Хотіли б ви того чи ні,
Але давно вже треба
Поставить пам’ятник брехні
Великий, аж до неба.
Не сумнівайтесь, у житті
Брехня велика сила,
І пам’ятник такий собі
З лихвою заслужила.
Володимир Назаренко

«Лоха не кинути, – себе не поважати». Таке поняття існує в злочинному середовищі. Цим правилом користуються також усілякі чиновники від влади щодо звичайних людей. Однак, між собою, між пацанами, звісно, теж виникають тертя, але за життєвою філософією бандитського світу між своїми, коли є пред’ява, усе можна розрулити за поняттями, а якщо йдеться про «лохів», то лоха кинути – справа спільна та свята. Така ментальність.

Звичайно, в Україні ідеологи цієї філософії ніколи не дозволять її змінити на іншу. Є пахан, він призначає помічників з авторитетів, ті призначають своїх бригадирів і так далі. Це і є влада! Іншої немає і не буде. Це вам підтвердить будь-який зек, який хоча б колись топтав зону.

1993 рік став відправною точкою для тотальної приватизації великих підприємств – об’єкти енергетики, морські порти, важка, хімічна, військова промисловості. Тисячі підприємств, що в радянську епоху тримали економіку, розбиралися та продавалися до останнього гвинтика. Приватизація підприємств гірничо-металургійного комплексу закінчилася тим, що Україна залишилася і без грошей, і без гірничо-металургійного комплексу.

ТАК ДИКТУВАВ ЗАКОН

Щоби купити підприємство, існував встановлений законом порядок. Перш за все держпідприємство необхідно було приватизувати, для чого трудовий колектив повинен був подати відповідну заявку до Фонду держмайна (ФДМ) або в регіональне відділення Фонду. Коли рішення про приватизацію було прийняте, створювалася комісія з інвентаризації, склад якої затверджувався регіональним, або центральним відділенням Фонду, в неї входили: директор, головний бухгалтер підприємства, представники ФДМ, податкової інспекції, та інші, залежно від статусу підприємства. Комісія переписувала усе майно за балансовою і залишковою вартістю. Після цього проводилася його оцінка. Методика оцінки передбачала, що підприємство можна продати за приватизаційні сертифікати із розрахунку вартості одного сертифікату. Таким чином, якщо відомий мені об’єкт оцінений, в 207535684 грн., то на цю суму випускали акції вартістю 0,25 грн. кожна. Кількість акцій, які отримував власник ваучера становила – 857, тобто ваучер оцінювався у 214,25 грн. Замість акцій людина отримувала Сертифікат.

Згідно із законом працівники підприємства, що приватизувалося, члени його родини (включаючи дітей), пенсіонери (колишні працівники) мали безкоштовно отримати за свої сертифікати акції підприємства на 500 грн. Ще на 250 грн. співробітник міг додатково купити цінні папери за номінальною вартістю.

У підсумку якась частина підприємства повинна була приватизуватись за сертифікати і грошові кошти співробітників. Не більше 5% акцій виділялися керівництву: директорові, його першим замам і начальникам структурних підрозділів. Якщо об’єкт мав стратегічне значення, частина його акцій, від 25% до 51% залишалася у власності держави. Продаж частини державного майна кожному громадянинові України за приватизаційні майнові сертифікати, як спосіб приватизації, застосовувався до 1 травня 1999 р.

Комісія з приватизації вирішувала, як випускати акції і хто їх продаватиме. Решту акцій можна було продати на фондовій біржі або за гроші, розділити їх на пакети і запропонувати в обмін на приватизаційні майнові або компенсаційні сертифікати населенню.

Існувала і така можливість, що спеціально для обраних розроблявся і резервувався пакет акцій. Його можна було купити на комерційному конкурсі, тобто хто більше заплатить, або запропонує кращий проект реконструкції і розвитку (некомерційний конкурс). Таким чином, приватна фірма ставала повноправним акціонером.

ПРИВАТИЗАЦІЯ ПО-УКРАЇНСЬКИ

У 90-ті роки усі українці отримали на руки такий собі папірець – приватизаційний майновий сертифікат, тобто документ, який нібито підтверджував право власності на частину підприємств України. Цей абстрактний символ власності вартістю 1050000 карбованців станом на 01.11.1993 р. наївні люди мріяли вкласти, зазвичай, у рідне підприємство і отримати акції. Дехто мав надію колись отримувати дивіденди, як заморські акціонери і жити без турбот, як рант’є. Інші спродали сертифікати за смішну ціну. Поки чекали «міноритарії» прибутків, їх спокійно отримували «мажоритарії», привласнивши собі ласі шматочки державних підприємств.

Дрібні акціонери (міноритарії) при всьому бажанні вплинути на процес приватизації не могли, тому що їхні права не забезпечувалися законодавчим шляхом. Ті, хто контролював процес, позбавляли їх дивідендів, знецінювали їхні акції шляхом додаткового випуску фіктивного акціонерного капіталу, організовували фіктивні банкрутства і, врешті решт, домагалися реального права власності на підприємства. Розподіл майна мав завершитися в кінці грудня 1996 р., Було видано близько 80% приватизаційних сертифікатів. 5,3 млн. громадян так і не звернулися по них, а 2,5 млн. їх потім не використали. Згодом почали проштовхувати проект примусового викупу акцій у міноритарних акціонерів. Звичайно, знову за смішні ціни, встановлені мажоритаріями. Цим власникам підприємств ділитися прибутками зі своїми «дрібними» акціонерами зовсім не хотілося.

