Ціна договору з Московією

 

Договір про дружбу між Україною і Росією був підписаний 1997 року. Він, серед іншого, передбачав, що сторони «поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів», а також «будують відносини одна з одною на основі принципів взаємної поваги до суверенної рівності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою». Договір про дружбу України з Росією 1 квітня 2019 вже не є чинним. Верховна Рада 6 грудня 2018 року ухвалила відповідний закон.

Втім граблі лежали на тому самому місці і наступити на них було край необхідно. Восьмидесятирічний Кучма домовився з окупантами про відхід від з позицій українських військових. Від тих позицій, які завойовані кров’ю наших хлопців. Йому бач, пообіцяли окупанти теж відійти від своїх позицій. Згадав би, на старості літ, коли таке було, щоб московити виконували свої обіцянки. Скільки поклали життів українських хлопців і дівчат, щоб визволити Станицю Луганську. Роками робилися укріплення, для того щоб стримувати атаки противника. Мовляв, з нашої сторони це спроба показати, що ми готові до миру, але чи готовий окупант – про це забули спитати.

У той же час, голова Станично-Луганської адміністрації повідомляв про те, що російські окупанти і колаборанти ОРДЛО свою частину домовленостей не виконують, і продовжують утримувати своїх представників на блокпості. Тобто, у Станиці Луганської «розведення сил і засобів» ­– зеленська капітуляція?

Голова Верховної Ради, другий номер у списку партії «Європейська солідарність» Андрій Парубій вважає неправильним кроком відведення сил і засобів поблизу Станиці Луганської:

– Так як навіть апелюють до якихось домовленостей, то там була ціла низка пунктів, і перший з них, це припинення вогню. У той час, коли щодня вбивають наших військових, у той час, коли сьогодні сталася велика трагедія і загинули наші військові на передовій, була обстріляна медична швидка, я вважаю це кроком до капітуляції, а не кроком до миру.

– У районі н.п. Станиця Луганська, на території, з якої за заявами противника виведені його війська, продовжують перебувати групи військовослужбовців російських окупаційних військ, які видають себе за місцевих мешканців, переодягнувшись у цивільний одяг», – повідомляє прес-служба Головного управління розвідки Міністерства оборони України.

«Хомчаку что, уже доложили о том, что снайпер убил украинского офицера в районе Станицы Луганской? И как Саша Сирский (командующий ООС) оттягивал бойцов от орудийных лафетов?»

03.07.2019 р. в районі Станично-Луганського району загорілася лісова підстилка на площі близько 20 га. Гасіння не проводиться в зв’язку з тим, що ця територія замінована.

Ще в січні 1922 року московські більшовики хотіли надурити українців – обіцяли амністію тим, хто складе зброю. Чорний Ворон знав ціну домовленостей з Московією.

За роман «Залишенець. Чорний ворон» рішенням Комітету з Національної премії України ім. Т.Шевченка Василь Шкляр був визнаний лауреатом Шевченківської премії 2011 року, але письменник відмовився її отримати у знак протесту проти перебування на посаді Міністра освіти України одіозного українофоба Дмитра Табачника.

Василь Шкляр глибоко вдячний письменникові-історику Романові Ковалеві за документальну та консультаційну підтримку в написанні цього роману. У книжці використано факти з його документальних видань «Героїзм і трагедія Холодного Яру», «Отамани гайдамацького краю. 33 біографії», «Коли кулі співали», «Отаман святих і страшних», «Операція «Заповіт». Джерелами також прислужилися документальні та мемуарні книги осавула 1-го (основного) куреня полку гайдамаків Холодного Яру Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр», Звенигородського отамана Івана Лютого-Лютенка «Вогонь з Холодного Яру», підхорунжого Чорноліського полку Михайла Дорошенка «Стежками холодноярськими» та начальника штабу медвинських повстанців Миколи Василенка «Спогади про пережите». У романі використано документи Галузевого державного архіву СБУ.

Надаю невеличкий уривок з роману Василя Шкляра «Залишенець. Чорний ворон».

«Так отож після однієї поразки більшовики знов заговорили про амнестію, і сам комісар 145-ї дивізії Дибенко запросив нас до свого штабу в Звенигородку на переговори. Все було узгоджено за суворими правилами військової дипломатії: вони прислали до нас заручників зі своїх старшин, які мали сидіти під вартою доти, поки ми домовлятимемося з їхнім начальством.

Поїхало до Звенигородки нас четверо. Я взагалі був категорично проти цих переговорів, та зрештою вирішив, що краще поїхати самому, ніж покладатися на когось іншого, бо вже добре знав більшовицьких агітаторів. Ті напустять туману кому завгодно.

