Перше 25-річчя (Частина 1)

Зверніть увагу на написи – стіл та пілотка ветерана

Від редакції

Шановне панство, редакція і колектив ЛО повідомляє вас, що найближчим часом, ви побачите дещо несподіваний хід, мета якого втілити ваші побажання щодо формату ресурсу. Ми довго експерементували і іноді це також додавало проблем у роботі сайту, але з рештою ми найшли вихід і зараз вже фактично втілили його, але не запустили. Якщо хтось читав тут вітання, яке написала пані редактор авторові, у тому тексті вже був натяк на це. Мабуть, надто тонкий, аби його помітили, то ж це ще не анонс, але щось перед ним. Ми ще раз запрошуємо наших читачів, які живуть за кордонами України, прийняти участь у тому, щоб регулярно надавати читачам погляд на те, що відбувається у їхніх країнах і що стосується України їхніми очима. Дехто вже дав згоду на таке, оскільки чублення у коментах – зайве. Ми просто маємо інші точки зору на ті самі події, причому, мета в нас одна, а тому – всім буде цікаво, який вигляд мають поточні події з погляду наших читачів і дописувачів у різних країнах світу, від яких залежить перебіг подій в Україні.

От сьогодні пропонуємо вашій увазі своєрідний звіт нашого читача Владислава Овчаренко, який мешкає у США. Він нам надсилав свої оповіді про підготовку і проведення прийому нашої амбасади у Вашингтоні. Нам було дуже цікаво про це читати і на нашу пропозицію, пан Володимир надіслав для усіх нас звіт про цю подію. Прохання до усіх, ставитися доброзичливо до стилю і орфографії тексту, бо людина навмисно хотіла написати його українською, за що їй велика дяка. Отже, текст без редакційних правок. США, Вашингтон, округ Коламбія, амбасада України, 7 грудня 2018 року, прийом.

Перше 25-річчя.

Автор – Владіслав Оверченко

11 грудня в Посольстві України в США пройшла зустріч, присвячена відразу двом подіям – дню ЗС України и 25 річницею співпраці у військовій сфері України і Каліфорнії.

Із самого початку і до останніх хвилин, ця зустріч була сповнена дивним відчуттяму єднання людей, які приймали в ній участь. Духом, який відчувається між рідними людьми, які зібралися в свято за одним столом, або людей, поєднаних одніюю спільною метою чи прагненням. Тепла атмосфера була присутня і відчувалася кожної секунди аж до самого кінця. Сама ж зустріч народжувала сюрприз аз сюрпризом. До цих сюрпризів мені, сторонній людині, було дуже важко звикнути.

Перше, що кинулося в очі – виправка людей, що в військовій формі, а також тих, хто був у звичайному громадянському одязі. В тому, як вони себе поводять, в рухах, в погляді, легко читається організованість і дисципліна, що легко помітно навіть недосвідченій людині. Більшість людей, наврядчи знали один одного до зустічи, але наче як за командою, вони згуртувалися в компанії по 3-4 людини і за шматками розмови, яку можна було почути, було зрозуміло, що розмовляють про те, хто де служить, а також – про футбол (нещодавну серію ігор).

Перший сюрприз мене чекав на одязі літніх людей вдягнених в начебто невійськовий одяг. Я з подивом для себе відзначую надпис на головных вбраннях – “Ukrainian American Veterans”. Другий сюрприз не забарився і я складаю українські фамілії, намагаючись прочитати імена з американських беджів. Bencak, Ordynovich, Kolody і список продовжується, це тільки ті, що мені вдалося запам’ятати. Починаю вже цілеспрямовано дивитися на беджі – українських імен багато, майже кожна третя чи четверта фамілія. Деякі – на зеленых мундирах, деякі – на чорних. Чорні мундири теж розрізняються – ось з одним рядом ґудзиків, ось – з двома. Трохи пороздивлявшись, знаходжу жовто-блакитний прапорець на рукаві зелених мундирів. Питаю військового в темно-зеленому мундирі із позолоченим аксельбантом и орденом на грудях. І ось він ще один сюрприз – моя здогадка про те, що це дійсно український прапорець на рукаві виявляється вірною.

