Гетьманщина в очах модерної Європи (Частина 1)

Автор: Тимур

По ходу обговорення матеріалу «Граматії» (автор — sk tredecim) мою увагу привернув, зокрема, коментар користувача під нікнеймом «Камянтатар», який 9.01.2020, о 21:42 написав наступне: «Прабачце, а калі была такая “освіченість”, то чаго ж выбралі не освічені захід ці самастойнасьць, а цемрашальную маскву з яе царком-людажэрам?»

Я відповів на це помірно-розлогим коментарем… Тим не менш, насправді міг би наваяти розлогу статтю. Й подумавши як слід, спробую написати хоча б статтю стислу, пояснюючи проблеми максимально спрощено — так би мовити, «на пальцях». Отож спробую показати, що все сталося трохи не так, як уявляє шановний «Камянтатар»…

Запитання №1: «…то чаго ж выбралі не… самастойнасьць»?

Цікаво, а як шановний «Камянтатар» уявляє оту самостійність?! Адже хоч і йдеться про період Раннього Модерну, проте державні інституції — річ доволі інертна. А що стосується Європи епохи Середньовіччя, то певні території перебували під юрисдикцією окремих королів. Ну так, певні королівства могли входити в різні періоди до складу середньовічної Священної Римської імперії (СвРІ) — але то діло таке…

Головна «фішка» королівської влади полягала в тому, що королівську владу благословляв Папа Римський. Отож в жодному разі не треба забувати, що виконувані кардиналом чи там єпископом певні церемоніальні дії для середньовічних людей аж ніяк не були пустопорожньою формальністю! Для них король справді був фігурою дуже особливою — владикою світським, але затвердженим представником Бога на землі…

Також нагадаю, що всякі різні герцоги, граф’я, маркізи, барони, віконти та інші «сери-пери» зрівнятися з королями не могли. Чому?! Бо їх не благословляв на царювання представник Папи Римського! А тому за статусом будь-які «сери-пери» стояли нижче королів. Простіше кажучи — «сери-пери» були васалами королів, а королі виступали сюзеренами над «серами-перами». І суто формально, якби знайшлася «самостійна» територія рівня герцогства чи там графства, то будь-який король мав священне право (освячене Папою Римським!) завоювати цю самостійну територію та приєднати до свого королівства. Бо тим самим жителі «самостійної» території на духовному рівні включалися в «єдину християнську сім’ю» — в католицьку конфесію, керовану Римським Папою.

Ну так, поодинокі виключення з правил мали місце — але самі по собі виключення лише підтверджували загальне правило: середньовічна держава мала управлятися королем та/або імператором СвРІ чи особою, рівною їм за статусом — інакше король, імператор чи особа, рівна їм за статусом, має священне право завоювати таку «самостійну» територію і вдяти під свою світську юрисдикцію, віддавши жителів під духовну юрисдикцію Папи Римського.

А виключення?.. Наприклад, італійські торговельні республіки — Венеціанська та Генуезька. Ну, ще Нідерланди — хоча після серії кривавих воєн, що розтягнулися на багато десятиліть, нехай формально, але вони підпали «під руку» принца Оранського. А принц — це хто?! Вірно: «кандидат в королі»! Швейцарська конфедерація входила до складу СвРІ, а згодом — імперії Ґабсбурґів, цей приклад не є вдалим.

А хто ж вважався рівним королеві?! Ну, наприклад — турецький султан. Або китайський чи японський імператор. Звісно, сповідувані на підконтрольних ним територіях релігії відрізнялися від християнства, отож проти них можна було вести війни релігійні. І відбити у «маврів» іспанські території, віддавши їх «під руку» іспанським королям — то була справа честі й піклування про душі «магометан»… Але це трохи інший аспект міждержавних відносин.

Тепер поглянемо на слов’янські території Східної Європи та на Залісся. У слов’ян існувала своя градація феодальної еліти: це був або князь — або ж Великий князь. В очах західних європейців «Великий князь» дорівнював, здається, «герцогу». В усякому разі, «Великий князь» аж ніяк не вважався рівним «королю»!.. А тому Великі князі Московські доклали неймовірних зусиль, щоб (1) почати іменуватися «царями» і щоб (2) Західна Європа, насамкінець, таки прирівняла титул «tsar» до королівського. Між іншим, перший цар і Великий князь Московський Іван IV Васильович Грозний (себто — «Жахливий») аж казився від люті через те, що сучасні йому польські королі не бажали бачити в ньому рівну собі — королівську фігуру…

А от тепер на тлі сказаного уявімо собі, що із складу Речі Посполитої, очолюваної такими «нормальними» королями, як Сигізмунд ІІІ Ваза, Владислав IV Ваза, Ян ІІ Казимир, раптом вивалюється така собі Гетьманщина на чолі з правителем — гетьманом… Як це все виглядало в очах середньовічних людей?! В Речі Посполитій хоч Hetman, хоч Hetman wielki koronny — це ВОЄНАЧАЛЬНИКИ. На німецьких землях Hauptmann — знов-таки воєначальник, за сучасною градацією — «капітан».

Таким чином, Гетьманщина в очах західних європейців (тогочасного цивілізованого світу) — це всього лише «територія, керована тимчасовим виборним воєначальником не надто високого рангу, влада якого не успадковується». Грубо кажучи… Пам’ятаєте капітана королівських мушкетерів де Тревіля?! А тепер уявіть, що капітан де Тревіль підбив королівських мушкетерів збунтуватися, «виламав» з королівства Французького якусь самоуправну територію і тепер прагне «самостійності»! Уявили? Отож приблизно так і виглядала Гетьманщина в очах європейців епохи Раннього Модерну.