Отаман Гонта-Лютий їхати до штабу червоних не захотів, послав замість себе сотника Бойка з козаком Чикирдою, а я, пориваючись якомога швидше довести це діло до кінця, взяв із собою за ординарця китайця Ходю.

Ходя, хоч і завчив наших слів чимало, але не вмів їх тулити докупи. Зате нас розумів з півслова, як добре вивчений пес.

Але вирішили – поїхали. О, то була ще та делегація! Четверо парламентарів: я зі своєю зарослою фізіономією і гривою до плечей, у польовій блідо-зеленій формі та кавалерійських чоботях, халяви яких сягали вище колін; Ходя з косичкою і в стьобаному бордовому хітоні; гостролиций сотник Бойко в парадному виряді австрійського офіцера з хрестами (теж австрійськими) на грудях і дерев’яним києм-булавою у правій руці та козак Чикирда в шароварах, з ладанкою на шиї і довжелезним оселедцем, якого він по-чудернацькому закрутив за вухо. Найбільше мені подобався Ходя на своєму монгольському конику; кумедний вигляд мали його кімнатні пантофлі, які Ходя прикупив разом з халатом; пантофлі в стременах – це взагалі щось незвичайне.

Незабаром нас уже приймали в дивізійному штабі, що розмістився в просторому будинку двокласної гімназії. Назустріч ледь не з обіймами вийшов сам комісар Дибенко, а з ним – комбриг Кузякін.

– А паскольку у нас общіє корні, — сказав Кузякін, хрумкаючи квашеним огірком, – то нам нікуда друґ ат друґа нє дєтся. Так что надо мірітся, таваріщі. Вот ми пєрєдадім вам адін очень сєрйозний дакумєнт с просьбой, чтоби ви ознакомілі с нім всєх своіх людей. Ето новоє продлєніє амністіі, падпісаноє Троцкім, Якіром і Баліцкім.

Один із чекістів, діставши з планшета аркуш паперу, подав мені. Я пробіг одним оком друкований текст: стара пісня про радощі й привілеї амнестії, яку совєтська влада черговий раз «дарувала всім тим, хто складе зброю і повернеться до мирного життя».

Після мене цю фільчину грамоту перечитав сотник Бойко, потім козак Чикирда, і я вже геть здивувався, коли до неї потягся рукою і Ходя. Він довго вглядався в незрозумілі для нього, примітивно мальовані ієрогліфи, потім голосно гикнув і передав мені папір, залишивши на ньому масні відбитки пальців.

— Хуня, — сказав Ходя китайською.

З іншого боку до Бойка притиснувся козак Чикирда, який також втупився у газету й нервово заворушив губами. Ходя, що сидів праворуч від мене, й собі смикнувся заглянути, що там написано, та оскільки читати не вмів, то знов проказав незворушно:

—Хуня!

—Твоя правда,— сказав я».

Чекістські архіви за 1924 рік мовчать про отамана. Та ось у їхньому звіті від 1926 року натрапляємо на скупу звістку: «Банда Черного Ворона ликвидирована 6 июня 1925 года».

Цією статтею хочу нагадати українцям про героїчне минуле України. Нехай спалить сором 73%, котрі спродали волю України Московії. Ці срібняки не принесуть їм ані щастя ані заможності.

Yaroslav

P.S. Отамана Чорного Ворона  звали Іван Якович Черноусов.

Після завершення всіх термінів, встановлених для декомунізації, у селі Вікниному Катеринопільського району ніяк не можуть попрощатися з назвою центральної вулиці на честь Третяка Явдокима Григоровича – вбивці борця за Волю України Чорного Ворона.

Останній бій підпілля України з радянським військами відбувся в Підгаєцькому районі Тернопільської області 14 квітня 1960 року – в лісі біля хутора Лози, розташованого між селами Шумляни та Божіковим. В результаті бою була оточена і розгромлена остання група українських повстанців. За результатами битви двоє чоловіків, учасників групи, було поранено і вони застрелилися, а третій учасник – жінка – останнім патроном зробила невдалу спробу самогубства.

10 Comments on "Ціна договору з Московією"

  1. Влох | 18.07.2019 at 19:22 |

    Московський язик передано не зовсім правильно. Треба писати так: А паскольку у нас оПщіє корні, — сказав Кузякін, хрумкаючи квашеним огірком, – то нам нікуда друК ат друґа нє дєЦЦА. Так Што надА міріЦЦА, таваріщі. Вот ми пєрєдадім вам адін очень сєрйозний дакумєнт с проЗьбАй, Штоби ви Азнакомілі с нім Фсєх свАЇх людей. ЕтА новАє прАдлєніє амністіі, паТпісанАє Троцкім, ЯкірАм і Баліцкім.

