винниченко з дружиною приїхав до Москви, де прийняв пропозицію зайняти посаду заступника голови ради народних комісарів (уряду) УРСР. Але позаяк його не прийняли в Політбюро Компартії України, у вересні 1920 р. він відмовився від посади та виїхав до Москви. Звідти – на еміграцію. Прошу замислитися. Дієва армія УНР все ще вела бої (разом з поляками) проти більшовиків. У Харківському ЧК з прибічників УНР і гетьманців лупили шкіру. А тут одного з керівників УНР запрошують у міністри, а коли той крутить носиком, – просто відпускають за кордон. Другого прикладу такого лояльного ставлення червоної Москви до своїх вчорашніх противників я не знаю.
            Винниченко оселився на Заході та продовжив вже там марити більшовицькими ідеями. А Україна попереду мала придушення руху отаманів, Голодомор та терор 37-го року.
            Вдруге кортить?
            Д.Вовнянко

        • …а тепер, порівняйте умови, в яких дали згоду “співпрацювати” з більшовиками Тютюнник і ваш Винниченко! Бо Тютюнника АПРИМУСИЛИ ПІД ТОРТУРАМИ на “співпрацю”, а “патріот” Винниченко – сам підставив свій зад Москві, ДОБРОВІЛЬНО!

  5. Це вже інше питання – чому хлопи залишаються хлопами в душі (за різного матеріального становища) і передають таке світосприйняття дітям. Деяким навіть “не вистачає” таких доходів, яких панам навіть достатньо для комфортного життя.

  6. Тю, забула – та, раби ж Божі, це ж установка така, її з дитинства й навіюють (пардон, виховують). Особливо, в “православ’ї”

    • Евгений О. | 22.01.2020 at 10:22 |

      Саме так.
      Але в кого стане мужності це визнати? Хоча б для себе самого.
      Бо ж тоді доведеться шукати причини негараздів не в “порушенні заповідей”, а у власній недолугості та лінощах.
      Але завжди було простіше поставити свічку і трохи постукати лобом об підлогу , а потім тільки і сказати, що хтось чогось не дав. Аніж трудитись тяжко і наполегливо…
      Важка це тема. Вкрай важка…

      • Загалом-то, в таких випадках я починаю масовано кидатися біблійними цитатами, де замість “рабів Божих” фігурують… “ДІТИ Божі”. Причому ці цитати беруться як з Нового Заповіту, так і зі Старого Заповіту… Попервах у моїх опонентів лізуть очі на лоба. Потім вони запитують, чому у мене “не така” Біблія?! Коли я демонструю, що Біблія “така, як треба” (бо українською мовою я цитую Біблію в перекладі Огієнка, російською – “русский синодальный перевод”) – отут і настає розрив шаблонів. Бо люди розуміють: достатньо не слухати батюшку в церкві, а почитати їхню ж Біблію, як шаблонні “раби Божі” вмить зміняться на “дітей/чад Божих”. А тут вже зовсім інший підхід для вірянина, інше самоусвідомлення… 🙂

        • Евгений О. | 22.01.2020 at 13:57 |

          Цілковито погоджуюсь з Вами стосовно “не такої” Біблії.
          Та справа не про власне Біблію.
          Річ у тім, що існує ота сама методика перетворення суспільства у натовп. Методика, що фундаментом своїм має певні релігійнно-філософські (хай так називається) постулати, чи, якщо завгодно, догми.
          Причому в усі часи і в практичновсіх подібних вченнях саме такі догми і побудовані на їх основі правила сприйняття оточуючого світу, а також, і це найголовніше, правила його вивчення, методи дослідження і трактування результатів регламентувались найжорстокішим способом.
          Саме так був на багато-багато років стриманий розвиток суспільства.
          І сьогодні, коли в одній частині світу і наука і суспільство почало розвиватись у більш-менш адекватний дійсності спосіб, інша частина цього ж світу, нащадки, скажемо так, ортодоксів, без долі сумніву використовують наслідки діяльності тих, чиїпопередники були спалені на вогнищах, чи вбиті достатньо винахідливими способами.
          В цьому і є проблема.
          А те, що існує величезна кількість вчень, що начеб-то мають за мету суспільне благо, тона прикладі розвитку теорій соціалістів-утопістів, а щей на прикладах подальшого практичного застосування плодів того розвитку маємо, погодьтесь, підгрунтя для певних, щонайменше, припущень, якщо не висновків.

  7. Софочка | 22.01.2020 at 14:47 |

    Так, правильна стаття для обговорення. З Днем Соборності України, панове.
    Хоч в коментах на жаль сварки.