30 квітня 2009 року набрав чинності Закон України «Про акціонерні товариства», який зобов’язав усі акціонерні товариства провести процедуру дематеріалізації цінних паперів (акцій) до 28 жовтня 2010 року. Ця ідея впровадження електронної форми акцій належала Державній комісії з цінних паперів і фондового ринку (ДКЦПФР).

У самісіньку спеку чимало міноритарних власників акцій вітчизняних акціонерних товариств, отримали поштою листи такого змісту: «Після дати припинення ведення реєстру проведення будь-яких операцій у системі реєстру власників іменних цінних паперів випуску, який дематеріалізований, не здійснюється. Емітент, тобто акціонерне товариство, відкриває рахунки в цінних паперах власникам акцій у зберігача. Для подальшого обслуговування рахунку у цінних паперах, та одержання депозитарних послуг необхідно особисто укласти Договір про відкриття рахунку у цінних паперах зі зберігачем». Звичайно, на платній основі. Міноритарні акціонери, мовляв, мають можливість продати свої акції нібито на вигідних умовах. Купівля цінних паперів (акцій) проводилася  до 30 вересня 2010 року.

Отже, власника цінних паперів поставили перед вибором: або платити невідомо за що і скільки, або позбутися акцій зазначеного підприємства, отримавши за них ту мізерну компенсацію, яку захоче заплатити його реальний власник. Той, хто допетрає про що йдеться і зрозуміє прихований зміст цього малозрозумілого листа, свої акції продасть, якщо знайдеться покупець. Номінальна ціна пакета акцій, що перебуває на руках у конкретної людини, найчастіше становила пару сотень гривень, а доходу за цінними паперами взагалі ніхто ніколи не виплачував. Звісно, одне «зараз» краще трьох «потім». Можна було, звичайно, і почекати, втім, люди розуміли, що не буде ні «зараз» ні «потім». Сталося так, що підприємства не спокусилися задешево викупити акції міноритаріїв, бо в цьому не було сенсу, оскільки добра половина акціонерів вже зникла – хтось виїхав з України, багато «капіталістів» банально померли.

Втім, відповідно до українського законодавства, акціонера не могли позбавити прав володіння акціями. Рішення про це мав ухвалити лише сам акціонер, тому ситуація з акціонерами, які не захотіли відреагувати на надіслані листи, була далеко не однозначна. Після того, як країна позбулася міноритаріїв, всім стане зрозуміло: приватизація завершилася, і півсотні осіб купили в Україні усе. Метод вони знайшли простий, як дишло. Законом України було передбачено: «Власник 95% акцій (контрольного пакету) товариства матиме право вимагати від міноритарних акціонерів обов’язкового продажу належних їм акцій». Цей закон прийняла ВР і тим позбавила акціонера прав на акції просто і дешево.

БУЛО ВАШЕ – СТАЛО ЇХНЄ

У квітні 1999 року відбувся останній 48-й завершальний сертифікатний аукціон за приватизаційні майнові сертифікати. Багато підприємств-дрібноти запропоновано до «продажу». Звичайно, ніхто не збирався виставляти лохам багатовартісні і потенційно прибуткові підприємства. Фактичні господарі нерідко доводили їх до банкрутства, скуповували самі або через посередників знецінені акції і ставали реальними власниками. Такі або подібні їм схеми тіньової приватизації використовувалися надзвичайно широко. У 1997 році приватизація через оренду з викупом була припинена, однак, на той час практично все, що можна приватизувати таким способом, було вже привласнене. Деякі великі підприємства були поділені. Рішення, прийняті тоді на початку 1997 року, залишилися таємними для багатьох тисяч працівників підприємств, які чекали його приватизації, аби стати акціонерами рідного підприємства. Через декілька років ситуація прояснилася. Підприємства необхідно збанкрутувати і тоді воно задарма дістанеться потрібним людям. Один із таких власників 6.10.2010 року заспокоїв журналістів: «К сведению тех, кто распространяет эти сплетни, банкротство – это не крах предприятия, это для УМЕЛЫХ руководителей определенная ступень для оздоровления его экономики». Він також розповів анекдот, в якому Іван–дурень «кинув» німця на 1000 доларів. Підсумував він свою розповідь схвальною мораллю: «Так что зарабатывать можно не только тяжело работая, но и получая при этом от процесса удовольствие. Это талант русских и украинских людей». Відчуваєте звідки Коломойський у 2019 узяв цю бездоганну формулу. Тобто, про банкрутство – плітки, але для розумних керівників, які добре розуміються на фіктивному банкрутстві, – це оздоровлення підприємства через можливість «кинути» кредиторів.

Ліквідація підприємств через процедуру банкрутства суб’єктів підприємницької діяльності протягом багатьох років мала розповсюджений характер і стала однією із основних сфер діяльності «тіньового бізнесу». Спритні ділки виводили ліквідні активи підприємства поза баланс та здійснювали подальшу їх реалізацію. Аби не сплачувати до бюджету податковий борг, підприємство-боржник штучно створювало кредиторську заборгованість та надавало до господарського суду завідомо неправдиву офіційну заяву про порушення справи про банкрутство. А «піпл усе це хавав, та хавав»… Вірив обіцянкам. І досі не хоче втямити, що розмови про справедливість та любов до ближнього закінчуються там, де починається особистий фінансовий інтерес, і будь-які рішення на благо українців завжди суперечать власним інтересам тих, хто про це розпатякує.

Отже, величезне майно, надбане кількома поколіннями українців, розділили порівну таким чином, що все отримав один відсоток найрівніших.

Yaroslav