Лють на рускоязичіє Євгена Пашковського

 

За словами Маріо Варгаса Льйоса, лють – погана річ для серця і стрімко наближає людину до інфаркту. Від гніву можна навіть знепритомніти. А коли гнів проривається, то не існує греблі, здатної його утримати.

А політики «п’ятої колони» досі мусують мовну тему. Їм не до вподоби новий Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Вони домагаються державної двомовності, хоча насправді не знають жодної із двох мов. Російська мова більшості тих, які називають себе «російськомовними», є знущанням над літературною російською мовою.

Цю ситуацію дуже влучно відобразив Євген Пашковський. Я теж колись наводив приклад відмінності російської мови від рускоязичія: якщо «Каштанке снился собачий сон», то це Чехов, а якщо «будем мочить в сортире», – це Путін». Мова Вєрки Сердючки, Азарова, Януковича, багатьох урядовців і Кучми у записах Миколи Мельниченка ­– це не російська мова. Кучма, який ще у Верховній Раді за паспортом був «рускій», кандидуючи на президента, змінив національність і проголосив надання російській мові статусу другої офіційної. Якщо оцінювати теперішні дії Кучми, він і досі «руській». Як писав RUpor: «Перший прес-секретар і PR-менеджер президента Леоніда Кучми Дмитро Табачник, він же – глава Адміністрації Президента (Леоніда Кучми) офіційно відмовився називатися українцем. Заявив, що ні нації, ні національності «українці» не існує».

Російська мова, завдячуючи їм, деградує, українська розвивається. Кабмін схвалив нові правила правопису, які були розробленій Українською національною комісією з питань правопису. Новий правопис ухвалили 22.05.2019р.

Окрім академічної української, існує мова діалектів, місцевостей, мова Миколи Лукаша, Марії Матіос, Сергія Набоки, Миколи Невидайла, Галини Тарасюк, Олександра Ярового, Василя Барки, Миколи Вінграновського, Оксани Забужко, Павла Загребельного, Святослава Караванського та інших. А недавно відкрив я для себе Яра Славутича і його новомову – буйнозілля, буйноросся розмай-земля (мальовничий ландшафт), вітроногий, білошатрий, соломоверхий, міцнотілий. Його прислівники: навпопад (навдогад), знагла (раптом); дієслова: обвагітніти (обважніти), зернити землю (запліднювати землю). коміть головою (сторчголов), югати (шугати), конозистий (прискіпливо-в’їдливий) звиннистий (спритний). Навіть, замість топоніміки поет уживає назвознавство. В яких словниках ви знайдете ці дивовижні слова? Отже, ідеться про ЖИВУ українську мову, а з Євгеном Пашковським у словотворенні взагалі ніхто не зрівняється.

Патріарх сучасної української романістики Павло Загребельний був першим, хто захоплено відгукнувся про непересічний твір свого молодшого колеги Євгена Пашковського. «Щоденний жезл», – писав він, – це роман–роздум про наше життя, про наше буття, про нашу історію. Там про все. Там про релігію, там про філософію… Про Чорнобильську катастрофу, про те, як її замовчували, як фальсифікували. «Щоденний жезл» — це твір, вважаю, потрібний на щоденний вжиток українцям. По-перше, він демонструє абсолютно неймовірні можливости української мови. Пашковський з мовою робить таке, що не снилося жодному письменнику. Подібного твору, з таким багатством мови, з таким неспокоєм не було в українській літературі за всі століття історії України… Так, як пише Пашковський, ніхто ніколи не писав і не писатиме в найближчі сто років. Це неможливо. Це буквально вулкан… Як лава з вулкана витікає й тече і її ніщо не може зупинити, вона все спалює, так і роман Євгена Пашковського тече глибоким, безмежним мисленням.

Про цей роман, який в 2000 році був відзначений Національною премією імені Т. Г. Шевченка, свого часу писалося і в «Урядовому кур’єрі». Проте, твір, поцінований найвищою премією, був видрукуваний тоді накладом лише три тисячі примірників у приватному видавництві «Генеза» і практично не потрапив ані до широкого українського читача, ані до багатьох бібліотечних і навчальних закладів, хоча одразу став хрестоматійним на філологічних факультетах ВНЗ.

Отже, надаю з цієї книги уривок, який складається лише з трьох речень.

«Мине тиждень і в електричці, прямуючій до міста, першим спротивом недистильованій і невигаданій дійсності стане лють на рускоязичіє – так, якби правовірний іудей, на священній землі вийшовши до стіни храму, почув кований погрім чобіт, клацання пересмикуваних затворів, гаркіт вівчарок і суцільну німецьку – рускоязичіє, дуже поширена, як дворняги, порода плебейства, сиділо поряд, плямкало, чавкало, пускало слину, длубало в носярі, лузало соняшникове насіння, кидало лушпу під лавку і глипало на попутників наглим зизим оком; йому сверблять кулаки, його розпирає тупість; мама-репанка з сільської вимови на общєславянській говор ламає язика, а синоньо йорзає невсидючо на твердій дихті, замучений аскаридами, муляється кишкою об кут сидіння, плює лушпинами, крутиться, в пуху й прищах, мов гнійних набряках безсоромності, совається заглищений і з дурнувато роззявленим ротом слухає плеєрну музику крізь навушники; замре на хвилю, олов’яними очима облапає молодиць на протилежному сидінні і знову відверто нудиться, знов штовхає тебе, знов шукає зачіпку і, не дочекавшись, скидає навушники і, як здоров живеш, пристає на разговорчік.

По наглуватості, першій і головній, найпомітнішій рисі рускоязичія, ти уявляв і пригадував говірку одеських шалав на похітливо-заробітчанському поромі до Турції, татарувату і монголоїдну брутальність південних базарів, сарматську опущеність донбаських шахт, глибоку свиноматкову жадобу в очицях, інфективне плебейство всюди, бо все краще обсідалося по столицях імперії, а все гірше, зневажене і зневажливе, роззявлене чорнороте, мулялось тут, і за жувальні століття так і не осилило мови народу, серед якого уплітало за дві щоки і попихало пальцем; ти, тільки ступивши з перону на східці поїзда, впізнавав холод поручнів і вимову скацапілого проминання: тамбурів, тюрем, вокзалів, карцерів, вигнутих на шиї зашморгом міліцейських кийків, витверезників, «капезе», бомжатень і моргів, іржавого скрипу дверей в наскрізь промерзлому автобусі, безнадії та отупіння, грізних, кривавих ранків, пекучого жаху в тумані, схожому на розрубані, навкіс од плеча, легені вершника, який ще пробує вхопити повітря; ти впізнавав вимову блуканини, блуду і бруду, венеричних диспансерів, лікувальних профілакторіїв для алкашів, міліцейських райвідділів, ударів ногами в пах, десь на автовокзалі, загиджених майже під стелю, громадських срачів, обірваної телефонної трубки, що на одній спружині гойдається в автоматі, мов перебита й зависла на клаптеві шкіри, стиснута в кулак рука пролєтарія; ти впізнавав вимову каторг, шахтарських посьолків, підпалених, з бридкосолодким димом, сміттєвих урнищ, пустирів, розвалюх, сумнокрилих туманів, судних робочих гудків, крематорної ядухи ранку, хворобливого ознобу по тілі, простелених низом димів, мокви і червоних, мов розчухані виразки, ліхтарів на трубах конаючого індустріалізму; впізнавав вимову прокурорських приймалень, військкоматів, похміль, новобранських кухвайок, смороду вакси з чобіт старшини, відповідального за доставку призовників до частини – а далі: говір статутів, равнєній налево, туалетної хлорки, витріпуваних онуч, хльосту команд на розводі, тупих командирських жартів, старих приколів, смертельного в постовій тривозі бажання втекти й застрелитися, аби не чути й не бачити цього; впізнавав мову злодійських ручок у натрамбованому на «вокзальній» вагоні метро, мову босяцьких ножиків, повсякчасної наглятини, обшукувань, ошуканства, колючих дротів, піонерських салютів, облуплених, шанкроподібних радянських гасел на стінах, протягів по завулках барачного бардацтва, порожніх, засіяних мишаками, магазинних полиць, похмелюги, ригачки, пивної піни в літрових банках, ніщоти, кастетного болю в потилиці за мить до втрати свідомості, порожніх горілчаних пляшок, павутиння в кутках, невезухи, невтішності, в дні авансу й зарплати, блядливих вересків по під’їздах, тремтячих пальців, якими під ранок вигрібають з консерви найбільшого, вчорашнього недокурка; впізнавав мову хабалистих, тлустих, просмерджених тюлькою, продавщиць, вокзального розгардіяшу, приймальних комісій, бюро з працевлаштувань, холодного і липкого поту на всяких службових допитах; мову характеристик, анкет, довідок із попереднього місця роботи, підозри, непевності, направлень в гуртожиток, паспортиських столів, штампів, провірок документів, тупої безвиході назавжди і, мов повернення з того світу, крику спросоння, мороку, матраца під батареєю, відчаю в узголів’ї, безсонного жабуриння в мозку, німих, над’яскравих, судомних, мов тіпавка в горлі щойно вирватого язика, мигтінь закляклого в прокляттях часу, всього здармованого, всього почутого, всього зжитого в якості свідка всіх омерзінь вітчизни; от воно смердослів’я і сквернослів’я зариганих одеколоном, із гостроверхими, мерзлими купами армійських нужників, розпашілих, розпарених до тремкого сказу потаскух, що в бушлатах і чоботях на босу ногу вискочили по нужді за казарму, а два єфрейтори, мов префікс і суфікс нарєчія, підскакують збоку і тягнуть, підпихають здибленими ширіньками до вбиральні; там зачинають діалект неохайності, непотребства, венеризму, екстазів, ерозій, безплідь, тупого тваринного хекання, сказу, а купа перед очами пломеніє шапкою монголина, що ґвалтував Русь, і збуджує пам’ять і похіть змиленої, в котрій прокинувся запах сірошерстого, обліпленого інеєм, на коротких ногах коня, на який перекидали з плеча і вивозили за пожарище; вивозили, попередньо вирубавши всю її сім’ю, з розмаху, підкидом, понахромлювавши малих хлопчаків на піку й понісши до казана над вогнищем – витоплювати жир і пити гарячим з освячених храмних чаш – вивозили і спихали з коня вже в таборі; сідали на простелених килимах, добрішали і махали, аби жінка з обтятим волоссям, у сажі й крові, принесла, підкинула під казан дровиняччя; жир з її дітей розтоплювався наново – й на кожен окрик вона присідала й непомітно мочилась від страху, і ще жвавіше затим несла ломаки на оберемку, ще скоріше роздмухувала жар і з солодким захватом ждала, коли тонковусий, приземкуватий, любовно брутальний, старий знову вип’є чамроти, змішаної з хлоп’ячим лоєм, і відразу підступить, розперезаний, на розкарякуватих ногах, і, перш ніж задерти поділ, дико й нестерпно, жадібно вилається в її душу й матір; вилається так жеребисто, з гиком і придихом, що в напівбожевільному шалі, розхристана, заголена, вона й сама захрипіла блудослів’ям, розпалюючи монгола, хрипнула рускоязично, вщасливлено, здичавіло, так притаманно потім для перегвалтованих довкіль, хрипнула з матюччям і сапом всіх хто її заголював і сік нагайкою до півсмерті; щоб знала, як догодити і чим розрадити летючих наїзників, дружніх ханові степових вождів, що вечеряли і залишались на ніч; і стала рускоязичкою, вседогідливою і вельможною, собі на умі, стала брутальною і лагідною, жорстокою і сльозливою понад міру, стала, залежно від обставин, покірною і строптивою – щоб тільки позлити й розніжити хана – стала прихованою, сильнішою всих чоловіків, що розпалили в ній хіть і в поспіху воєн не встигли втолити її гарячу, тільки роздмухану силу; стала настороженою трепетно, навіть грайливою, бо за кожним висловом, за кожним побутовим окриком вгадувала головне гвалтівниче слово і, сама рабиня, приневолювала всіх до нього; вона заговорила ним в юртах, де прислуговувала старим, пласкомордим, із тонкими косичками, бабехам, вона заматючилась над купами кислої вовни, над сувоями шовків, над посудинами з кумисом, над пригаслим, із сухого кизяччя, вогнищем – тепер вона сама прикликала ним старого, що обпивався чамротою з хлоп’ячим лоєм, і він терся об її ногу, як обгодований цуцик; коли ж наплодила дітей, хан послав їх збирачами податей, а ще згодом, за вислугу, за показову затятість, назначив їх старшими на завойовані князівства; тоді й вона повернулась, і стала похабноязичити серед своїх, з відразою і скосороченим на монгольський штиб лицем, стала блядоязичити, посилати всіх на три букви, підзаборніти, жадно чекати глуму, щоб пліснути межі очі продажним, вцілілим, перегвалтованим і зашуганим своїм землячкам ту зневагу і ненависть, яку старий монгол, перед тим як наскочити на неї ззаду, випліскував їй в обличчя з чашки, де плескалися залишки лою, витопленого із нахромлених на списові хлопчиків.

По суті — міркував ти, вгадуючи за вікном електрички знайомі овиди – є російська мова, і є статарений і зматюжений, рускоязичний говір; є мова Л. Толстого, І. Буніна, і є шамкіт асимільованих руїн, зачучверілих імперських околиць, помийниць, псарних дворів…».

Читати Пашковського важко. Втім, я читав, мучився, але читав.

 

Yаroslаv

23 Comments on "Лють на рускоязичіє Євгена Пашковського"

  1. Анатолій | 17.06.2019 at 21:22 |

    “Читати Пашковського важко” Можливо спочатку, а потім все стає на місце і далі лине мова. З дитинства читав все українською, жив у селі з бабою і дідом, сусідка вчителька приносила книжки то я до школи вже перечитав всі казки, що в неї були. В школі читав Тютюнника, Вишню, Мушкетика, Дімарова, та й зараз шукаю завжди переклади українською зарубіжної літератури, якось важче читати російською

  2. АнтонОвич | 17.06.2019 at 21:27 |

    Справді, відчувається природня, кришталево бриніюча лють.

  3. Руслан | 17.06.2019 at 21:36 |

    По сутi може i вiрно, але по формi-жахливо

    • То Ви ще Дюрренматта не читали 🙂 — хай і невелика книжка, але… 24 глави та 24 (!) речення («Доручення, чи Про спостереження за тим, хто спостерігає за спостерігачами»).

      Хоч зара’ тре’ читати «Гостину старої дами».

  4. Лариса | 17.06.2019 at 21:58 |

    Важкувато сприймаєтья відсутність абзаців. Проте мова дуже вправна. Потужність образів викикає майже жах.

  5. Браво!
    Після такоі статті мову не потрібно пропагувати.
    Ти побачив веселку і захочеш повторити…
    П.м. А для баранів нехай закон про мову стоіть на сторожі.

  6. Ну, Yаroslаv, Вы отожгли по-полной… 🙂 Лично я бы, пожалуй, попытался разделить. Итак:
    1) Все знают, что “маты” есть исконная принадлежность лесных Залесских народов. У казахской Одынской корпорации, временно обьединённой Яссой Шингис-хана, вот такого и не было. Справедливости ради признаем, что степные кочевники и лесные ну прямо нашли друг друга.
    2) Русский (российский) язык есть синтетика, как и английский, но! Русский язык подобен недостроенному зданию: надо бы коттедж на три этажа, а построено на два да ещё пара бытовок вместо третьего.
    3) Раскосоглазая Орда неприятностей с востока доставила Украине мало. Проблемы начались с крымских татар — именно их прозвали людоловами в Украине. Но и то — они угоняли похищенных на продажу в рабство Османам.
    3) А население Украины — очень отдельный вопрос. С советских времён начиная. Именно коммунистическая власть нагнала страху и спровоцировала опускание морали ниже плинтуса. Что уж теперь-то?…

  7. Санто | 17.06.2019 at 22:48 |

    Тіко, пляха-муха, з України пливуть до Туреччини! А до Турції пливуть повії, зе-президенти і Табачники з Кучмами!

    • Я тоже на это обратил внимание! Есть ещё пара моментов, которые режут взгляд. Но на самом деле, читать легко. Не понятно только – почему нет разделения по абзацам. Но самый заметный ляп – это Турция!

      • Вот уже второй пост про абзацы. Три предложения и три абзаца — это же максимум, мог бы быть и один абзац.

  8. Alec Missine | 18.06.2019 at 03:16 |

    Йде війна. Мова є зброя. Fuck the rest.

  9. Славік | 18.06.2019 at 07:21 |

    Я, звісно, люблю українську мову. А от української літератури терпіти не можу. Таке знущання над читачами, яке собі дозволяють оті літератори, не кожному спроможне. От чому іншомовні автори для людей пишуть, щоб було цікаво та захопливо, а вітчизняна літературна традиція – щоб було нудно, огидно, багатослівно та ні про що?

    • Андрій Дар | 18.06.2019 at 07:27 |

      Читайте переклади українською. 🙂
      От я, наприклад, зараз тішуся “Дон Кіхотом з Ламанчі”
      http://www.ae-lib.org.ua/texts/cervantes__don_quijote_1__ua.htm

      • Hochlander | 18.06.2019 at 10:54 |

        О! В перекладі самого Миколи Лукаша! Клас!!! От де повчитися смачної української мови!

    • Тетяна | 18.06.2019 at 14:11 |

      А що, шановний Славік прочитав з української літератури? Казку про діда, бабу і ріпку?

    • Тетяна | 18.06.2019 at 14:14 |

      “Таке знущання над читачами, яке собі дозволяють оті літератори, не кожному спроможне.” – це Гугл-перекладач працював?

  10. Юлия | 18.06.2019 at 09:28 |

    Незгодна зі Славік. Привчайтеся читати українською. Свого часу мені важко давалися навіть короткі газетні замітки.
    Щодо Пашковського: саме один абзац, одне речення надають потужної сили цієї думці. Її треба вбирати в себе цілком, великим шматком, тоді вона найповніше розкривається на смак. Про мову вже не кажу – вона чудова.

  11. Це не література, при всій повазі.

    Автор просто хизується перед читачами (як нарцисс перед зеркалом), але йому насправді нічого сказати, і цю порожнечу сенсів автор намагається заповнити словами, і показати публіці, який він вправний у складанні слів докупи.

    Огида, це дуже проста емоція, і автоматна черга виражає це почуття краще тисяч слів, коли мова заходить про кацапа-оккупанта. Або плювок слиною, коли мова йде про малоросів-ватників. Не варте все це всіх тих слів.

  12. Дякую. Хоча читати тяжко…

  13. “Це не література, при всій повазі” (yuris)
    Так. Це глибше. Це мистецьки схоплений пласт того, у чому жили, до чого торкалися усі ми. Навіть якщо ми торкалися сотої частки описаного – воно склеєне одне з одним, як злипається, звалюється бруд… Можна заплющити очі чи відвести погляд, намагатись минати, а можна заглибитись, розглянути, осмислити… Смію стверджувати що це читання має зцілюючий ефект… Точніше, може мати – як читач сприймає.
    Не знала цього автора, дякую…
    До речі заголовок не коректний – я сприйняла що рускоязичіє Євгена Пашковського… Чиясь лють на його рускоязичіє

  14. Yaroslav | 18.06.2019 at 18:51 |

    Для Ira Ara
    Ви маєте рацію. Назва «Лють Євгена Пашковського на рускоязичіє» була би кращою. Ви щаслива людина, що досі не знали лауреата Шевченківської премії Пашковського. Не раджу і надалі читати його твори. Цього уривку більше ніж досить. «Менше знаєш,– міцніше спиш». Це не про мову кацапів Московії. Це про скацапілих українців. Це дзеркало. Пашковський безжалісно і немилосердно вливає в мозок тую правду, яку не хочеться визнавати. Можливо, тому yuris пише «Це не література, при всій повазі».
    І все ж таки Ira Ara точно висловила причину оприлюднення цієї статті: «Можна заплющити очі чи відвести погляд, намагатись минати, а можна заглибитись, розглянути, осмислити…»

  15. Лариса | 19.06.2019 at 20:18 |

    Доречі текст пояснює “хвеномен” т.з. “непонятной русской души”, що поєднує протилежні риси – розбещенність і релігійність, співчутливість і жорстокість, льод і вогонь…
    Деякі дачать в неї таємничість та дивину, але не я.
    Я бачу психоз і аморальність на генетичному рівні як спроби виживання шляхом ШВИДКОЇ ЗМІНИ ОБЛИЧЬ. Наче метушня лисиці під прицілом на полюванні. Це початковий рівень божевілля, хронічний до того ж, наче вікове балансування на межі. А окремі шляхетні вчинки є спонтанними і несподіванними для самих їх носіїв і сприймаються як СКЛАДНІСТЬ душі. На ділі – її примітивність.
    Мені завджи було важко і нецікаво сприймати російські історії кохання – вони здавались мені якимись занадто емоційними, трагічними, показовими, сльозливими, брудними, наівними, жертовними, сповненими страждань і докорів сумління. Наче борщ з парфумами. (Вибачте. (Це я до Борща зверталась)).
    А ще вони дуже люблять сцени насильства над жінками і збочень. Яка вже там гра полутонів!

    Росія і Україна – це наче Карфаген і Рим.

  16. Nik Neim | 21.06.2019 at 21:03 |

    Цікаво, а спробував хтось перекласти той текст російською?

Comments are closed.