Голодомор (Часть 2)

Мене зробив антікомуністом дід, років у 8-9, коли розказав, як комнезами, з колишніх злодіїв, прийшли і забрали весь хліб, а потім знайшли і забрали останній оклунок з квасолею. Тоді дід виніс мого батька і дядька, кинув їм, і сказав, щоб їли вже і дітей. Якось пронесло, от з того оклуночка і вижили, а було це під Сумами у 33 році.

Андрій Харків

33-34-ті роки мій батько таки пережив разом з двома старшими братами. Тому я маю можливість записати це з його слів.

Мій батько народився в маленькому селі в Сумській області біля кордону (4 км) з РРФСР.

Моя бабця була жінкою сильною, якоюсь мірою жорсткою. І це, мабуть, один з основних чинників, що дозволив вижити нашій родині. Коли «совєти» прийшли забирати харч, шукали ретельно. Забрали зерно, муку, крупи. Полізли на горище. А там насипана купа сушених груш. Вже почали вигрібати, але тут ввімкнулася моя бабця. І одразу ж на всю гучність. «Покажи мені де в тебе наказ забирати сушку? Немає? То й не лізь до моїх груш!» Під її напором зайди відступили.

Другим чинником стало те, що особи, які виконували зачистку нашого села від харчів, не були мародерами. Бо в хаті залишились речі, які потім мій дід зміг вимінювати на хліб в Росії, де голоду не було. Діду вдалося зберегти срібного годинника, що потім вартував кільканадцять діб життя родини мого батька. Цікаво те, що цей годинник дід зберігав дуже довго. І через німецький полон в часи Першої Світової, годинник пройшов разом із дідом. Доля зглянулася.

Зрозуміло, що бажаючих дістатися до Росії для обміну речей на харчі було достатньо. Але ж це не вкладалося в плани комуністів-ленінців. Кордон поряд, але навпростець пройти варіантів майже не було – червоноармійці та нквдісти всіх зупиняли. Тому шлях був через залізницю. Перші кілька разів все пройшло більш менш спокійно. А потім на залізничній станції Готня подорожуючих з України зустріли патрулі. Всіх, хто не мав документів, що дозволяли проїзд в Росію, завернули. Але ж й тоді були Люди. Подальші поїздки залізницею закінчувались за кілька кілометрів від станції. Машиністи поїзда робили коротку зупинку й всі «нелегали» «зсипалися» з поїзда та швидко розчинялися в найближчих кущах.

А поряд з нашою, жила велика родина – 9 людей в одній хаті. Ніхто з них не вижив.

Андрій Петрович

 

В 35-м родилась маленькая девочка в селе, которое сейчас уже Киев. В 41-м ушел на фронт отец и не вернулся. В 47-м мама девочку отдала во Флоровский монастырь в служки, чтобы не умерла с голоду. Одно место в саду, рядом с домом, не разрешала трогать. Чуть позже сказала, что там трое деток похоронены, которые старшими сестричками были. Сил не было даже на кладбище похоронить.

Елена

Вот такие истории…

Хочу добавить лишь один момент. Считается, что одной из главных причин Голодомора 32-33 года была та самая Индустриализация, а вернее Милитаризация, которую проводил Сталин. И в отсутствие ресурсов, которые можно было бы использовать для огромных строек, а главное – валюты для закупки оборудования и прочего – отнимался и продавался весь хлеб под чистую. Но многочисленные свидетельства говорят о том, что была еще одна цель, и еще не известно, которая из них была первой по счету.

Даже из приведенных выше свидетельств видно, что отнимался не только хлеб, но и все продукты полностью. Вряд ли фасоль или яйца можно было направит на экспорт.

Нет, дело было не столько в хлебе, как в полном лишении пищи огромного количества людей. Это было не следствие какой-то необходимости или побочный эффект программы, голод и был целью. Поэтому сгребали сушеные груши и выворачивали на землю солености. Нужен был голод. Он был спланирован и осуществлен как боевая операция и потому да, это – чистой воды геноцид.

Как правильно сегодня сказал президент Порошенко, это преступление не имеет срока давности и Россия, как правонаследница совка – устроившего этот ужас, должна ответить за свои преступления. Если они там бродят с портретами Сталина и снова устанавливают ему памятники, то должны отвечать за его преступления и преступления его совка.

А еще президент отметил, что Вселенский Патриарх Варфоломей сказал ему по поводу Голодомора, что ХХ век имел множество ужасных и кровавых событий, унесших миллионы жизней, но Голодомор – стоит отдельно, поскольку по своей античеловеческой сущности – не имеет аналогов.

22 Comments on "Голодомор (Часть 2)"

  1. DarkWelder | 24.11.2018 at 18:05 |

    Года три назад мама разговаривала со своей подругой на какую-то кулинарную тему. В разговоре упомянула про блюда которые готовила ее бабушка. Одним из таких блюд были хорошо вымитие запечённые кишки кур.

  2. Голод и был целью. Уничтожали свободгый дух, создавая послушное стадо. Иначе не возможно сделать нормой то, что считалось нормальным в гадюшнике такого большого размера.

  3. Петро | 24.11.2018 at 18:40 |

    Мій дід і бабця, а батько семирічний вижив

  4. Голодомор готували. Україна після громадянської 20-х була наводнена зброєю, сюди зайди боялись сунутись. Дід мені розповідав, що їздив на ярмарок із гвинтівкою, бо після ярмаркування були спроби в полі переслідувати людей із грошима. Казав, що постріл у повітря зазвичай гасив запал. То спочатку почистили усі стріхи у пошуках зброї, а вже потім влаштували голод. Причому вибірково окружляли села. Кому не везло, село начисто вимирало. Дід жив на хуторі, то туди побоялись сунутись. До речі, у час 2СВ у сусідній хаті на печі лежав поранений, а німці в кімнаті жили. Дітей малих сусідка підсажувала на піч і вони там гицались і верещали, перекриваючи стогіг пораненого. Сусід діда із іншого боку пішов у поліцаї, усе знав і не видав.Як зазедено по селах сварились лише навесні за межу. Відсидів 10 років після війни і їх могили тепер поряд. Німці були налякані і вночі срали на присьбі., боялись партизанів. Отакий був хутір. Отака роль зброї у вільному володінні. В сім’ї діда єврейка із Житомира всю війну переховувалась. Теж ніхто не видав. Отаке строкате було в хуторі.

  5. Укроп | 24.11.2018 at 19:08 |

    Подумалось – насколько наше отношение к Голодомору сейчас отличается от того, который культивировал слюнтяй Ющенко. Не бессильный плач “какие мы несчастные”, а агрессивное желание перегрызть горло выродкам, устроивших геноцид нашего народа! Вот вам и “роль личности в истории”… Ющ со своими слезами, соплями и трипольскими горшками, когда была возможность ввести страну в НАТО, и Порох – его противоположность. Воистину, “когда беда ближе – божья помощь тоже ближе”, если нация нуждается в нужной личности – она приходит. Все будет Украина!

    • Norfolk | 24.11.2018 at 19:47 |

      Вот я и повторяю постоянно – “Пленных не брать!!!
      Занатта для них иметь шанс выжить

    • Валентин | 24.11.2018 at 22:04 |

      ++++

  6. Про “просто неурожай” навіть слухати гидко. Чому це в хлібородній Україні був неурожай, а в Московії все вродило, да так, що нікого не вдавило той “урожай” споживати?

  7. Укроп
    Тому що переламати ментальність непросто – можна викликати зовсім іншу реакцію, ніж ту, на яку сподіваєшся.
    Уявіть, як би маси сприймали ту саму інформацію 30-50 років тому. Навіть тепер є особини… і не поодинокі, на жаль

  8. Петро | 24.11.2018 at 19:18 |

    800 людей за пів року одного села

  9. Микола | 24.11.2018 at 19:50 |

    Моя бабуся, царство їй небесне, вміли готувати, але тепер я розумію, що багато страв несе відбиток голоду, а вона 1908 року народження пережила і 20-ті роки і 32-33 і 47, та й окупацію.
    Борщ з карасями. Карасі засушувались у печі (не жарились, а саме сушилися) до повної твердості, а потім з ними варився пісний борщ. Карасі відходили і їх можна було їсти цілком не зважаючи на кісточки, що після сушки та варки робилися м’якими…
    Запечені у печі шматочки кабака, присипані (це стало можливим потім) цукром і прикрашені консервованих вишнями…
    Домашня локшина, що нарізалася з великих тонко розкочених кругів, висушених під марлинкою в тіні у хаті. Така локшина на легенькому курячому бульоні смакота неописуєма…
    А свіжа олія присолена в блюдечку зі свіжим у печі печеним хлібом…смачнішого немає…
    Ех, якби моя бабуся встали…

  10. Йовіш | 24.11.2018 at 20:15 |

    Був у нас сусіда, дід Панас. Дуже був жадібний, особливо до черешні, що росла, можна сказати, край дороги і була дуже ранньою…
    Але запам’яталося мені чомусь застілля, пам’ятаю сидять мої діди, бабуся, дід Панас, ще хтось і я малий десь поряд. Усі добре вже, а я слухам краєм вуха. Пам’ятаю слово Голодовка.
    І ще пам’ятаю оповідь діда Панаса, про те як він ішов на Крим. Підлітком. Тікав від голоду, ховався від людей. Спав у листі, у скирдах. Вдень. Вночі йшов. Було багато військових, міліції. Боявся. Могли розстріляти. Дійшов, наче в рай потрапив.
    Для мене в тому віці, то було щось на кшталт “пригоди Р.Крузо і його Чорної П’ятниці”. Але сьогодні вмикаю на декілька хвилин Українське Радіо, а там оповідають про те, що хоча Україна і Кубань голодували, на Кримі голоду не було. І вивезти звідти щось їстівне було неможливо. Пазл склався.
    І от тільки зараз згадалося, мій дідусь каже, що у них було дуже важко, але такого не було, люди не вмирали і ще, з’являлося багато чужих людей( то була спірна частина Сумщини, що її забрала росія).

