Від редакції. Наступний текст створено автором В. Білокінь, ексулюзивно для ЛО і є суто авторською точкою зору, на викладені факти і події. Окремі судження автора можуть не співпадати з позицією редакції, однак ці тексти дають привід змусити мозок до праці. Далі – текст без правок.

Історія витоків “високої” моралі і “високої” духовності

МАСКОВСКАВА ПАТРІАРХАТА.

Про масові вбивства, нечувані тортури і самовбивства в лоні кацапської секти* – Московської Православної Церкви.

*(Так, так. Це класична секта, хоча в самому слові нічого поганого й немає. Воно з латини перекладається як: школа, що відокремилась, відхилилась як окрема галузка, від чогось основного, материнського. В 1054р. Західно-Римська церква розділилась. Менша її частина подалась на Схід і осіла в Константинополі (Візантія). А вже звідти прийшла в Київ, а від нас на Моксєль. Отже МПЦ, це навіть не секта секти, і не секта в кубі, а спаплюжена версія Київської метрополії, що переродилась на мокшанських болотах в злоякісне утворення. Аби не бути голослівним, я раджу Вам прочитати: повість С.П.Падьячєва:“Срєді рабочіх» – (суцільний сміх), оповідання В.М.Шукшіна“Вєрую” – (регіт), повість В.П.Астафьєва:“Старадуб” – (смуток), оповідання І.А.Буніна:“Алгая” – (відраза і печаль), повість А.П.Чапигіна: “Бєлий скіт ” – (огида і жах).

 

Великий Московский собор (листопад 1666р. – серпень 1667р.) об’явив старообрядців розкольниками і єретиками. Словесні суперечки закінчились, почались казні. Бояриню Фєадосію Марозаву і княгиню Євдакію Урусаву після тортур на дибі хотіли піддати лютій казні – спаленню живцем. В Європі єретиків спалювали на вогнищах, прив’язавши до стовпа, а на Московщині – в дерев’яних зрубах, не прив’язуючи, і вони там, кидались в вогні. Така ж доля чекала Марозаву і Урусаву. Але спротивилась Боярська дума. І цар не наважився їй заперечувати. Бо Алєксєй – всього лише другий цар з Раманавих(насправді Кабиліних) на той час ще не входили в вищу знать.

На Московщині здавна було 16 найзнатніших родів, представники яких ставали спадковими боярами, – Чєркасскіє, Варатінскіє, Трубєцкіє, Галіцини, Хаванскіє, Марозави, Шєрємєтьєви, Адаєвскіє, Пронскіє, Шєіни, Салтикови, Рєпніни, Празаровскіє, Буйносави, Хілкави і Урусави. В часи смути під грамотами про спасіння Московщини, які розсилались по всій державі, першим був підпис Боярина Марозава. Так що цар не наважився на люту казнь жінок настільки високорідних прізвищ.

Не досягнувши тортурами відречення, їх відвезли в Боравск і там вкинули в земляну в’язницю – глибоку яму, де морили голодом. 11вересня 1675р. померла княгиня Урусава. В ніч на 2 листопада того ж року – бояриня Марозава. Вони були сестри не тільки по вірі, але й по крові – вроджені Сакавніни. Їх страждання і долі – в мученицькому ряду інших, багатьох і багатьох. Точно такі ж і ще більш страшні муки витерпіли і перенесли десятки і десятки тисяч їх сестер і братів по вірі. Та одного разу навіть звична до всього Масква була вкрай враженою, коли побачила, як повзають і несамовито крутяться по краснай площі та беззмістовно мукають десятки людей. Це старообрядцям відрізали язики, щоб не мовили (проповідували) слово своє єретичне:

Попові Лазарю відрізали язик і відрубали руку по зап’ястя.

Диякону Фєадору відрізали язик і відрубали руку поперек долоні.

Старцю Єпіфанію відрізали язик і відрубали чотири пальці.

Руки, долоні, пальці рубали – щоби не осіняли себе двоперстям (старообрядці не визнавали третю особу Божества – Святого Духа).