(далі буде)

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

9 Comments on "Гетьманщина в очах модерної Європи (Частина 1)"

  1. А цікаво, дякую,Тимуре!
    Ще, як анонс:
    Ворог має впасти раніше
    https://ibigdan.livejournal.com/24573298.html

  2. Вікіпедія: Богдан Хмельницький, на сучасній йому гравюрі латиною іменується
    Exercitus Zaporovieñ. Præfectus, Belli Servilis Auctor Rebelliumq. Cosaccorum et Plebis Ukrayneñ Dux

    Dux – тотожнє французькому “дюк” або німецькому “герцог”, титул лише на один щабель нижче королівського. Герцогства існували цілком незалежно, а Grand-Duché de Luxembourg (фр.) або Großherzogtum Luxemburg (нім.) існує і досі

    • ОК! Візьміть Ярему Вишневецького, теж Вікі-статтю:
      https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D1%80%D0%B5%D0%BC%D0%B0_%D0%92%D0%B8%D1%88%D0%BD%D0%B5%D0%B2%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9
      Його титул:
      Dux et princeps visnioviecus – Michaelis Primi Regis Poloniae Progenitor
      Знов-таки “Dux”, знов-таки “герцог”!..
      Таким чином, з точки зору польського польського короля Яна ІІ Казимира, “дюк” Богдан Хмельницький підняв антипольське холопське повстання, тоді як “дюк” Ярема Вишневецький взявся втихомирити бунтівних холопів… З точки зору польського короля, то є громадянська війна в кордонах Речі Посполитої, в якій бодаються між собою “герцоги”!..
      🙁 🙁 🙁
      І це я ще не беру до уваги, що Богдан Хмельницький далеко не одразу став “Cosaccorum et Plebis Ukrayneñ Dux”. Бо попервах це був “просто шляхтич”, якого міг образити навіть підстароста, ротмістр Daniel Czapliński. Адже Богдан Хмельницький, як і належить вірнопідданому, попервах кинувся у пошуках справедливості до польського короля Владислава IV Вази, який відповів: “А чи є у моїх шляхтичів шаблі, щоб вони самі з’ясовували стосунки між собою, не апелюючи до мого правосуддя?..”
      Адже з того і почалася Хмельниччина, що Богдан таки дістав шаблю з піхов і задав чортів усім своїм кривдникам!.. А от коли за Богданом пішов народ – тоді він і став “Cosaccorum et Plebis Ukrayneñ Dux”.
      Натомість Яремі Вишневецькому не було потреби доводити своє право на титул “Dux et princeps visnioviecus”. Отже, якщо порівнювати їхню крутість з точки зору польського короля – їхнього верховного сюзерена, то Вишневецький, поза сумнівом, був крутіший! А на Богдана Хмельницького цивілізована Європа дивилася все ж так само, як і польський король: народний “дюк”, який вивищився на плечах холопів-повстанців ціною розв’язання громадянської війни в Речі Посполитій…
      🙁 🙁 🙁
      Розумію, що українцям це неприємно. Але щоб зрозуміти логіку подій середини XVII століття, треба подивитись на ситуацію не з нашої точки зору, а бодай спробувати зрозуміти, як це сприймалося тоді, в епоху Раннього Модерну.

    • Им с соседями и размером повезло!

  3. Пане, Тимуре! Дуже інтересний ракурс історії України-Гетьманщини. Давно задавався питанням: чому саме Гетьманщині не вдалося створити сталий круг країн-сусідів мирного співіснування. А тут виявився ще одна площина взаємовідносин із “сусідами”.

    • Отож я й подумав, що коли виникають такі коментарі, як у шановного “Камянтатара” – то цей аспект історії варто розжувати більш докладно. Бо шановний Anti-Colorados робить величезну просвітницьку справу, описуючи в подробицях конфлікти ХІХ – середини ХХ століть між Японією, Китаєм і США. І це робити дуже потрібно – бо ні в радянській школі, ані в радянському виші ми того не проходили…
      Але те, за що взявся я – це історія не далеких азійських земель, а НАША історія! Її треба знати й розуміти, бо викривлена картинка цієї історії, винесена масовим населенням з радянського дитинства, й досі жива в головах маси людей. Більш того, ця викривлена картинка зараз посилено експлуатується заради відродження імперського проекту у вигляді СРСР-2.0…
      Тому-то я й вирішив написати цю статтю. І дуже вдячний шановному Anti-Colorados’у за її оперативне розміщення!
      🙂 🙂 🙂

  4. Дякую за статтю шановному пану Тимуру і, окремо, шановному пану Андрій Дар – за посилання.
    Вельми цікаво і дуже корисно.

  5. Титул Великого князя Київського в різні часи по різному сприймався в Європі, і, як і тепер, це залежало від особистості, яка носила цей титул. Але, загалом, це був титул рівного серед рівних. Знецінення титулу Великого князя було прямо пов’язане з прогресуючим дробленням держави. За часів Великого князівства Литовського титул Великого князя знову набув авторитету серед європейських правителів.
    Щодо Великих князів Володимиро-Суздальських(а пізніше Московських), то їх в Європі вважали вассалами, спочатку Києва, а пізніше Орди, тому, звісно, не бачили їх рівними собі.

Leave a comment

Your email address will not be published.


*


Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: