Спогади

Автор: Андрій Харків

Отже моя російська бабця була полум’яною комсомолкою, та поки мій дід воював з бандою Антонова, а як я зараз розумію, просто з доведеними до відчаю селянами, бабця закінчила педагогічний робфак і була розподілена вчити діточок у литовській комуні, десь під містом Кірсанов Тамбовської губернії. Комуна та складалась з сімей литовців, які ще наприкінці 19-го сторіччя, виїхали до Америки, там розбагатіли і от чомусь вирішили почати строїти комунізм у країні Рад.

З собою ті працьовиті люди привезли сільгосптехніку, трактори, насіння та знання, як обробляти землю. Зайняли під комуну спалений панський маєток, зробили ремонт, та за декілька років, на чудових тамбовських чорноземах, теж почали стрімко багатіти. Посадили сад, розвели корів, кіз, бджіл та й ще безліч чого. Родини всі були багатодітні, безліч білявих, розумних і працьовитих діточок і вони самі випросили собі вчительку.

Досі пам’ятаю як бабця розказувала про харчування у тій комуні, бо більше вона ніде так смачно і ситно не їла. Харчилися комунари 4 рази на день, а між тим на здоровезних столах завжди стояв самовар чаю, мед, хліб та чудовий сир, смачніше якого моя бабця ніколи і не їла більше у житті, і все то можна було їсти коли заманеться. Зараз може цим нікого не здивуєш, але у ті голодні роки то було диво.

Це як моя жінка на моє прохання сумлінно прочитала “Один день Івана Денисовича» Солженіцина і так і не зрозуміла суті. Зрозуміти міг тільки той, хто хоч один день був у чоботях,  у армії та ще й на морозі 25 гр. Але тим часом бабця собі вчила діточок, комуна багатіла, оті сири йшли навіть у обком партії, але поруч було голодне, у багнюці замісць вулиць, та задрипане і хмільне російське село. І все б нічого, але Сталін закінчив НЕП, та почав колективізацію.

От під тими гаслами колгосп, створений у тому селі, під керівництвом місцевого Комбеда, вирішив об’єднатися з комуною. Звісно комунари опиралися тому як могли, але тут моя бабця вдарила з тилу і почала писати листи до Обкому та НКВС. Останній аргумент був той, що мовляв нема де селити новоявлених комунарів, але голова того колгоспу, з прізвищем  Ворон, сказав, що вони зі своїми хатами йдуть у комуну.

Далі  ентузіазм розказу моєї бабці якось згасав, і єдине, що я зміг второпати, що кацапи почали красти все, що завгодно і згодом комуна розпалась, а литовці виїхали чи то в Америку, чи у Литву, а скоріше всього у теплушках до Сибіру. Але бабця отримала нове призначення і разом з родиною поїхала на Азов, на колишні українські землі, вже звільнені від українців, та передані Росії. Отаке от чув і запам’ятав.

Автор: Андрій, Харків

5 Comments on "Спогади"

  1. Санто | 27.02.2019 at 09:52 |

    Всі такі спогади через трагедії окремих людей показують трагедію багатьох народів, до яких дотяглися криваві лапи московського звіра. І показують алгоритм його дії – відібрати, поділити за методом Попандопула – верхівці – вершки, люмпену – корєшки. А коли відбирати вже нічого – шукати нове місце, куди можна принести “русскій мір”…

  2. Сергій | 27.02.2019 at 10:14 |

    Да, багато людей «велись» на кацапскі казки про «комунізм». Наприклад, навіть дуже розумні фізики Вайсберг, Гоутерманс та інші приїхали в кінці 1920-х до СРСР «будувати комунізм». Але опинились в тюрмах і таборах. Що вже там казати про литовських селян.
    Я сам колись давно знав таку собі стареньку 90-літню бабусю, яка іноді сиділа на лавці біля під’їзду будинку, де я жив, у одному далекому сибірському містечку.
    Виявилось, що вона на початку 1930х разом з двома дітьми і чоловіком (обоє інженери-хіміки) переїхали зі Швейцарії до СРСР, будувати суспільство майбутнього (як вони думали). Пару років дійсно щось будували, а потім кацапи вирішили, що вони «врагі народа», та й пішли вони по тюрмах. Чоловік її загинув десь в «гулагах», а сама вона майже 20 років провела в таборах в Сибіру й Казахстані. Дітей до дитбудинку забрали, вона їх так і не змогла розшукати. Потім працювала ще хіміком, хімкомбінат дав їй квартиру. А коли вже стара була, щось за 80 років уже – в квартирі сталась пожежа, квартира сильно вигоріла. Добре що сусідка виявилась сердобольною – забрала ту бабусю до себе і доглядала до смерті. У спадщину бабуся залишила цій сусідці кілька старовинних срібних прикрас, вигорілу квартиру і заповіт, що «тільки ти, Таня мене любиш, а в Швейцарії нікому я не потрібна».

  3. Евгений О. | 27.02.2019 at 10:45 |

    Не можу сказати, щоб мої рідні багато мені розповідали про ті часи.
    Але знаю одне. Залишився на все життя в них страх. Страх сказати щось навіть пошепки. Страх так само реальний, коли бачать свою смерть.
    Але хочу трохи про інше.
    Ми можемо згадувати конкретні речі. Страшні в своїй нелюдській суті, але творені людьми. Людьми, що стали нелюддю або ж по власному вибору, або ж, і це в переважній більшості, скалічені тими, хто проповідував серед неосвіченого населення свої нелюдські ідеї.
    З однією, і тільки однією метою, мати все і бути безкарними.
    Заради цього створювались теорії, гинули мільйони
    Ідеологія, ідеологія придумана неуками і несповна розуму.
    Ідеологія, що була створена на фантазіях ситих нероб, що хотіли лише одного, щоб на них, на їх неробство працювали і не питали чому.
    Комуно-соціалістська ідеологія, залишила настільки глибокий слід у свідомості людства, що навіть астрономічні кількості насильницьких смертей, що були спричинені цією ідеологією у різноманітних її проявах, не стали приводом для тотальної заборони таких ідеологій.

    Мало того. знов з’являються скалічені свідомості. що вбивають і себе і інших, вважаючи це подвигом в ім’я (далі варіантів є).
    І на тій же землі, де ще не зотліли кістки вбитих і закатованих
    “борцями за народне благо” знов з’являється щось таки дуже подібне більшовицькій країні і за брехливими закликами і за створенням собі “ворожого оточення”.
    А світ, котрий насправді обійшло оте лихо, що тепер звуть совком спостерігає за зростанням отого, практично комуняцького, монстра (та чи тільки його одного. насправді), співаючи піскень про право мати право.
    Але ті, кого комуністичні бузувіри торкнулись бодай краєм крила, вже ніколи не будуть такими необачними.
    І, напевне, саме спільнота країн, що на власному досвіді, з втратами, що не піддаються уяві, пересвідчились в суті отого, як тепер модно казати, популізму, об’єднавшись зможе реально зупинити оте лихо.
    Не втратити б час.

  4. Кримчак | 27.02.2019 at 10:58 |

    Моя бабуся була звичайною селянкою, жили у селищі Урицьке на Донеччині. Вечорами полюбляв пити у неї чай -вона завжди мені підкладала щось смачненьке… І розповідала про своє життя. От так тишком-нишком я й почув і про колективізацію, і про голодомор, і про німецьку окупацію, і про післявоєнні роки. Про це можна невелику повість написати. Але руки не доходять. Та своїм дітям я все це переповідав, сподіваюсь що й вони ті розмови в дитячому віці не забудуть, і передадуть онукам.

  5. Андрій Харків | 27.02.2019 at 13:31 |

    Дорогие наши коментаторы Парабеллум и Йонас! Из уважения к Вам даже хотел написать это по русски.Мне очень интересна дальнейшая судьба этих бывших коммунаров,что- то в недосказах моей бабци говорит,что их ждала тяжелая судьба,Сибирь,но трактора и инвентарь забрали точно.Напишите,понимаете ли Вы нашу мову?

Comments are closed.