«Будьте зі мною, шляхетні пориви…»

 karavanskij

О, слово рідне! Орле скутий!

Чужинцям кинутий на сміх!

Пісенний грім батьків моїх,

Дітьми безпам’ятно забутий.

Святослав Караванський

 

17 грудня 2016 пішов у небуття дисидент, автор словників, патріот України Святослав Караванський.

Рідна земля України нехай буде Вам, пане Святославе, пухом. Вічна Вам пам’ять.

Я вже писав для «Линии оборони» коротеньку статтю про Святослава Караванського «Найкоштовніший скарб українців – їх патріоти».

У серпні 2010 р. Люцина Хворост спілкувалася у Дентоні з С. Караванським:

«Жереб, що випав на його долю, був би явно заважким для людини пересічної. Війна. Полон. Арешт. Довгі роки – ба ні, довгі десятиліття! – в таборах найбезжальнішої до власних громадян держави, якої, на щастя, більше не існує. Далі – еміґрація… І впродовж усього життя – ненастанне самовдосконалення. Душу свою він гартував терпінням, а доскіпливий ум дисциплінував працею. І навіть трохи дивно, що цей стоїк, цей нонконформіст, цей непохитний максималіст може бути таким привітним, таким демократичним у спілкуванні – якщо йдеться про спілкування з тими, кого він вважає за однодумців».

Видатний український мовознавець, поет, письменник, автор унікальних словників, методичних посібників з редагування і філології, публіцист, політв’язень радянських тюрем Святослав Караванський провів у неволі 31 рік.

С. Караванський: «Якщо говорити щиро, то я ніколи не був «совєтським громадянином».

Л. Хворост: «Пане Святославе, кажуть, іноді з віддалі можна побачити те, чого не бачиш зблизька. Якою Вам – із-за океану – бачиться сьогоднішня Україна?

– Сьогоднішня Україна бачиться як рана. Велика кровоточива рана.

Великий знавець української мови С. Караванський радив: «У висліді, як казали галичани, а тепер уже й негаличани, питомої української мови не знають ні академіки, ні доктори наук, ні професори українознавства, ні письменники, не кажучи вже про нашого брата – перодряпа. Тому, виходячи з мудрости, що вчитися ніколи не пізно, нумо вчитися!»

Оцініть вірш Караванського «Молитва», писаний у 1970-му році за ґратами у Володимирський тюрмі:

«Вічні, безсмертні шляхетні пориви!

Що ви є в світі?

Накликання? Чари?

Перший змах крил у польоті за хмари?

Чистого серця до правди змагання?

Думки народження? Прокид кохання?

Спілка любові, краси та відваги?

Спалах свідомості? Вибух наснаги?

Радість природи? Жагучість бажання?

Чи неповторність природних мотивів –

Гуркіт громів довгожданої зливи?

Що ви і нащо, нестямні пориви?

Нащо серця ви ворушите й душі?

Нащо бентежите юність тривожну?

Стелите міфами, даль бездорожну?

Старість обачну зриваєте з ліжка?

Тихих неволите йти у опришки?

Дужих вчите боронити слабого?

Щепите лють і зневагу до злого?

І на неорану кличете ниву

Тих, хто прибився у гавань щасливу?

Нащо? Де глузд ваш, шляхетні пориви?

З вами бійці не бояться могили

Десь, і в найслабшого трояться сили,

З вами у чорну годину і скруту

Легше зустріти останню хвилину.

Тож і на дні глибочезної пастки

Духом не дайте мені підупасти:

Поки живу я — живіте зі мною!

Кличте! Будіте! Зривайте до бою

З чадом смертельним розпуки німої!

Думці, душі не давайте спокою!

Юністю дихайте! Вабте весною!

Будьте зі мною!»

ЯРОСЛАВ

 

4 Comments on "«Будьте зі мною, шляхетні пориви…»"

  1. komissar kattania | 18.12.2016 at 15:47 |

    Человечище! Настоящий патриот и украинец.

  2. Мне кажется, гениальное стихотворение…

  3. Іще одне свідоцтво того, як мало ми себе знаємо.
    Нагадаю панству шедевр не меншої потуги:

    Іван ФРАНКО

    ПРОЛОГ ДО ПОЕМИ “МОЙСЕЙ”

    Народе мій, замучений, розбитий,
    Мов паралітик той на роздорожжу,
    Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

    Твоїм будущим душу я тривожу,
    Від сорому, який нащадків пізних
    Палитиме, заснути я не можу.

    Невже тобі на таблицях залізних
    Записано в сусідів бути гноєм,
    Тяглом у поїздах їх бистроїзних?

    Невже повік уділом буде твоїм
    Укрита злість, облудлива покірність
    Усякому, хто зрадою й розбоєм

    Тебе скував і заприсяг на вірність?
    Невже тобі лиш те судилось діло,
    Що б виявило твоїх сил безмірність?

    Невже задарма стільки серць горіло
    До тебе найсвятішою любов’ю,
    Тобі офіруючи душу й тіло?

    Задарма край твій весь политий кров’ю
    Твоїх борців? Йому вже не пишаться
    У красоті, свободі і здоров’ю?

    Задарма в слові твойому іскряться
    І сила й м’якість, дотеп і потуга
    І все, чим може вгору дух підняться?

    Задарма в пісні твоїй ллється туга,
    І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,
    Надій і втіхи світляная смуга?

    О ні! Не самі сльози і зітхання
    Тобі судились! Вірю в силу духа
    І в день воскресний твойого повстання…

    О, якби хвилю вдать, що слова слуха,
    І слово вдать, що в хвилю ту блаженну
    Вздоровлює й огнем живущим буха!

    О, якби пісню вдать палку, вітхненну,
    Що міліони порива з собою,
    Окрилює, веде на путь спасенну!

    Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,
    Роздертим сумнівами, битим стидом, —
    Не нам тебе провадити до бою!

    Та прийде час, і ти огнистим видом
    Засяєш у народів вольних колі,
    Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

    Покотиш Чорним морем гомін волі
    І глянеш, як хазяїн домовитий,
    По своїй хаті і по своїм полі.

    Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,
    Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,
    Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,

    Твойому генію мій скромний дар весільний.

    [1905]

  4. Veritas | 18.12.2016 at 22:56 |

    На початку грудня 1934 року в Харківському оперному театрі відбувся З’їзд народних співців Радянської України. Основним завданням З’їзду було питання активного залучення народних співців до соціалістичного будівництва, відходу від виконавських традицій і визначення нових ідеологічних приорітетів. Ухваливши відповідні резолюції, незрячих співців під приводом поїз
    дки на З’їзд народних співців народів Союзу Радянських Соціалістичних Республік, що мав відбутися у Москві, повантажили до ешелону і підвезли до околиць ст. Козача Лопань.
    Пізно увечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів і їхніх малолітніх поводарів в одну шеренгу загін особливого відділу НКВС УСРР розпочав розстріл… Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд…
    http://photo.i.ua/user/11131/253237/9754900/

Comments are closed.