Всім, кого разом з протопопом Аввакумам зіслали в Пустазьорск, відрізали язики. Але мабуть, не повністю, тому що вони продовжували говорити, хоча і не зовсім зрозуміло, – проповідували зі своїх смердючих ям! І схиляли стражників на свою сторону. А тому їм всім вдруге відрізали язики. Аби замовчали назавжди.

Тільки Аввакуму не рубали пальців та не відрізали язика – патріарх Нікан і цар Алєксєй, мабуть жаліли його як свого колишнього наперсника, товариша, разом з яким говорили колись про старовинне благочестя і старі обряди.

14 квітняя 1682 р. Аввакума, Єпіфанія, Лазаря і Фєадора спалили в дерев’яному зрубі. На очах людей, які стояли довкола, знявши шапки. Аввакум осіняв себе двоперстям і кричав: «Будєтє етім образам асєнять сєбя – вавєк нє пагібнєтє, а аставітє єво – гарадок ваш пагібнєт, пєском будєт занєсьон. А пагібнєт гарадок, настанєт і свєту канєц! »

Єпископа Павла Каломєнскава замучили тортурами і спалили.

Служителю Гавріілу з Ніжнєва Новгарада відрубали голову.

В Масквє старця Авраамія і Ісайю Салтикова спалили на вогнищі.

Старця Йону розрубали на п’ять частин.

В Баровскє спалили служителя Полієкта і з ним 14 чоловік.

В Казані спалили 30 чоловік.

На Мєзєні повісили Фьодара Юродівава і Луку Лаврєнтьєвіча.

Синів протопопа Аввакума також прирекли до повішання. Але вони розкаялись і були помилувані – їх разом з матір’ю всього лише назавжди вкинули в земляну яму.

З 1676р. почались масові самоспалення. Їх називали – «гарі». Коли царські війська підходили до старообрядчих дєрєвєнь, церков, городків, то старообрядці, аби уникнути побиття батогами, висилки, тортур з вимогою зречення від віри, – спалювали самі себе. Як говорив тоді старець Сєргій: «Паістінє нєльзя, чтоби нам нє гарєть — нєкуда большє дєтса». Тільки за десять років в одному Пашєхонскаму уєздє Яраславскай губєрніі в «гарях» самоспалились 2.000 людей.

В 1687р. в Палєастровскам монастирі, що на Анєжскам озері, спалили себе 2.700 старообрядців.

Самоспалювання продовжувались в XVIII ст., і навіть в XIX віці! Тільки уявіть – вже жив їх «солнєчний гєній » Пушкін – «дітя свєта », а його сучасники спалювали себе на вогнищах.

За приблизною статистикою, тільки за 15 років з початку «гарєй», з 1676р. по 1690р., на Московщині живцем спалили себе більше 20 тис. чоловік!

Тих, хто покінчив життя самоспаленням в XVIII і XIXст., не рахували. Тих, кого забили до смерті батогами, спалили, повісили, відрубали голову або казнили іншим чином за велінням влади в XVII та XVIII віках, – не враховували.

Головний науковий співробітник Інституту економіки РАН Нікіта Крічєвскій в своїй книзі «Антіскрєпа» пише: «Єслі храналагічєскі екстрапаліравать пріраст насєлєнія, дастігнутий в пєріад 1646–1678 гадов, на паслєдующій врємєнной етап 1678–1719 гадов, то чіслєннасть насєлєнія Масковіі к 1719 гаду магла би саставіть нє 15,6 млн., а 17,8 млн. чєлавєк. Такім образам, в 1678–1719 гадах общєє чісло жєртв цєрковнава раскола – казньонних, замучєних, умєршіх, нєрадівшіхся – саставіла 2,2 млн. чєлавєк»!

Тут мова не тільки про прямі жертви, але і про тих хто неродився. І все це душогубство звершувалося іменем масковскай праваславнай цєркві і гасударства!

Для чого? В ім’я чого?