Перепитую українською… Влучно! І у відповідь чую цікаву історію, про те, що пана звуть Андрій, він із Києва і він тут вже два місяці і зараз навчається. Я здивувався, бо очіуквав почути про короткотермінову подорож до посольства, з нагоди заходу. Ні, з метою навчання. Я намагаюся особливо не лізти з запитаннями, бо відчуваю, що можу сказати щось не те, просто намагаюся уважно слухати. Про його війну, про мою країну, про мову, трохи про політиків, та про те, як дорогами мого рідного міста він виїжджав в тих напрямках, де зараз вже простираються степи та лани, вільні від “руського міру”.

Мова. Він каже, що все життя розмовляв російською, бо з Києва. Я з Харкова – навіть пояснювати не треба. Він каже, що там, на нулі всі розмовляють російською, що справа не в мові. В мене у відповідь виникає думка, що щеплення військовою агресією мабуть має свій час дії. Фіни довели, що він більше 22 років, а французи – що меньш ніж 75. Хоча мабуть ще справа в чомусь іншому, і вирішую зберегти це питання до людини, більш освідченої за мене в питаннях історії, яка тут присутня, і яку впіймати навіть для коротенької розмови дуже складно.

Освіта. Пан Андрій продовжуе – справа навіть не в тому, де ти отримав військову освіту, бо багато хто з тих, хто керує військами навчалися в радянській системі, а зараз не вилазять з передової. Що 99% всіх військових зараз – добровольці, пішли за власним бажанням, за власним бажанням залишилися після призову. Що власне зараз вже доводиться стримувати їх, бо хочуть і можуть завдати той удар, на який ми всі тут чекаємо, але…

Вибори. Трохи дивно чути було акцент на те, що “хоч би не Юля”. Бо як на мене, з нею настільки все зрозуміло, що думаю в неї було б більше шансів виграти вибори, якби її зараз взагалі ніхто не знав. В мене більше побоювань через колишнього військового, що рекордно відзначив себе в танковій сфері. У військових однак свої побоювання і свої рахунки із бабою Юлею.

Нагорода. Варто було тільки запитати, щоб побачити, як згас погляд мого співрозмовника. Я не навмисно! Але вже запізно, бо для нього – це спогади того, за яких обставин. А на цьому моменті виходить так, що всі розмови закінчуються.

Повертаючись до опису форми одягу, деякі інші військові мали українські фамілії на грудях, але розмовляли англійською, бо народилися, виросли і пройшли всю військову кар’єру в Штатах.

(далі буде)

6 Comments on "Перше 25-річчя (Частина 1)"

  1. Thiirane | 14.12.2018 at 12:56 |

    Виправьте будь ласка, або Оверченко, або Овчаренко.

  2. Щодо щеплення дуже цікаво.

  3. Карлос | 14.12.2018 at 14:58 |

    Приємно бачити статті українською на цьому ресурсі.

  4. Аналітик | 14.12.2018 at 15:54 |

    У передмові — Овчаренко, а перед текстом — Оверченко

  5. Volodymyr | 15.12.2018 at 06:46 |

    Геть не зрозумів. Зустріч у Вашингтоні, з приводу 25 річча співпраці Каліфорнії з Україною (США, Вашингтон, округ Коламбія, амбасада України, 7 грудня 2018 року, прийом)??? Чому не в Каліфорнії? Чи в нас місця замало? Навідь карлсон до своїх польотів разом з гадьою, та її сеструхою тут відмітились, при чому на досить високому рівні було все тоді. А тут, така дата і не на теренах Каліфорнії?

Comments are closed.