  11. АнтонОвич | 24.11.2018 at 21:08 |

    Нашому Волинському Поліссю пощастило оминути те страхіття, бо були у складі”кресів всходніх”. Але і сюди докотилась хвиля того жаху у вигляді біженців від совєтів. Покійна бабця (1907 р.н.) розповідала, як одного дня, вдосвіта, збираючись іти доїти корівку, почула якийсь шум з-за дверей (жили на хуторі, у лісі), відкрила (а двері у колишніх хатах відкривались всередину, щоб зимою, як замете снігом, була змога відкрити), а у сіни змарніла жінка з дівчинкою малою ледь не впала. До тої пори якраз у сінях свиням картопля варена потовчена стояла – то, казала бабця, як та жінка відчула той запах, припала до ражки та руками до рота ту гарячу бульбу пхати почала і дочку кормити. Ледве відтягнули, аби не померла від переїдання. Бабця говорила, що кілька днів тих бідолах потроху від”їдали, потім щось у дорогу дали і вони десь пішли.
    А сьогодні падлюки кацапські кажуть “нєуражай бил, нє ви адні галадалі”. Чомусь на Поліссі не було неурожаю, та й, судячи з попередніх постів, і на кацапії не було голоду – через кордон не пускали. Був свідомий геноцид, знищення.

  12. Марат | 24.11.2018 at 22:01 |

    У моего прапрадеда в Татарстане была семья из 6 детей. Коллективизацию и голод пережила из всей только моя прабабушка, сбежав чудом на Донбасс. Насколько я знаю, в Татарстане происходило почти тоже самое…

  13. Alex Z | 25.11.2018 at 01:15 |

    Мой отец родом с запада Донецкой области. Голодомор не пережили четверо из восьми детей в семье, мои несостоявшиеся дяди и тёти. Отец выжил, потом воевал, и теперь на 95-м году жизни живёт в Торонто.
    У моей бабушки по матери вымерла вся деревня в полтавской области. Бабушка каким-то образом добралась до Донбасса где её приняли родственники. Прожила 84 года…

  14. Максим | 25.11.2018 at 02:03 |

    Колись бабуся розповідала мені про страшні часи. Коли люди падали посеред дороги, і більше не вставали, коли після жнив їм не давали збирати колоски на полі, коли в селах не гавкали собаки, коли вогники людських душ гаснули тисячами щодня.
    За селом була вирита яма, куди привозили і скидали з возу мертвих та ще живих людей, і їх життя вгасало на очах. Вона розповідала, як підходила до тої ями і спускала їм їсти на мотузці.
    У неї назавжди закарбувалося в памяті помираюча людина, котра чіпляючись за життя намагалася вкусити живого коня.
    Розповідала, як люди в розпачі варили траву і їли все, що тільки виглядало їстивним, розповідала, як їм під двері підкидали дітей…
    Сімя бабусі вижила, тому що вони змогли сховати продукти в погрібі в полі. І з тих пір бабуся з незрозумілим для мене малого фанатизмом до останніх своїх днів турбувалася, аби ми були накормлені, і аби завжди було що поїсти…

  15. Norfolk Moderator | 25.11.2018 at 03:23 |

    Вообще-то для нынешних, попавших в украинские тюрьмы, “ихтамнетов” включая бурятских “освободителей” и подобных- ну всякую дрянь которую не пустили в расход при захвате, надо держать в камерах и преподавать им “уроки рюзке мира” с заучиванием наизусть историй преступлений их дедов, которыми они очень гордятся.
    Пусть между собой спектакли о Голодоморе ставят, меняясь в ролях
    Потом экзамен на дословность повторения прочитаного. Нечто наподобие денацизации Германии, но просто держать вне свободы- это для них слишком мягко и дешево.

  16. Andriy Moderator | 25.11.2018 at 04:12 |

    А у меня практически не осталось свидетельств. В семье почти не говорили о довоенных годах, очень мало о войне, оккупации и первых послевоенных годах. А сейчас уже и спросить не у кого. Дошли только отрывки разговоров. Прабабушка жила в Донецке еще до революции, отец родился в оккупации, дед воевал, бабушка после освобождения ушла на фронт медсестрой. После войны дед сидел в лагерях, но говорить об этом было практически табу. Бабушка сколько помню всегда собирала запасы продуктов, они портились, но иначе она не могла, приезжала в гости – привозила продуктов сколько могла поднять.
    У тестя в семье из 6 детей в голодомор выжили двое.