Ми говоримо вже звичні слова і терміни: розкол, патріарх Нікан, виправлення церковних книг, двоперстя, старовіри… Але ж за ними – кров, вогонь поїдаючий живих людей, насильство і люте намагання звести зі світу одне – одного.

Але що ж там було помимо люті і ненависті?

Почнемо з того, що патріарх Нікан, ініціатор церковної реформи, що обернулась великим розколом, – сам був старообрядцем! Нічого нового, так здавна повелось в людстві. Хтось зауважить, що в Європі теж багато хто з катів і ярих винищувачів єресі, перед цим самі були єретиками або дітьми чи внуками єретиків. В принципі так! Хоча в данному випадку паралелі з Європою неправомірні. Бо в Європі і катари, і альбігойці, і вальденси, і моравські брати, і лютерани, і манехеї все ж таки були справжніми «єретиками», тобто руйнувачами усталеного на той час канону.

На Московщині все навпаки. У них «староабрядчєства» було самим що не є каноном! Тобто, офіційно затвердженим зводом церковних законів і приписів, та порядком служби. На Стоглавам саборє в 1551р. Православним було приписано ознаменовувати себе двоперстям, викорінити в церковній службі багатоголосся (спів і одночасне читання), всіляко знищувати в середовищі народу ігрища, святкування, тобто – «богахульнає скамарошєства».

Нові патріархи та нові царі продовжували справу Стаглавава сабора.Патріарх Іоасаф I, царський духовник Стефан Ваніфатьєв, пратапоп московського собору Казанскай божьєй матєрі Іван Нєронав, повністю попавший під їх вплив юний цар Алєксєй та його друг боярин Фьодар Ртіщєв – прихильники старого благочестя. Самий ярий серед них – Нікан. Пратапоп Аввакум, що згодом став символом старообрядчого фанатизму, був в їх компанії на других ролях. А потім все раптом розвернулося на 180о. Нікан, ставши патріархом, почав церковну реформу, що відмінила рішення попереднього Стаглавава сабора. Тобто, з точки зору канонів Стаглавава сабора, розкольником являвся сам патріарх Нікан. Розкольницею була і стоявша за ним офіційна державна москоська церква. Розкольником також був і цар Алєксєй. Інша справа, що на Московщині з покон віків розкольником об’являли не того, хто відхилявся від тієї чи іншої ідеології, а того, хто відхилявся від її державного втілення.

Що саме цікаве, що влада на Московщині, чи то державна, чи то церковна, ніколи ні в чому не розкаюється і не вибачається.

Те, що в Європі теж спалювали людей на вогні, – ні в кого з нас не викликає сумніву, але це не привід для оправдання московських аутодафе. Європа, хоча і через віки, та все ж таки визнала свою провину. Згадаємо демонстративну покуту Римсько католицької церкви за нищівну інквізицію та хрестові походи, Варфоломієвську ніч у Франції та антиіудаїстичну ідеологію, «за зло, заподіяне братам і сестрам із інших конфесій», згадаємо реабілітацію Джордано Бруно, Галілео Галілея, Савонароли, Яна Гуса, Мартіна Лютера…

А от москалі, навіть через віки нічому і ні в кого не вчаться, і вже тим більше, ніколи ні в чому ні перед ким не розкаюються, не вибачаються.

Звичайно, час зарубцьовує рани і пом’якшує серця. Були спроби і на Московії створення єдиної церкви, старообрядці навіть погоджувались на це. Та там як завжди, нічого у них з того не вийшло.

В 1929р. Московська патріархія визнала за собою гоніння на старообрядців, як би це сказати… а ось – не правомірними. В спеціальному документі «Дєяніє» написано: « …богослужєбниє кнігі стараабрядцєв прізнайом праваславнимі, двупєрстіє і другіє канони стараабрядчєства – благоснимі і спасітєльнимі. А паріцатєльниє виражєнія і клятвєнниє запрєти, то єсть праклятія цєркві – атвєргаєм і яка нєбившє вмєняєм».