    • АнтонОвич | 22.01.2020 at 15:11 |

      Софочка: “Хоч в коментах на жаль сварки.” – а знаєте, чому? Автор статті, замість аргументованих відповідей на нейтральні зауваження починає ображати дописувачів, проявляючи дитячу вередливість. Доросла самодостатня людина не буде після першого незгідного коментаря сипати фразами “может надо учиться думать, а?”, ” Вбейте в свои мозги, вкрутите это саморезом-шурупом”, “А вы до сих пор не хотите думать, ну ладно, может ваши дети научатся”. Це свідчить про наявність у автора статті глибокої закомплексованості.

  8. Оптимус | 22.01.2020 at 17:45 |

    Ми й надалі будемо перебувати у перманентній дупі , бо весь час через демократію будемо будувати Венесуелу . Нарід бажає обіцяної халяви . Порох зі спробою побудувати тут США звичайно ж пролетить на виборах . Бо після клоуна оберуть Ківу .

    • SoldatYdachi | 22.01.2020 at 19:22 |

      кива не дочекається в Україні до наступних виборів.
      чуйка підказує – або втече або закопають його ж “друзі”.
      як там на заліссі кажуть “ослішка многа знал”

  9. Док | 22.01.2020 at 19:33 |

    Якби Порошенко замість захисту незалежності почав будувати соіялізм, чи капіталізм, чи ще якийсь -ізм, то у нього нічого не вийшло б, як не вийшло у лідерів, часів Першої Української республіки. Порошенко сперся на те, чого не було у часи Хмельниччини і Мазепи – на патріотизм. І саме тому йому вдалося захистити українську незалежність. Нинішня влада взяла курс на антипатріотизм (“яка різниця?”), тому у неї нема опори, їй нема на кого спертися, бо “спертися можна лише на те, що чинить опір”(С). Минули часи Порошенка, чи ні, історія покаже. Якщо знадобиться розбудовувати здобутки “порошенківщини”, то мабуть сам Порох вже трохи застарів. Але, якщо знадобиться знову виступати на захист української незалежності (а на це схоже), то старий сивий кінь борозди не зіпсує

    • Док | 22.01.2020 at 19:35 |

      соціялізм

    • Багато людей розмірковує банальними побутово-матеріальними категоріями, як би ви до цього не ставились. Навіть ходить Інтернетом фраза про патріотизм, про який найбільше говорять, коли крадуть. Тому зважати на матеріальне все ж таки потрібно, навіть ставити це поперед патріотизму, говорячи про неможливість покращання добробуту без суверенності.
      Згадайте, як мотивували людей в 1990-1991 рр. – дуже грамотно. Якщо б не розповідали про наші переваги перед ращкостаном, я не впевнена, що люди б проголосували так, як проголосували. Національна ідея “лягла” у підготовлений грунт, коли почалася інфляція, не стало продуктів, причому фоні їх виводу в кацапію. Не бачу перепон для аргументованих розповідей про сучасні економічні реалії у стосунках з “братами”. Треба це робити повсякчас і наполегливо: і про братський газ, і про порізані або вивезені заводи, і про шахти, які на рашці давно закрили, і про побут за межами москоу.
      Треба знаходити слова і приклади для кожної аудиторії. Наприклад, одна моя знайома приїхала з москви сумна-сумна (вона не дуже розповсюджувалась, бо знала мою позицію). Так от, вона жила не в отелі, і її дуже неприємно вразив побут і спосіб життя московки. І питання не в матеріальному забезпеченні, вона сама гроші до зарплати рахує, а саме в менталітеті.

      • Док | 23.01.2020 at 01:53 |

        Якось у вас все до кучі: і патріотизм, і націоналізм. А між тим, ці речи треба розрізняти, а в чомусь вони ніяк не співпадають. Патріотизм – це бажання бачити свою країну свободною і сильною, а націоналізм – це трохи інше.
        Націоналісти прогавили свій потяг, він пішов ще у минулому столітті. Тим більше, що я знав лише одного українського націоналіста, якого не тягнуло до соціялізму, це був В’ячеслав Чорновол. А ідеї соціялізму у суміши з націоналізмом дають дуже небезпечну речевину, та ще й з дуже поганим запахом.
        Кажуть, що паріотизм це останній притулок негідників. Не згоден з цим ствердженням, бо негідник може натягнути на себе будь-який камуфляж, на те він і негідник

        • До кучі, тому що наше життя не пласке. Щоправда, я не писала ні про соціялізм, ні про націоналізм. Наразі йдеться про суверенність. Для її забезпечення треба зважати на всі аргументи, щоб виробити такий менталітет у населення, зокрема й матеріальні. Такі аргументи заходять найкраще (Трампу нехай гикнеться).

  10. Олександр | 23.01.2020 at 10:46 |

    Винниченкові критикувати Хмельницького та Скоропадського за військові поразки й помилки у державному будівництві – це все одно, що мені навчати Варфоломія з Епіфанієм святості. 🙂

Comments are closed.