  17. parabellum | 25.11.2018 at 07:00 |

    Слава богу, что Балтия в тот период не была в составе СССрани – уморили бы всех. И заселили бы своим совковым отродьем. Как Кёнигсбергский анклав. Полностью.

  18. Кира | 25.11.2018 at 09:57 |

    Я все удивлялась – почему мама, папа не рассказывают почти ничего о прошлом – сразу замолкали или переводили на другое. Какие-то обрывки из того, что случайно услышала и запомнила. Сейчас все-все расспросила бы, да записала для детей- внуков, да не у кого… Папа, кадровый офицер, был на Финской войне – ни слова об этом не сказал, а в 41 на несколько дней попали в окружение, так, как я теперь понимаю, попал в штрафбат – как же “враги народа”, с одной винтовкой на троих таки вырвавшиеся к “своим”.. закончил войну гвардии рядовым…Не мог смотреть фильмы о войне, говорил, что все полная брехня, а я,дура малолетняя, спорила – не могут же по телевизору неправду показывать. А как было – молчал. О жизни своих семей – мамина так и продолжала жить в селе, а о своей маме, моей бабушке, которая умерла где-то в 33-34, в сорок с чем-то лет, на мои расспросы отвечала только – от воспаления легких умерла, зато мы с сестрами живыми остались. Я все понять не могла, как это. Папина семья перед войной в город переехали от раскуркуливания – лошадь была, богачи же. Я все расспрашивала – а где раньше жили, почему в то село никогда не ездите,ни я ни более старшие братья ничего не знаем, так и папа, и бабушка говорили, что такое там было, что сердце не выдержит опять все вспомнить. Как людей надо было запугать до смерти, чтобы даже вспоминать боялись! Была одна женщина знакомая, с села, где у нас была дача (оказалось, что мы купили дом в селе, откуда родом мой папа), Вера Ильинична. Она много рассказывала о той, довоенной жизни, какое село богатое и красивое было до “революции”, о помещичьем парке со ставками каскадами, о статуях, как заможно жили, про вечорныци в хатах одиноких женщин (они как бы сдавали молодежи, а те приносили что-то из еды).А потом вся гопота сельская, все лодыри, кто не хотел работать, с заросшими бурьянами городами коло своих хат, одели кожанки, нацепили маузеры, и помогали солдатам забирать все.Больше всего ей, маленькой тогда, запала в душу сцена, что не просто всю еду и припасы забирали, вениками сметали, сено переворачивали и штыками всюду штрыкали, а как рыдала ее бабушка, когда забрали с горища доски на гроб, что она себе приготовила. Как я ни распытывала, как дальше жили – ни слова больше. Даже об оккупации немцами. Как я поняла, хуже и голоднее им тогда не жилось. Говорила – дай я тебе лучше расскажу, как праздники красиво отмечали – мне мамка рассказывала….

  19. Бабушка рассказывала как они пережили голодомор. Один родственник был лесником. Он собрал всех кого смог у себя в лесу, была швейная машинка, была корова, которую прятали, было порося. Она говорит, что всё это позволило выжить, вовремя сбежали из села. Бабушка готовила шикарный борщ, но сама его не любила, говорит он ей пахнет тухлой свининой. Тогда в лесу они закопали порося и питались ним. Запах на всю жизнь остался в памяти. Рассказывала по бузину, корни и прочие деликатесы. В селе было гораздо сложнее. Канибализм, закапывали ещё живых, красный актив из местных же. Вот такие подарки от совка. Рассказывала судьбы красного актива, спустя годы все до единого имели проблемы с детьми, кто умер рано, кто спился. Наказывала мол смотри на них и знай станешь красным, будешь у людей забирать последнее, ждёт тебя та же судьба. Пример приводила человека который снимал шкуру с свиньи, мол хочешь забить свинью зови его, он снимает шкуру как налог, так вот он снимал с салом , я не уверен что это период голода.
    Видел старую бабку которую хоронили заживо. Говорил с ней, она говорит ходил актив по хатам собирал кто умер и вывозили в канаву на кладбище, говорит зашли посмотрели, что она лежит на лавке без сил, сказали что завтра все равно дойдет не хотят возвращатся, погрузили на подводу и отвезли на кладбище. Там в канаву бросили с трупами. Она к ночи смогла выбратся из под тел и доползла до крайней хаты, там люди ее нашли и выходили. Так и жила она в той хате у кладбища.

  20. Андрій Дар | 25.11.2018 at 13:13 |

    Не можна давати царювати бидлу.
    Бо всюди, де воно царює, відбуваються такі страшні нелюдські речі.

Comments are closed.