З приводу «яка нєбившє» нині покійний Н.Н.Пакровскій – мос. академік, дослідник історії старообрядничества говорив одному зі своїх знайомих ще в радянські часи: «Ета всьо равно как єслі би сєводняшнєє рукаводства абьявіла би 6-шєсть лєт маєво срока на палітзонє в Дубравлагє – яка нєбившєє ».

Старообрядців (старовірів) обурює те, що криваві гоніння, спалення людей названі офіційною церквою всього лишень «паріцатєльнимі виражєніямі». В старовірів була і залишилась лише одна вимога – покаяння Масковскай праваславнай цєркві на Памєснам саборє. Але московська православна церква, підтвердивши формулювання документу подтвердив «Дєянія» на Памєсних саборах 1971 и 1988років, покаяння відкидає.

І це також, московська історична, політична, суспільна реальність і традиція – влада ніколи не розкаюється. (Московська Православна Церква в данному випадку та ж сама влада – ультра праве крило когута мутанта!) Репресії сталінських часів на ХХ з’їзді комуністи визначили як «наслідки культа особистості». Хоча й до цього часу намагаються приховати, замовчати і навіть виправдати нечувані в світі злочини, немислимі жертви. Ба, навіть йде розкручування нового витка героїзації новітнього Торквемади. Нагнітання засобами ЗМІ Московщини всенародної любові до здохшого у засцяних кальсонах Сталєна. І в цьому намаганні сходяться і нинішні керівники компартії Московії, і діюча влада немитої, ніби то ненавидима московськими комунарами.

«Вся ета нєіставая трата духовнай енєргіі і рєлігіознава гєраізма нє можєт нє визвать в нас вєлікава сажалєнія», – писав А.В.Карташов, найвідоміший мос. дослідник історії Московської церкви. Деякі московські історики вважають церковний розкол джерелом всіх послідуючих бід Московії, вподоблюючи те що трапилось, ледве чи не рівнозначним самоспаленню країни. Якщо це й перебільшення, то незначне. Але провина московської державної церкви очевидна. Не сам же народ зайшов у «єрєсь» – туди його завели тупі і одержимі ієрархи. Вина їх величезна, бо вони пастухи стада. Але потім патріарх Нікан і цар Алєксєй раптом розвернулись на 180о, обявили себе реформаторами, а своїх попередніх єдиновірців – єретиками.

Хочеться задати риторичне запитання, а куди власне поспішали? Для чого лютували? Якщо влада і церковна, і світська – в ваших ручищах, для чого казнити? Але ж ні. Всіх, хто думає інакше, потрібно примусити думати як звелено! Насильство – як єдиний інструмент в руках дикуна-фанатика при вирішенні проблем. Але насилля в питаннях віри калічить народ і країну, залишається і ниє через століття. І це вже не вина, а біда. Біда церкви, суспільства, країни. Зло і насилля – всесвітнє явище. Але в данному разі ми досліджуємо московське зло і жорстокість, бо це болить нам. Ми настраждались від нього, як ніхто інший з сусідніх кацапам народів. А тому мусимо констатувати, що зло, насильство і жорстокість – зловісний пунктир московського повсякденного життя-буття.

А тепер я знову розверну хід роздумів на 180о. Уявіть собі, якби на Московщині перемогло вчення старовірів?!. Особисто вважаю, що це для них стало б ще більшою бідою. Важко таке стверджувати, бо симпатії людей завжди на стороні мучеників. Але с тих пір пройшло багато часу, тож спробуємо проаналізувати спокійно. Подивимось, в якому напрямку йшла Московія на чолі з патріархами-старообрядцями і царями-старообрядцями.

Патріарх Філарєт в 1627р. заборонив колядування і наряжання а також обрядові поганські ігрища. Патріарх Іосіф велів нищівно боротися зі скамарохамі. Цар Алєксєй в грамоті 1648р. заборонив всі вуличні ігрища, видовищні веселощі, водження ведмедів, співи, танці, качання на качелях, музичні інструменти: домри, сурни, гудки і гусли – які наказано було спалити, а хто ослухається – нещадно бити батогами. На Московщині залізною рукою вводився православний аскетизм монгольського розливу.