  2. Володимир | 18.07.2019 at 20:05 |

    Народи, які не захищали свою традиції, свою мову, свою віру, свою землю зникали. Кубань, Вороніж, Білгород, Курськ, Холм вже ніколи не будуть українськими. Чи повернеться Україна в Харків, Запоріжжя, Дніпро? Чи настануть часи коли Київ стане знову україномовним? Авторе, я знаю, що мова не на часі. Авторе, я знаю, що питання мови використовується ворогом щоб розділити українське суспільство. Для мене питання мови важливе. Було раніше, є зараз, і залишиться таким надалі. Без української мови, без українських звичаїв, без української культури я не сприймаю Україну. Якщо не боронити, якщо не боротись, то і не буде України. Буде земля шарікових, земля зедебілів, малоросів, любителів Московщини. В певні моменти життя потрібні зусилля волі щоб вбити в собі малороса чи москаля.

    • Litovskij banderoviec | 18.07.2019 at 20:57 |

      Volodimir, estoncy i latyši byli u grani zniknovenia, no blago Reiganovi i Gorbačovi SSSR rozvalilasia. V Latviji uže byl kritično bolšoj procent kacapov, v Estoniji tože. Nie takije dobryje litovcy kacapov imieli mienše – 1)mnogije iz nas vstupali v KPSS, no prezirali eto okupoantskoje bydlo s knižkoi člena KPSS i nožom v mozgu, 2)drugije uničtožali okupantov do 1953 goda. V 1991 godu Vilnius – Riga – Tallinn liudi stali v cep’ vziavšich za ruki protiv kacapskich okupantov. Sevodnia, slava Bogu, iz Litvy ujechali kacapy ( ostalis’ staroviery, pomory – to jest’ nastojaščije russkije – trudoliubivyje, liubiaščije ich priniavšuju Litvu, i govoriaščije po litovskomu (doma – eto ichnij vybor), a nie kacapy. V Rigie bolšinstvo uže latyšei, v Estoniji to samo. My pobedili, Ukraina tože pobedit. Odna bitva – fragment borby, no nie poraženije.
      Slava Ukrainie! Deržites’, bratja.

    • Док | 18.07.2019 at 21:17 |

      А от як же, наприклад, ті ж євреї зберігли свою ідентичність, віками розмовляючи різними мовами, маючи серьозні розбіжності навіть у религійних питаннях? Чи ті ж курди, які розмовляють на 6 мовах, але в часи небезпеки спроможні об’єднатися? От і виходить, що мова – це важлива річ, але окрім мови повинно бути ще щось, дуже важливе, що втратили українці, чи чого в них ніколи і не було. Жоден єврей, чи курд ніколи не зречеться свого єврейства, чи курдства, навіть під страшними тортурами. Вони будуть кров’ю харкати, але не відмовляться від своїх. І таке було. Ніхто з тих євреїв, що опинилися у німецьких концтаборах і був приречений на смерть, не кинувся доказувати, що він НЕ єврей. А українці готові відмовитись від свого українства за буханку хліба. Не всі, згоден. Але, більшисть. Тому українська земля і породжує не тільки Стусів, але й медведчуків. Нема національної гідності, мова не врятує

      • Володимир | 18.07.2019 at 21:45 |

        На жаль, Ваші слова -гірка правда. В мене є родичі-українці в Москві, в Тюмені, Казахстані, які зреклися мови, культури, історії. Родичі, які телефонують рідним в Україні і звинувачують їх, що допустили бандерівців до влади, звинувачують українців, що продалися американцям. А рідні слухають і підтакують..

      • Володимир | 18.07.2019 at 21:52 |

        Євреї три тисячі років сповідували іудаїзм. Євреї вважають себе богообраним народом, на який бог поклав певну місію. Євреї тисячі років жили ізольованим громадами. До того часто ці громади жили у недружніх для них умовах. Причина єдності євреїв – це довга традиція віри у власну богообраність, яка пройшла тисячоліття випробувань.

  3. OLEKSANDR | 19.07.2019 at 10:09 |

    “Тому українська земля і породжує не тільки Стусів, але й медведчуків.” – медведчук народився в Красноярскому краї, Росія.

    • Док | 19.07.2019 at 14:08 |

      А як туди потрапили його батьки? Поцікавтеся, якщо не знаєте, і у вас відкриються очі. Бо Медведчук – це не просто падлюка, це генетична падлюка

Comments are closed.