Це були фанатики. Вони називали себе воїнами Христа. Скоморохів, художників, танцюристів, співаків, поетів – всіх би спалили на “Хікс” і на “Уігрек”, можна навіть не сумніватись. Пушкіна, Лєрмантава точно б завуглили, а от путіна, мєдвєдєва, зюганава, наришкіна і їм подібних, точно залишили б. Ці б газ і нафту паліям підносили.

Московщина, більш чим вірогідно, стала б православним халіфатом. До того ж старообрядці були жорстокішими від сучасних східних ортодоксів. Видко, Нікан і Алєксєй вчасно збагнули, куди вони можуть завести Кацапстан. Зпішились і різко повернули кермо.

Так, Нікан, а особливо його правонаступники: патріарх Іоасаф II і патріарх Іоакім, розправились зі старовірами зі всією старообрядницькою нещадністю і невмолимістю.

Хоча були й спроби переконання. Але вони заздалегідь були приреченими на провал при взаємній нетерпимості обох сторін. Так влітку 1682р. в Грановитій палаті кремля відбувся диспут. Від офіційної цекви – Афанасій, добрий знавець книжної справи, легко і невимушено розбив всі аргументи представника старовірів – Нікіти. Не знаходячи більш ніяких доказів для гідної відповіді, Нікіта роз’ярився та скочив на Афанасія і… задушив його. На очах у всіх убив чоловіка, служителя, брата у Христі.

Як на це відреагували старообрядці? Вони пройшли по Москві врочистим натовпом, піднімаючи руки з двоперстям і кричучи: «Тако слагайтє! Пабєдіхом!» Переконати їх було неможливо. Тільки чекати. Десятиліттями. А може й більше. Та церква і влада чекати не збиралась, а тому вирішили: раз неможна переконати – потрібно заставити або знищити. І почалась релігійно-громадянська війна на повне винищення опонентів. Офіційна московська церква і влада здійснили злочин, вбиваючи московських одноплемінників за якісь свої незрозумілі нікому принципи віри.

В той же час не потрібно думати, що в разі перемоги старообрядців крові, жорстокості і насилля було б менше. Ні! Вірогідно, більше. Ось що писав Авваакум: «Всєх что сабак пєрєпластал би в адін дєнь. Спєрва Нікана – сабаку рассьок би начєтвєра, а патом і ніканіан…»

Так, це писала людина, доведена до відчаю, в стані ожорсточення всіх людських сил. Але загальний настрій старообрядців був саме таким. Якби перемогли старовіри, то нікому б послаблення не було ні в вірі, ні в побуті. Ні в чому! Тому я вважаю, що кривава перемога ніконіанської, державної церкви, стала для москалів меншим злом. Ніконіанська церква все ж таки більш терпима до людських слабкостей. З нею можна було якось жити. А старообрядці могли перетворити Московщину в країну з законами, нетерпимішими шаріата.

В травні 2017р. цар путєн приїхав в Рагожскаю слабаду – центр старовірів в Маскві. «Впєрвиє за всю історію стараабрядчєства, за 350лєт, глава масковскава гасударства пасєщаєт стараабрядчєскій духовний цєнтр»,-сказав предстоятель Московської православної старообрядницької церкви митрополит Карнілій.

 

Тож побажаємо православним Московського патріархату об’єднатися в одну церкву, переїхати з сім’ями на Московщину, приєднати старовірів і прийняти старообрядницький канон. А нам після цього залишиться тільки зачекати якихось кілька місяців, аби побачити найцікавіше.

P.S. «Я убєділса, что учєніє МПЦ єсть тєарєтічєскі каварная і врєдная лож, а практічєскі ета сабраніє самих грубих суєвєрій і калдавства, скривающєє савєршєнна вєсь смисл хрістіанскава учєнія». Лєв Нікалаєвіч Талстой

 

Автор: В.Білокінь